Тоніо Креґер - Манн Томас

Він через кожний крок підіймав руку і за другим знов опускав її, наче несміливо пробував відновити колишню близькість із цим старим, міцним поруччям… Але перед дверима, що вели на пів-поверх, він зупинився. На тих дверях він побачив білу табличку, а на ній напис великими чорними літерами: "Народна бібліотека".

"Народна бібліотека"? Тоніо Креґерові подумалося, що це не місце ні для літератури, ні для народу. Він постукав у двері.

— Можна! — почулося зсередини.

Він зайшов, напружено й похмуро вдивляючись у зміни, які тут сталися і яких не повинно було статися.

Пів-поверх складався з трьох кімнат, з'єднаних одна з одною дверима, що тепер стояли відчинені навстіж. Стіни майже до стелі були заставлені темними полицями, на яких довгими рядами вишикувалися книжки в однаковій оправі. В кожній кімнаті за столиком, схожим на прилавок, сидів хирлявий чоловік і щось писав. Два з них тільки повернули голови в бік Тоніо Креґера, а третій квапливо підвівся, сперся обома руками на столик, витягнув шию, склав губи трубочкою, звів брови і, швидко кліпаючи очима, втупився у відвідувача…

— Пробачте, — мовив Тоніо Креґер, не зводячи очей з книжок. — Я не тутешній, оглядаю місто. Отже, це народна бібліотека? Можна мені подивитися, які тут зібрано книжки?

— Будь ласка, — відповів бібліотекар і ще швидше закліпав очима, — це кожному дозволено. Дивіться скільки хочете. Може, скористаєтесь каталогом?

— Дякую, — відповів Тоніо Креґер. — Я й так легко зорієнтуюся. — І повільно рушив уздовж стін, вдаючи, ніби читає назви на спинках. Нарешті він узяв одну книжку, розгорнув її і став біля вікна.

В цій кімнаті була мала їдальня. Вранці вони снідали тут, а не нагорі, у великій їдальні, де з блакитних шпалер ніби виступали білі статуї богів… А там була спальня. В ній померла його бабуся по батькові, світська дама. Хоч вона була вже стара, а тяжко боролася зі смертю, бо любила життя і його насолоди. А потім там випустив дух його батько, високий, чемний, трохи сумний, задумливий добродій з польовою квіткою в петельці… Тоніо сидів у ногах його смертної постелі, з почервонілими очима, щиро, всім серцем віддавшись мовчазному, сильному почуттю любові і горя. Його мати, вродлива, палка мати, стояла навколішки біля постелі й заливалася гарячими слізьми; невдовзі після того вона подалася за музикантом з півдня в голубу далечінь… А та третя кімната, найменша, також повна-повнісінька книжок, які охороняв хирлявий чоловік, довгі роки була його кімнатою. Туди він вертався зі школи після такої прогулянки, як сьогодні, там біля стіни був його стіл, у шухляду якого він ховав свої перші, щирі, безпорадні вірші… Горіх… Серце його стислося від пекучого жалю. Він глянув у вікно. В садку було порожньо, але старий горіх і досі стояв на своєму місці, тяжко порипував стовбуром, шелестів на вітрі листям. І Тоніо Креґер опустив очі на книжку, яку тримав у руках, — видатний художній твір, добре йому відомий. Він дивився на чорні рядки й абзаци, якийсь час стежив за майстерним плином розповіді, за тим, як вона стежками пристрасті підіймалася до кульмінаційного пункту і потім ефектно уривалася…

— Так, це добре зроблено, — мовив він, поставив книжку на місце і обернувся.

Він побачив, що бібліотекар і досі стоїть за столом, кліпаючи очима, й дивиться на нього. В погляді його світилися послужливість, задума і недовір'я.

— Бачу, що бібліотека у вас чудова, — сказав Тоніо Креґер. — Я вже маю про неї уявлення. Дуже вам вдячний. До побачення.

І він рушив до дверей. Поведінка його була дивна, і він добре відчував, що стривожений його відвідинами бібліотекар ще довго стоятиме, кліпаючи очима.

Далі йти йому не хотілося. Він побував удома. Нагорі, у великих кімнатах за ротондою, жили чужі люди; він бачив це, тому що сходи хтось перегородив заскленими дверима, яких раніше тут не було. На дверях висіла табличка з якимось прізвищем. Тоніо Креґер повернувся назад, спустився сходами, перейшов лункий вестибюль і залишив батьківський будинок. Заглиблений у свої думки, він завернув у якийсь ресторан, сів у куток, з'їв важкий, ситний обід і вернувся до готелю.

— Я закінчив свої справи, — сказав він добродієві в чорному, — і сьогодні ввечері виїду.

Він попросив принести рахунок, замовив екіпаж, що мав відвезти його в гавань, де стояв пароплав, який вирушав у Копенгаґен, тоді піднявся до себе в кімнату й сів до столу. Він сидів, підперши голову рукою, втупивши невидющий погляд кудись поперед себе, і навіть не ворушився. Трохи згодом він розрахувався і спакував речі. У призначений час його повідомили, що екіпаж подано, і він, уже готовий у дорогу, спустився вниз.

У вестибюлі на нього чекав біля сходів елеґантний добродій у чорному.

— Перепрошую, — сказав він і мізинцем запхнув у рукав манжет. — Пробачте, добродію, але ми ще змушені забрати у вас хвилинку часу. Пан Зеегазе, господар готелю, прохає вас на кілька слів. Чиста формальність… Він чекає на вас он там… Будь ласка, ходімо зі мною… До вас має якусь справу пан Зеегазе, господар готелю. Він там сам.

І, рукою запрошуючи Тоніо Креґера йти за собою, він повів його вглиб вестибюля. Там справді стояв пан Зеегазе. Тоніо пам'ятав його з давніх часів. Він був маленький, гладкий і клишоногий. Його підстрижені баки встигли посивіти, але він і далі носив дуже відкритий фрак і зелену вишиту оксамитову ярмулку. Проте він був не сам. Біля нього, за невеличкою конторкою, прибитою до стіни, стояв поліцай у шоломі, поклавши праву руку в рукавиці на густо списаний аркуш паперу, що лежав перед ним на конторці. На його щирому солдатському обличчі проступив подив, наче він сподівався, що чужинець, побачивши його, западеться крізь землю.

Тоніо Креґер переводив погляд з одного на другого, спокійно чекаючи.

— Ви прибули з Мюнхена? — спитав нарешті поліцай низьким добродушним голосом.

— Так, — сказав Тоніо Креґер.

— І їдете в Копенгаґен?

— Так, я їду на данський приморський курорт.

— На курорт? Ану покажіть свої документи, — сказав поліцай; останнє слово він вимовив з особливим задоволенням.

— Документи? — Документів у Тоніо не було.

Він витяг з кишені гаманця і заглянув у нього; але там, крім кількох асигнацій, була тільки коректура новели, яку він думав прочитати, приїхавши на місце. Тоніо Креґер не любив мати справу з чиновниками і ще й досі не завів собі паспорта…

— Мені дуже шкода, — сказав він, — але я не маю з собою ніяких документів.

— Он як? — мовив поліцай. — Зовсім ніяких? Як ваше прізвище?

Тоніо Креґер назвав себе.

— І це правда? — спитав поліцай, виструнчився і раптом роздув ніздрі на всю широчінь.

— Щира правда, — відповів Тоніо Креґер.

— Хто ж ви такий?

Тоніо Креґер ковтнув слину і твердим голосом назвав свій фах. Пан Зеегазе підвів голову і зацікавлено глянув йому в обличчя.

— Гм, — буркнув поліцай, — і ви кажете, що ви не той тип, на прізвище… — він по складах прочитав написане на аркуші важке, химерне прізвище, неначе складене з різномовних звуків, яке Тоніо Креґер негайно ж забув, — син невідомих батьків, — вів далі поліцай, — який не має певного фаху і якого мюнхенська поліція переслідує за різні шахрайства та інші злочини? Нам стало відомо, що він наміряється втекти в Данію.

— Я не тільки кажу це, а так воно й є, — мовив Тоніо Креґер і нервово здригнув плечима.

Це справило певне враження.

— Що? Ага, ну звичайно, — сказав поліцай. — Але ж ви нічого не можете довести.

Тепер уже втрутився й пан Зеегазе.

— Все це тільки формальність, та й годі! — заспокійливо сказав він. — Ви повинні зрозуміти, що він тільки виконує свій обов'язок. Якби ви могли показати якесь посвідчення… Якийсь папір…

Усі мовчали. Може, покласти край цій історії, пояснивши, хто він, відкривши панові Зеегазе, що він не авантурник без певного фаху, не циган із зеленого шатра, а син консула Креґера, нащадок роду Креґерів? Ні, йому не хотілося цього. А з іншого боку, ці люди, що оберігають громадський порядок, теж мають деяку рацію. Він до певної міри був згоден з ними… Він здвигнув плечима і не сказав ні слова.

— Що то у вас у течці? — запитав поліцай.

— Тут? Нічого. Це коректура, — відповів Тоніо Креґер.

— Коректура? А що це таке? Ану дайте, я гляну.

І Тоніо Креґер подав йому свою новелу. Поліцай розклав аркуші на конторці й почав їх читати. Пан Зеегазе теж підійшов ближче і приєднався до нього. Тоніо Креґер подивився з-за їхніх плечей, де саме вони читають. Місце було вдале, якраз кульмінаційний пункт новели, чудово оброблений хід. Він був задоволений собою.

— Ось бачите, тут стоїть моє прізвище, — сказав він. — Я написав цю річ, і тепер її надрукують, розумієте?

— Ну, цього досить, — вирішив пан Зеегазе, зібрав аркуші, склав їх і віддав Тоніо. — Досить, Петерсене, — ще раз сказав він, значуще примружив очі й похитав головою. — Не можна довше затримувати цього добродія. Екіпаж чекає. Дуже прошу вас, добродію, вибачте, що ми потурбували вас. Поліцай тільки виконував свій обов'язок, але я зразу сказав йому, що він попав не на той слід…

"Невже?" — подумав Тоніо Креґер.

Поліцай, видно, був не зовсім з ним згоден, він ще щось сказав про "типа" і про "документи". Але пан Зеегазе, і далі вибачаючись, уже повів свого гостя до дверей, потім поміж левами до екіпажа і навіть шанобливо зачинив за ним дверці. І сміховинно високий, широченний екіпаж, підстрибуючи і гуркочучи, покотився стрімкими вулицями вниз до гавані…

Так скінчилося дивне перебування Тоніо Креґера в рідному місті.

—

Вечоріло, і на небі вже зійшов місяць, розсипаючи блякле сріблясте сяйво, коли пароплав з Тоніо Креґером вийшов у відкрите море. Він стояв коло бугшприта, кутаючись у плащ від дедалі сильнішого вітру, і дивився в темряву, де безперервно здіймалися важкі гладенькі хвилі, набігали одна на одну, хлюпали, стикаючись, несподівано розсипалися і раптом спалахували піною…

Хвилі ніби заколисали Тоніо Креґера, його опанував тихий, радісний настрій. Звичайно, він був трохи пригнічений тим, що в рідному місті його хотіли арештувати як авантурника, хоч десь у душі вважав, що так і мало бути. Та потім, уже стоячи на палубі, він, наче в дитинстві, коли бував з батьком у гавані, почав стежити за тим, як у глибоке нутро пароплава вантажили товар.