Брати Лев'яче серце - Ліндгрен Астрід

Може, вони й оплакували його, бо далеко в горах чути було їхнє жалібне виття.

— Ну, то де дівся твій Юнатан? — ще раз спитав Губерт.

І я вирішив знов збрехати.

— Він скоро повернеться, — сказав я. — Він погнався за зграєю вовків от туди, — я показав пальцем вище на гори.

Губерт пирхнув. Видно було, що він мені не вірить.

— Чи не краще було б тобі поїхати зі мною додому, у Вишневу Долину? — спитав він.

— Ні, я мушу чекати на ЙЗнатана, — відповів я. — Він ось-ось повернеться.

— Ну коли так… — мовив Губерт і якось дивно глянув на мене. — Коли так… — Тоді раптом витяг з піхов ножа, що висів у нього на поясі.

Я несамохіть зойкнув: що він хоче робити? З ножем у руках, освітлений місячним сяйвом, він був страшніший за всіх вовків у цих горах.

"Він хоче моєї смерті! — пронизала мене думка. — Йому відомо, що я знаю про його зраду, тому він поїхав за мною назирці, а тепер готується вбити мене".

Я затремтів з ляку, хоч і який уже був великий.

— Не треба! — крикнув я. — Не треба!

— Чого не треба? — спитав Губерт.

— Не треба вбивати мене!

Губерт аж побілів з люті. Він підступив до мене так близько, що я відсахнувся і ледве втримався на ногах.

— Що ти верзеш, шалапуте? — Він схопив мене за чуба і боляче скубнув. — Йолопе! Та якби я хотів твоєї смерті, то лишив би вовкам, хай би тебе роздерли.

Губерт тримав ножа біля самого мого носа, і я бачив, який він гострий.

— Ніж мені потрібен, щоб здирати шкуру з вовків, а не вбивати дурних дітлахів.

Він наостанці дав мені ще стусана, такого, що я аж упав, а тоді заходився білувати вовка, подеколи сердито лаючись.

Я почав швиденько сідлати Ф'ялара. Аби швидше поїхати звідси, куди завгодно, аби тільки втекти від Губерта.

— Ти куди? — спитав він.

— Поїду назустріч Юнатанові, — почув я свій наляканий, жалісливий голос.

— Ну й їдь, бовдуре! — гукнув Губерт. — Скрути собі в'язи, про мене!

Але я вже мчав щодуху і чхати хотів на Губерта.

Переді мною в місячному сяйві звивалася стежка далі в гори. Місяць світив лагідно, неяскраво, але видно було майже як удень. І добре, а то б я пропав. Адже тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало. Я їхав ніби вві сні. Так, цей залитий місячним світлом краєвид може хіба що приснитися — в гарному й шаленому сні, подумав я і сказав Ф'яларові:

— Як по-твоєму, кому цей сон сниться? Адже ж не мені, бо я навіть у сні не сплету докупи такої неприродної краси й такого жаху. Кому справді сниться цей сон, може, богові?

Я був такий стомлений і сонний, що ледве тримався в сідлі. Доведеться десь зупинитись і поспати.

— Найкраще там, де немає вовків, — сказав я Ф'яларові, і, мабуть, він погодився зі мною.

Цікаво, хто перший протоптав у горах цю стежку між долинами Нангіяли? Хто придумав, кудою ця стежка в Шипшинову Долину має пролягати? Невже вона повинна була неодмінно крутитися по таких небезпечних прискалках понад страшними проваллями? Я знав, що, якби Ф'ялар ступив бодай один хибний крок, ми обидва полетіли б у безодню, і тоді жодна душа не довідалася б, що сталося з Карлом Лев'яче Серце та його конем.

Стежка ставала дедалі гірша. Тепер я вже боявся їхати з розплющеними очима: якщо ми полетимо в провалля, то краще його не бачити.

Але Ф'ялар знав, куди ступати. Він щасливо брався далі, і, коли я нарешті зважився знов розплющити очі, ми під'їхали до невеличкої пласкої місцини. То була гарна зелена галявинка, по один бік якої здіймалися високі гори, а по другий зяяло провалля.

— Тут ми зупинимось, Ф'яларе, — сказав я. — Сюди вовки не доберуться.

І справді. Жоден вовк не міг спуститися з гір, бо вони були надто високі. І жоден не міг видряпатись до нас із провалля, бо воно було надто стрімке. Коли б який вовк захотів прийти сюди, то мусив би добиратись тією стежкою вздовж провалля, що й ми, але я вирішив, що таких хитрих і спритних вовків не буває.

Потім я помітив щось іще краще. Ущелину просто в горі. Немовби печеру, бо зверху її прикривала кам'яна плита. У тій затишній печері з дахом над головою ми зможемо спокійно поспати.

На галявині хтось відпочивав до мене, бо залишився попіл від багаття. Мені й самому кортіло розікласти багаття, але я не мав сили. Я хотів тільки лягти й заснути. Отож я взяв Ф'ялара за повід і завів до печери. Вона виявилась глибокою, і я сказав Ф'яларові:

— Тут вистачило б місця й на п'ятнадцятеро коней. Він стиха заіржав. Може, хотів до своєї стайні.

Я вибачився перед Ф'яларом за те, що вплутав його в таку халепу, дав йому вівса, погладив його і ще раз попрощався з ним. Тоді ліг у найтемнішому й найдальшому кутку печери, загорнувся в ковдру й заснув як мертвий, навіть не встиг навіяти собі ніяких страхів.

Не знаю, скільки я спав. Але раптом прокинувся, і сон з мене мов рукою зняло. Я почув, що перед печерою іржуть коні і хтось розмовляє.

Цього з мене було досить. Я знов перелякався до смерті. Хтозна, може, ті люди, що розмовляють, небезпечніші за вовків?

— Заведи коней у печеру, щоб нам було більше місця, — почувся чийсь голос, і відразу по цьому в печеру, цокаючи копитами, зайшло двоє коней.

Вони заіржали, побачивши Ф'ялара, і Ф'ялар заіржав у відповідь, але потім усі троє замовкли, напевне, заприятелювали в темряві. Люди, які сиділи на галявині, видно, не почули, що іржав якийсь чужий кінь, бо спокійно розмовляли далі.

Звідки вони приїхали? Хто вони? Чого їм треба в горах серед ночі? Все це я мав вивідати, хоч з переляку цокотів зубами і хотів би опинитися за тисячу миль звідси. Але я був тут, і зовсім близько від мене розмовляли люди, які могли виявитися і друзями, і ворогами, а тому я мусив дізнатися, хто вони, хоч би як боявся. Отож я ліг на живіт і поплазував у напрямку голосів. Місяць стояв просто над печерою, сніп світла падав усередину, але я тримався в затінку й поволі посувався все ближче до голосів.

Прибульці сиділи на світлі й лаштувалися розпалити багаття. їх було двоє, з грубими обличчями й чорними шоломами на голові. Я вперше побачив Тенгілових розвідників чи вояків, але відразу здогадався, хто переді мною. Я знав, що це двоє тих нелюдів, які разом із Тенгілом вирушили в похід, щоб знищити зелені долини Нангіяли. Я не хотів попасти в їхні руки, вже краще вовки!

Вони розмовляли стиха, але, схований у темряві, я був так близько від них, що чув кожне слово. Вони вочевидь сердились на когось, бо один із них сказав:

— Я відріжу йому вуха, якщо він і цього разу не з'явиться вчасно.

А другий додав:

— Так, варто його якось провчити. Ми тут чекаємо на нього ніч у ніч, і все дарма. Яка, власне, з нього користь? Ну, підстрілює поштових голубів, це добре, але Тенгіл чекає від нього більшого. Він хоче посадити Софію в печеру Катли. І якщо той мурмило не зможе впоратися з цією справою, то хай нарікає на себе.

Я тепер збагнув, про кого вони балакають і на кого чекають — на Губерта.

"Не хвилюйтесь, — подумав я. — Почекайте, поки він здере з вовка шкуру, тоді прийде, будьте певні! З'явиться он там на стежці ваш лакуза, що має спіймати Софію!"

Мене пік сором. Я соромився, що у Вишневій Долині знайшовся зрадник. А однаково хотів побачити, як він прийде, бо нарешті мав би доказ. Одне діло підозрівати когось, а зовсім інше — знати напевне, щоб можна було твердо сказати Софії:

— А щодо Губерта, то треба якнайшвидше спекатись його! Бо загинете і ви, і вся Вишнева Долина!

Як моторошно чекати на щось страшне! Бо зрадник — це справді щось страшне, я відчував, що в мене мурашки бігають по спині. Я вже майже перестав боятися тих двох біля багаття, бо чекав іще страшнішого — що скоро побачу зрадника. Ось він з'явиться верхи там, де стежка огинає скелю. Я жахався цього, а однаково вдивлявся в те місце, де він мав вигулькнути, так напружено, що в мене аж очі запекли.

Вояки біля багаття теж дивилися в той бік. Вони також знали, звідки він має приїхати. Але ні я, ні вони не знали коли.

Ми чекали. Вони біля багаття, а я — лежачи на животі в печері. Місяць устиг пересунутись від входу в печеру, але час спинився на місці. Нічого не відбувалося, ми просто чекали. Чекали так, що мені кортіло вискочити зі сховку, закричати й покласти цьому край. Здавалося, все чекало: місяць і навколишні гори, вся моторошна місячна ніч затамувала віддих і чекала на зрадника.

І він нарешті приїхав. Далеко на стежці в ясному місячному світлі наближався рицар на коні. Так, він з'явився саме там, де я гадав. І я здригнувся, коли побачив його. "Губерте, як ви могли!" — подумав я.

Очі в мене так пекли, що я зажмурився. Чи, може, зажмурився, щоб нічого не бачити. Я так довго чекав на того негідника, і тепер, коли він нарешті приїхав, я наче не мав відваги глянути йому в обличчя. Тому я й замружив очі і тільки чув дедалі ближчий цокіт копит.

Та ось він під'їхав і зупинив коня. І тоді я розплющив очі. Адже треба було побачити, який вигляд має зрадник, коли зраджує своїх приятелів; я хотів побачити Губерта тієї хвилини, як він приїхав, щоб зрадити Вишневу Долину і всіх, хто там жив.

Але то був не Губерт. То був Йоссі! Золотий півень!

8

Йоссі! Саме він!

Минув якийсь час, поки я збагнув, що відкрилось моїм очам. Йоссі, такий добрий, веселий, рум'яний чоловік, що дав мені тістечок і підбадьорив мене, як мені було тяжко, виявився зрадником.

Тепер він сидів коло багаття, зовсім близько від мене, разом із вояками Тенгіла — він звав їх Ведером і Каде-ром — і виправдувався, чому не приїхав швидше.

— Цієї ночі Губерт полює в горах на вовків, і я мусив ховатися від нього, розумієте?

Та Ведер і Кадер однаково були невдоволені, і Йоссі додав іще запопадливіше:

— Ви ж пам'ятаєте Губерта? Його треба кинути в печеру Катли разом із Софією, — він теж ненавидить Тенгіла.

— От ти й повинен подбати про це, — сказав Ведер.

— Ти ж наша людина у Вишневій Долині, чи як? — озвався й Кадер.

— Ну так, звичайно, — відповів Йоссі.

Він пробував підлеститись до Ведера й Кадера, запобігав у них ласки, але видно було, що він не подобається їм. Так уже ведеться, що ніхто не любить зрадника, навіть якщо й використовує його.

Принаймні вуха в нього залишились цілі, вони їх не відрізали. Але зробили інше — лишили на ньому тавро Катли.

— Усі Тенгілові люди повинні мати на собі тавро Катли, навіть такі зрадники, як ти, — сказав Ведер.