Тоніо Креґер - Манн Томас

Але я враховував і ваші можливі заперечення, вони також частка того, про що я сьогодні думаю. Подивіться на мене. Який у мене вигляд? Я не надто веселий, правда? Постарілий, стомлений, обличчя загострилося, еге ж? Ну от — вертаюся до "пізнання", про яке ви казали, — такий вигляд і повинна мати людина, від природи схильна вірити в добро, лагідна, зичлива і трохи сентиментальна, але яку до краю змучили й виснажили психологічні прозріння. Не піддаватися світовій скорботі, спостерігати, помічати, засвоювати навіть найболючіше і водночас бути в гарному настрої, тішитися свідомістю своєї моральної переваги над огидною вигадкою, що зветься буттям. Авжеж! А все ж таки часом, незважаючи на всю вашу радість вислову, вам стає тоскно. Все зрозуміти — означає все пробачити? Не певен. Є ще те, що я зву "огидою пізнання", Лизавето: стан, в якому людині досить побачити якусь річ наскрізь, щоб відчути до неї смертельну огиду, а не змиритися з нею, це хвороба датчанина Гамлета, типового літератора. Він знав, як то бути покликаним пізнавати, але не бути народженим для цього. Провидіти це крізь сльози, викликані почуттям, пізнавати, помічати, спостерігати і з усмішкою відкладати спостереження про запас навіть у ті хвилини, коли твої руки сплітаються з іншими руками, уста шукають інших уст, коли погляд затуманює жага, — це огидно, Лизавето, підло, обурливо… Але який сенс обурюватись?

Другий бік усього цього, такий же неприємний, — пересиченість, байдужість, стомлено-іронічне ставлення до кожної істини, бо ж відомо, що ніде в світі не панує така мовчазна безнадія, як серед розумних людей, що пройшли крізь вогонь і воду. Всяке пізнання тут оголошують застарілим і нудним. Спробуйте висловити якусь істину, що її ви, може, вибороли з молодечою радістю, і вашу простацьку обізнаність винагородять зневажливим пирханням… Ох, Лизавето, як же стомлює література! Запевняю вас: ваш скептицизм, вашу стриманість люди можуть охрестити просто дурістю, коли насправді ви тільки горді й легкодухі… Це щодо "пізнання". А щодо "слова", то тут, мабуть, ідеться не стільки про спасіння, як про замороження почуттів, про законсервовування їх у кризі. Справді, є щось нестерпно холодне і обурливо зухвале в цьому швидкому, легковажному вбивстві почуття літературною мовою. Якщо серце у вас переповнене, якщо ви надто захоплені якимось солодким чи високим переживанням, — що може бути простіше? — підіть до літератора, і він швиденько все залагодить. Проаналізує і сформулює ваш випадок, знайде йому назву, викладе його, одягне в слова, раз назавжди впорається з ним, зробить так, щоб ви цілком збайдужіли до свого переживання, і навіть не вимагатиме від вас подяки. Вам стане легше на серці, ви охолонете й заспокоїтесь, а повернувшись додому, навіть будете дивуватися: як цей випадок міг так солодко вас схвилювати. І ви щиро хочете боронити цього холодного, марнославного шахрая? Що висловлено, каже його символ віри, з тим скінчено. Якщо висловлено весь світ, то й з ним скінчено, його більше не існує… Чудово! Проте я не нігіліст…

— Ви не… — мовила Лизавета; вона якраз підносила до рота ложечку чаю, та так і завмерла в цій позі.

— Ще б пак, звичайно, ні! Отямтесь, Лизавето! Кажу вам, я не нігіліст там, де йдеться про живе почуття. Бачите, літератор у глибині душі не розуміє, що життя може продовжуватись, не соромиться тривати далі після того, як воно буде висловлене і "скінчене". І ти ба, навіть незважаючи на своє спасіння через літературу, незворушно грішить собі знов, бо в очах духа всяка дія — гріх…

Зараз я доберуся до мети, Лизавето. Слухайте далі. Я люблю життя — це освідчення. Прийміть і збережіть його, — досі я ще нікому його не робив. Про мене казали, навіть писали і друкували, що я ненавиджу життя, чи боюся його, чи зневажаю, чи з огидою відвертаюся від нього. Я залюбки слухав це, воно мене тішило, але не ставало від цього правдою. Я люблю життя… Ви усміхаєтесь, Лизавето, і я знаю чому. Та благаю вас… не подумайте, що ці мої слова — теж література! Хай вам не спадає на думку Чезаре Борджіа чи якась п'яна філософія, що піднімає його на щит! Він для мене ніщо, той Чезаре Борджіа, я його нітрохи не шаную і ніколи не збагну, як можна вважати за ідеал виняткове, демонічне. Ні, ми, незвичайні люди, уявляємо собі життя не як привид кривавої величі і дикої краси, не як щось виняткове, а як вічну протилежність духові й мистецтву; нормальне, порядне, миле життя у своїй знадливій банальності — ось царство, за яким ми тужимо! Той ще зовсім не митець, люба моя, хто палко прагне рафінованого, ексцентричного, сатанинського, хто не знає туги за наївним, простим і живим, за крихтою приязні, відданості, довір'я і людського щастя — таємної, палкої туги, Лизавето, за блаженством буденності!

Приятель серед людей! Чи не повірите, що я був би гордий і щасливий, якби мав приятеля серед людей? Але досі в мене були приятелі тільки серед демонів, кобольдів, запеклих чудовиськ і глухих до життя привидів, тобто серед літераторів.

Часом мені доводиться стояти на естраді в залі, перед людьми, які прийшли послухати мене. І ось, розумієте, буває, що, озираючись по залі, я ловлю себе на тому, що потайки розглядаю аудиторію, бо мене мучить питання, хто ж прийшов сюди, чиє схвалення і чию вдячність я заробив, з ким я перебуваю сьогодні в цілковитій згоді завдяки своєму мистецтву… І я не знаходжу того, кого шукаю, Лизавето. Я бачу паству, братство, добре мені знайоме, ніби зборище перших римських християн: людей з незграбним тілом і ніжною душею, людей, які, так би мовити, вічно падають, — ви розумієте мене? — і для яких поезія — ніби делікатна помста життю; одне слово, завжди бачу тільки страдників, убогих, охоплених тугою, і ніколи не бачу когось із тих інших, синьооких, що не відчувають потреби в духовному!..

А якби сталося навпаки, то хіба радіти цьому не було б принаймні прикрою непослідовністю? Безглуздо любити життя і все-таки прагнути всіма способами перетягти його на свій бік, прищепити йому смак до всяких тонкощів, до меланхолії, до хворобливого літературного аристократизму. Царство мистецтва на землі розширюється, а царство здоров'я і простодушності зменшується. Треба було б пильно оберігати те, що від нього залишилось, а не спокушати поезією людей, яким набагато цікавіші книжки про коней, ілюстровані фотографіями.

Бо, врешті, що може бути жалюгідніше за життя, яке пробує свої сили в мистецтві? Ми, люди мистецтва, нікого так не зневажаємо, як дилетантів, живих людей, які вважають, що при нагоді вони, крім усього, можуть стати ще й митцями. Запевняю вас, я сам відчував таку зневагу. Я приходжу в гості в один порядний дім, усі їдять, п'ють, балакають, усі легко знаходять спільну мову, і я щасливий і вдячний, що мені на якийсь час вдалось розчинитися в натовпі цих безпретензійних, нормальних людей. Раптом (мені не раз таке траплялося) підводиться з місця якийсь офіцер, лейтенант, вродливий, стрункий хлопець, якого я ніколи б не запідозрив у вчинкові, що ганьбить честь мундира, і недвозначно просить дозволу прочитати свої власні вірші. Йому дозволяють, збентежено усміхаючись, і він робить те, що задумав: дістає аркушик, який досі ховав у кишені, і читає свій твір, про музику чи про любов, одне слово, щось таке ж глибоко зворушливе, як і непотрібне. Ну, подумайте тільки: лейтенант! Володар світу! Ну навіщо це йому? А наслідок той, якого й слід було сподіватися: витягнуті обличчя, мовчанка, трохи силувані оплески і цілковита нудьга серед слухачів. Перший же душевний порух, який я відчуваю, — це почуття, що на мене також частково падає вина за те збентеження, яке нерозважний юнак викликав за столом. І справді, глузливі, холодні погляди звернені й на мене, чиє ремесло він споганив. Але є ще й другий бік цієї справи: юнак, якого я досі щиро поважав, починає падати в моїх очах дедалі нижче… Мене охоплює поблажливе співчуття. Разом з кількома іншими відважними й добродушними свідками його ганьби я підходжу до нього й кажу: "Вітаю вас, пане лейтенанте! Який хист! Далебі, вірш був дуже милий!" Ще трохи — і я поплескаю його по плечі, але хіба поблажливість — те почуття, яке повинен викликати лейтенант?.. А втім, сам винен! Хай тепер стоїть зніяковілий і жалкує, що вважав, ніби з лаврового дерева мистецтва можна зірвати бодай хоч один листочок, не заплативши за нього життям. Ні, я на боці другого свого колеґи — банкіра-злочинця. Але вам не здається, Лизавето, що я сьогодні по-гамлетівськи балакучий?

— Ви скінчили, Тоніо Креґере?

— Ні, але більше нічого не скажу.

— Досить і того, що ви сказали. Ви чекаєте відповіді?

— А ви маєте якусь відповідь?

— Думаю, що маю. Я уважно слухала вас, Тоніо, від початку до кінця, і моя відповідь буде стосуватися до всього, що ви сказали, вирішить ту проблему, яка вас так хвилювала. Отже, слухайте! Вирішення полягає в тому, що ви, такий, як ви оце сидите переді мною, — звичайнісінький міщанин.

— Я? — перепитав він і якось наче зів'яв…

— Вас боляче вразили мої слова, правда ж? Та й не могли не вразити. А тому я трохи пом'якшу свій присуд, бо маю для цього підставу. Ви міщанин на хибному шляху, Тоніо Креґере, міщанин, що збився на манівці.

Мовчанка. Потім він рішуче підвівся і взяв капелюха й паличку.

— Дякую, Лизавето Іванівно. Тепер я можу спокійно йти додому. Зі мною скінчено.

—

Під осінь Тоніо Креґер сказав Лизаветі Іванівні:

— Ну, я їду, Лизавето, мені треба провітритися, побачити світу.

— Що, голубе, знову вирішили податися в Італію?

— О Боже, яка там Італія, Лизавето! Я вже в Італії так набувся, що не хочу навіть про неї згадувати. Минули ті часи, коли я уявляв собі, що жити без неї не можу. Країна мистецтва, так? Оксамитова блакить неба, вино, від якого закипає кров, солодкі почуття… Одне слово, все це не для мене. Не хочу я в Італію. Вся ця belezza[6] мене тільки нервує. До того ж я не зношу тих неймовірно жвавих мешканців півдня з чорними тваринними очима. У тих римлян немає сумління в очах… Ні, я хочу трохи пожити в Данії.

— У Данії?

— Так. І сподіваюся, що матиму з цього користь. Я чомусь ніколи ще туди не добирався, хоч цілу свою молодість прожив біля самого кордону, і все-таки я знав і любив цю країну.