Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Гезів завжди женили з шибеницями.

Другого дня вони знову принесли по хлібині на шістьох і сказали:

— Четверо багатих городян скарано на горло, двісті сорок дев'ять солдатів зв'язано по два і кинуто в море. Цього року жирні будуть краби. Ну, а ви щось не погладшали, відколи вас тут замкнули, з сьомого липня. Ви ж нідерландці, відомі п'янюги й ненажери. А нам, іспанцям, досить і двох фіг на вечерю.

— Чи не тому, — відповів Уленшпігель, — і вимагаєте ви від городян, щоб вас годували чотири рази на день і давали м'ясо, птицю, сметану, вино, варення; щоб давали молока вмочити mastacho[231] і вина мити копита коней?

Вісімнадцятого липня Неле сказала:

— У мене мокрі ноги. Чого б це?

— Кров аж під нас підтікає, — відповів Уленшпігель.

Ввечері солдати принесли знову по хлібині на шістьох і сказали:

— Де не вистачає мотузків, там працює меч. Триста солдатів і двадцять сім городян, що надумали тікати з міста, любенько пішли тепер гуляти до пекла зі своїми головами в руках.

Другого дня кров знову потекла в монастир. Прийшли солдати, але хліба не принесли, як звичайно, а, подивившись на в'язнів, сказали:

— П'ятсот валлонців, англійців і шотландців, яких учора скарали на горло, були не такі здохляки, як ви. Ви, звісно, дуже голодні, але кому ж і вмирати з голоду, як не гезам?

Бо й справді, зблідлі, худі, змарнілі, аж сині від холоду, вони схожі були на привидів.

Шістнадцятого серпня, надвечір, о п'ятій годині, прийшли солдати і, регочучи, почали роздавати їм хліб, сир і пиво.

— Це передсмертний бенкет, — сказав Ламме.

О десятій годині підійшло чотири загони іспанців. З наказу капітана відчинили монастирську браму, поставили в'язнів по чотири в ряд і наказали йти за барабанщиками й флейтистами до місця, де їм накажуть зупинитися. Деякі вулиці були червоні від крові. Так вони йшли до Поля шибениць.

Скрізь на луках червоніли калюжі крові. Кров було видно і навколо мурів. З усіх боків хмарами зліталося вороння. Сонце сідало в туман, але небо ще було ясне, і тільки де-не-де у височині несміливо засвічувались перші зірочки. Раптом почувся жахливий лемент.

— Це виють гези у фортеці Фейке, за містом, їх наказано заморити голодом, — пояснили солдати.

— Ми також… також помремо, — сказала Неле і заплакала.

— Попіл б'ється в мої груди, — сказав Уленшпігель.

— Ах! — зітхнув Ламме і став навмисне говорити по-фламандському, бо конвоїри не розуміли цієї гордої мови. — Ах, якби ж мені була змога схопити цього кривавого герцога, я примусив би його жерти всі оці мотузки, шибениці, плахи, кобили, тягарі, чоботи доти, доки б не луснув! Я примусив би його вижлуктати всю пролиту кров, щоб йому все боком вилізло, щоб з його кишок повилазили всі тріски й залізяки, але хай би він ще не здихав, щоб я міг колись вирвати у нього отруйне серце з грудей і дав би йому з'їсти його сирим. А тоді вже нехай здихає і йде на вічні муки до найглибшої безодні пекла, де диявол примусить його жувати й ремиґати цю закуску повік-віку.

— Амінь, — сказали Уленшпігель і Неле.

— Чи ти нічого не бачиш? — запитала Неле.

— Ні, — відповів Уленшпігель. — А що?

— Я бачу на заході, — сказала вона, — п'ятеро чоловіків і дві жінки, що сидять колом. Один із них у пурпуровій мантії, з золотою короною, здається, їхній ватажок, решта обдерті, обшарпані. А на сході, бачу, з'явилися ще Семеро, і на чолі їх один у пурпурі, але без корони. І йдуть вони на тих, що на заході. І вони починають битися з ними в хмарах. Але більш я нічого не бачу.

— Семеро! — скрикнув Уленшпігель.

— Я чую, — мовила далі Неле, — чийсь голос у листі, зовсім близько від нас, і він ніби тихенько говорить:

У війні, у вогні,

У важкі для всіх дні

Шукай!

Там, де кров, там, де смерть,

Сліз і горя де вщерть,

Знайди!

— Як не ми, то інші звільнять землю фландрську, — сказав Уленшпігель. — Ніч темнішає, солдати засвічують смолоскипи. Ми вже недалеко від Поля шибениць. О моя кохана, чого ти пішла за мною? Чи ти більше нічого не чуєш, Неле?

— Чую, — відповіла вона, — брязкіт зброї в житах. А там ось, вище на пагорку, над нашою дорогою, мигнув на сталі червоний відблиск смолоскипів. Я бачу вогники на кінчиках аркебузних ґнотів. Чи наші конвоїри сплять, чи вони посліпли? Чуєш грім пострілів? Бачиш, як падають іспанці, пронизані кулями? Чуєш: "Хай живе гез!" Вони біжать угору стежкою з наставленими списами! Вони збігають з пагорка, тримаючи сокири в руках. Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і Ламме.

— Диви, — каже Неле, — солдати дають нам зброю! Бери, Ламме, бери, мій друже! Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать усі полонені.

— Аркебузьєри все стріляють і стріляють, — каже Неле. — Іспанці падають, як мухи, вони ж у світлі смолоскипів. Хай живе гез!

— Хай живе гез! — кричать рятівники.

— Хай живе гез! — кричать Уленшпігель і полонені. — Іспанці в залізному колі. Бий їх! Бий! Щоб не зосталось жодного живого! Бий! Ніякого жалю! Війна без пощади! А тепер забираймо все і тікаймо в Енкгейзен[232]! Чи всі добре вдягнулися в одежу катів? Чи всі взяли в забитих зброю?

— Всі! Всі! — гукнули врятовані. — Хай живе гез!

І всі подались на кораблі в Енкгейзен. Там звільнені німці разом з рятівниками залишаються охороняти місто.

А Ламме, Неле та Уленшпігель повертаються на свої кораблі. І знову на вільному морі лунає пісня: "Хай живе гез!"

І кораблі плавають на рейді під Фліссінгеном.

13

Тут Ламме знову повеселішав. Він охоче сходив на берег і полював на биків, баранів і домашню птицю, наче на зайців, оленів, ортоланів.

І він не сам ходив на ці їстівні лови. Приємно було дивитися, як повертається цілий загін мисливців на чолі з Ламме, тягнучи за роги велику худобу, женучи дрібну поперед себе, лозиною підганяючи табуни гусей і несучи на баграх курей, курчат, каплунів, дарма що їм таке заборонили.

Тоді на кораблях наставало свято. І Ламме казав:

— Пахощі підливи зносяться аж до неба, і, смакуючи їх, панове ангели кажуть: "Як же смачно!"

Так, плаваючи, натрапили вони раз на купецьку флотилію з Ліссабона, командир якої не знав, що Фліссінген захоплено гезами. Флотилію оточили і наказали кинути якір. Хай живе гез! Барабани й сурми покликали на абордаж. Купці мали гармати, списи, сокири, аркебузи.

Ядра і кулі градом посипалися з кораблів гезів. Їхні аркебузьєри, сховавшись біля грот-щогли за дерев'яними щитами, влучно стріляють без будь-якої небезпеки для себе. Купці гинуть, як мухи.

— Сюди, сюди! — кричить Уленшпігель до Ламме і Неле. — Тут прянощі, коштовності, дорогий крам, цукор, мускат, гвоздика, імбир, реали, дукати, блискучі "золоті баранчики"[233]! Більше п'ятисот тисяч! Іспанці сплатять нам воєнні витрати. Пиймо! Відправимо месу гезів — винищимо наших ворогів!

І Уленшпігель та Ламме билися, як леви. Неле грала на сопілці за дерев'яним прикриттям. Була захоплена вся флотилія.

Підрахували вбитих: з боку іспанців тисяча, з боку гезів — триста, а серед них і кухар з флібота "Бріль".

Уленшпігель попросив дозволу звернутися з промовою до Трелонга і до матросів. Трелонг охоче дозволив. І він так промовив до них:

— Пане капітан і ви, товариші, нам сьогодні дісталося багато прянощів. Але ось перед вами славний товстун, на ім'я Ламме, запевняє, що бідолашний небіжчик, хай Господь упокоїть його у своєму святому лоні, невеликий був майстер у куховарських справах. Поставмо на його місце Ламме, він готуватиме нам божественне рагу і райські супи.

— Гаразд, — сказали Трелонг і матроси. — Хай він буде кухарем на кораблі. Ми дамо йому великого ополоника проганяти з кухні ласунів.

— Пане капітан, товариші й друзі, — почав Ламме, — ви бачите, що я плачу від радості, бо нічим не заслужив такої великої шани. Та коли вже ви мене, нікчемного, так високо вшанували, то я приймаю на себе благородні обов'язки майстра куховарських справ на славному фліботі "Бріль", але разом із тим найуклінніше прошу вас надати мені необмежену владу на кухні, щоб таким чином ваш кухар, тобто я, мав повне і законне право дати ополоником по лобі кожному, хто зазіхатиме на порцію свого товариша.

Трелонг і гези гукнули:

— Хай живе Ламме! Даємо тобі це право!

— Але в мене, — вів далі він, — є ще й друге покірне до вас прохання! Я ж чоловік товстий, здоровий, тілистий, маю велике черево і великий шлунок. Моя бідна жіночка, — хай Бог поверне мені її, — завжди давала мені дві порції замість одної. Ось такої ласки я і у вас прошу.

Трелонг, Уленшпігель і матроси гукнули:

— Ти матимеш дві порції, Ламме!

А Ламме, раптом засмутившись, вигукнув:

— Жіночко моя! Рибко моя кохана! Коли що й зможе мене втішити під час твоєї відсутності, то хіба тільки те, що за своєю роботою згадуватиму твої божественні страви в нашому затишному кубелечку.

— Тобі треба скласти присягу, мій сину, — сказав Уленшпігель. — Принесіть великого ополоника і великого мідного казана.

— Присягаюся, — почав Ламме, — Господом Богом, який хай допоможе мені бути вірним монсеньйорові принцу Оранському, Мовчазному на прізвисько, що править замість короля в Голландії і Зеландії, а також мессіру де Люме, адміралу й командирові нашого славного флоту, і мессіру Трелонгу, віце-адміралові й капітанові корабля "Бріль". Ідучи за правилами й звичаями славних старожитних майстрів куховарської справи, які залишили нам чудові книги з малюнками про велике мистецтво кулінарії, присягаюсь у міру нікчемних сил моїх і моєї змоги якнайліпше готувати м'ясо й птицю, що їх фортуна зволить нам послати, і годувати згаданого вже мессіра Трелонга, капітана, його помічника, друга мого Уленшпігеля і всіх вас, хто тут є на кораблі: боцмана, стернового, каноніра, юнгу, солдатів камбузних, вістового капітана, лікаря, сурмача, матросів та всіх інших. Якщо печеня буде сирувата, а птиця не підрум'яниться, якщо суп буде поганий і його не можна буде їсти, а підлива не пахтітиме так, що всім закортить побувати на кухні — з мого дозволу, звичайно, — якщо ви в мене не повеселішаєте і не погладшаєте, — я відмовлюся від своїх благородних обов'язків, бо вважатиму себе нездатним посідати кухонний престол. Хай допоможе мені Бог як на цьому світі, так і на тому!

— Хай живе наш кухар, — гукнули всі, — король кухні, імператор печень! Кожної неділі він матиме три порції замість двох!

Так Ламме став кухарем на кораблі "Бріль".