Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик
З допомогою Хрисотеміди, що була тепер коханкою Ватинія, старався забезпечити собі навіть його підтримку, не жаліючи ні йому, ні іншим як обіцянок, так і грошей.
Та всі ці зусилля були марними. Сенека, сам невпевнений у завтрашньому дні, почав його переконувати, що християни, коли навіть і не спалили насправді Рим, мусять бути винищені для блага міста, — словом, обґрунтовував майбутню різанину інтересами держави. Терпнос і Діодор узяли гроші й не зробили нічого натомість. Ватиній іще й доніс імператору, що його намагалися підкупити. Лише Алітур, який спершу ставився вороже до християн, а тепер їх жалів, насмілився нагадати імператору про ув'язнену дівчину і просити за неї, але отримав тільки відповідь:
— Невже ти вважаєш, що я слабкіший духом за Брута, який для блага Рима власних синів не пожалів?
І коли повторив цю відповідь Петронію, той сказав:
— Якщо знайшов порівняння з Брутом, тут уже нічого не вдієш.
Жаль йому, одначе, було Вініція, боявся він, що той заподіє собі смерть. "Тепер, — мовив собі, — підтримують його ще клопоти про її врятування, її вигляд і само страждання, та коли всі засоби виявляться марними і згасне остання іскра сподівання, — присягаюся Кастором! — він її не переживе і кинеться на меч". Петронію навіть було зрозуміліше, що можна так скінчити життя, ніж те, що можна так покохати і так страждати. Тим часом Вініцій робив іще все, на що міг здобутися його розум заради врятування Лігії. Ходив до августіанів і, такий колись гордовитий, благав їх про допомогу. Через Вітеллія він запропонував Тигеллінові свої сицилійські землі та все, чого той зажадає. Тигеллін, одначе, — напевно, боячись розгнівати Августу, — відмовився. Іти до самого імператора, припасти до його ніг та благати було безглуздо. Вініцій, щоправда, хотів і це зробити, але Петроній, почувши про намір, запитав:
— А якщо тобі відмовить, якщо відбудеться жартом або підлою погрозою, що вчиниш?
Тут на обличчі Вініція відбився біль і страждання, він заскреготів зубами.
— Так! — сказав Петроній. — Тому тебе відраджую. Відріжеш усі шляхи до порятунку!
Але Вініцій опанував себе і, провівши рукою по вкритому холодним потом чолу, сказав:
— Ні! Ні! Я християнин!
– І забудеш про це, як забув щойно. Маєш право загубити себе, але не її. Згадай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Говорячи це, він не був цілковито щирим, — насправді більше дбав про Вініція, ніж про Лігію. Але знав, що інакше не втримає того від небезпечного кроку, як пояснюючи йому, що міг би принести Лігії неминучу загибель. Зрештою мав рацію, бо на Палатині передбачали появу молодого трибуна і вжили відповідних застережних заходів.
Але страждання Вініція перейшли все, що людині під силу витерпіти. Відтоді як Лігію було ув'язнено й на неї впало сяйво майбутнього мучеництва, не тільки покохав її у сто разів дужче, але почав у душі складати їй майже релігійне пошанування, наче неземній істоті. І тепер, думаючи, що ту істоту, кохану і святу водночас, мусить втратити і що, крім смерті, зазнати вона може тортур, страшніших за саму смерть, кров крижаніла в його жилах, душа перетворювалася на один крик, плутались думки. Часом здавалося йому, що череп наповнюється живим вогнем, який спалить його або він вибухне. Він перестав розуміти, що діється, перестав розуміти, чому Христос, цей милосердний, цей Бог, не приходить на поміч своїм прихильникам, чому задимлені мури Палатину не провалюються крізь землю, а з ними разом Нерон, августіани, табір преторіанців і все це місто лиходійств. Він думав, що не може і не мусить бути інакше і що це все, на що дивляться його очі, од чого розривається його душа і стогне серце, — сон. Але ричання звірів говорило йому, що це ява; стук сокир, із-під яких виростали арени, говорив йому, що це ява, а підтверджували це виття черні та переповнені в'язниці. Тоді жахався він віри в Христа, і цей жах був новою мукою, може, найстрашнішою.
А тим часом Петроній говорив йому:
— Пам'ятай, чого зазнала перед смертю донька Сеяна.
Розділ LIII
Все було марно. Вініцій принизився до того, що шукав підтримки у вільновідпущеників і рабинь імператора та Поппеї, платячи їм за пусті обіцянки, намагаючись за допомогою багатих дарів здобути їхню прихильність. Він розшукав першого чоловіка Августи, Руфрія Криспіна, й випросив у нього листа до неї; подарував свою віллу в Анції її синові від першого шлюбу, Руфію, але розгнівив цим тільки імператора, який ненавидів пасинка. Через посланця передав листа другому чоловікові Поппеї, Отону, до Іспанії, пропонуючи все своє майно й себе самого, аж врешті зрозумів, що був тільки іграшкою і якби удавав, що ув'язнення Лігії мало його обходить, визволив би її скоріше.
Такої ж думки дійшов і Петроній. Тим часом дні минали. Амфітеатри було побудовано. Почали роздавати вже тесери, тобто вхідні знаки на ludus matutinus[352]. Та цього разу "ранковим іграм" через нечувану кількість жертв належало розтягтися на дні, тижні й місяці. Не знали вже, куди дівати християн. В'язниці вже були забиті, в них лютувала пропасниця. Путикули, тобто спільні могили, в яких ховали рабів, почали переповнюватися. Виникло побоювання, що хвороба може поширитися на все місто, тож вирішили поквапитися.
І всі ці вісті доходили до слуху Вініція, гасячи в ньому останні проблиски сподівання. Поки був час, він міг себе тішити думкою, що встигне щось удіяти, але тепер уже не було й часу. Видовища мали розпочатися. В будь-який день Лігія могла опинитися в цирковому кунікулі[353], звідки вихід був лише на арену. Вініцій, не знаючи, куди кине її доля та жорстокість катів, обходив усі цирки, підкупав сторожів і бестіаріїв, прохаючи їх про те, чого вони не могли виконати. Часом похоплювався, що вже дбає тільки про те, аби смерті завдати їй не такої страшної, і саме тоді відчував: замість мозку під черепом у нього розжарене вугілля.
Не збирався, зрештою, пережити її й вирішив загинути з нею разом. Але гадав, що біль може випалити в ньому життя, поки надійде фатальна мить. Його друзі та Петроній також побоювалися, що з дня на день відчиниться перед ним царство тіней. Обличчя Вініція почорніло і стало схожим на ті воскові маски, що їх тримали в лараріях. У рисах його застигло здивування, буцім не розумів, що сталось і що може статися. Коли хтось до нього звертався, він підносив машинально руки до голови і, стискаючи долонями скроні, дивився на мовця здивованим і запитливим поглядом. Ночі він проводив разом з Урсом у в'язниці під дверима Лігії, якщо ж наказувала йому піти відпочити, повертався до Петронія й до ранку міряв кроками атрій. Раби заставали його часто навколішках зі здійнятими догори руками або простертим ниць. Молився Христу, бо це була остання надія. Все виявилося марним, Лігію могло врятувати лише чудо, тож Вініцій бив чолом об кам'яні плити і благав чуда.
Але свідомості ще лишалося стільки, що розумів: молитва Петра більше важить, ніж його. Петро йому обіцяв Лігію. Петро його хрестив, Петро сам сотворяв чудо, нехай допоможе йому й порятує.
І якось уночі пішов його шукати. Християни, яких небагато вже залишилося, берегли тепер його старанно навіть одне від одного, аби хтось із малодушних не видав його мимоволі чи навмисно. Вініцій серед загального сум'яття й погрому, заклопотаний до того ж цілковито заходами стосовно визволення Лігії з в'язниці, упустив апостола з очей — від часу свого хрещення зустрів його лише раз, іще до початку переслідувань. Але, прийшовши до хатини того землекопа, в чиїй хаті його хрестили, довідався від нього, що у винограднику, що розташований був за Соляною брамою й належав Корнелію Пуденту, відбудеться зібрання християн. Землекоп брався провести туди Вініція, переконуючи його, що знайдуть там Петра. На смерканні вийшли вони за міські мури, а далі, рухаючись лощинами, зарослими очеретом, дісталися виноградника, розташованого на відчепі. Зібрання відбувалося в сараї, що слугував зазвичай давильнею. Ще на порозі до слуху Вініція долинув шепіт молитви, ввійшовши, побачив при тьмяному ліхтарному світлі кілька десятків постатей навколішках, поринулих у молитву. Вони здійснювали щось на зразок літанії; хор голосів, як чоловічих, так і жіночих, повторював щохвилини: "Христе, помилуй!" Бриніла у тих голосах глибока нестямна туга і скорбота.
Петро був тут. Стояв навколішках перед дерев'яним хрестом, прибитим до стіни сарая, й молився. Вініцій здалеку впізнав його сиве волосся і здійняті руки. Першою думкою молодого патриція було пройти через натовп, кинутися в ноги апостолу і кричати: "Рятуй!". Але, чи то від урочистості молитви, чи то від ослаблення, ноги в нього підкосилися, він опустився навколішки біля входу, почав повторювати, зі стогоном здійнявши руки: "Христе, помилуй!". Якби він був спокійнішим, помітив би, що не тільки в його проханні бринів зойк і що не тільки він приніс біль свій, тугу свою та свою тривогу. Не було в тому зібранні жодної людської душі, яка б не втратила дорогих серцю істот, і коли найревніші, найвідважніші з віруючих були вже ув'язнені, коли щогодини надходили нові звістки про знущання та муки, яких зазнавали в тюрмах, коли масштаби лиха перевершили всі припущення, коли залишилася вже тільки ця жменька, не було тут жодного серця, яке б не засумнівалось у вірі й не запитувало в розчаруванні: де Христос? І чому він дозволяє, аби зло ставало сильнішим од Бога?
Але тим часом благали його ще з розпачу про милосердя, бо в кожній душі жевріла досі іскра сподівання, що прийде, винищить зло, скине в безодню Нерона й запанує над світом… Ще дивилися в небо, ще прислухалися, ще молилися з трепетом. І чим довше Вініцій повторював: "Христе, помилуй!", тим дужче огортав його захват, як у хатині землекопа. Ось вони благають його із глибини скорботи, із безодні, ось благає його Петро, тож якоїсь миті розверзнеться небо, здригнеться земля в своїх основах і зійде він, у сяйві сліпучому, ступаючи по зірках, милосердний, але ж і грізний, і здійме до висот вірних своїх і накаже безодні пожерти гонителів.
Вініцій затулив лице руками і припав до землі. Зненацька оточила його тиша, немовби страх заморозив благання в устах усіх присутніх. І здалося йому, що має неодмінно статися щось, настане мить чуда.
