Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

За столом Крістін мала дуже* —погані манери, як, власне, і всі Ройси; часом врни накидалися на їжу, мов собаки. Але то була в них не родинна, а класова вада. Я часто дивувався, чому Руперт такий вибагливий до їжі. Мабуть, це була своєрідна реакція: робити речі, що суперечили його вихованню, і вважати їх правильними.

— Між Ройсами завжди точилося запекле суперництво, просто на ножах усі були один з одним,— провадила далі Крістін.— Завжди! А в той час це було якось там пов'язано з гноєм і німцями.

— З гноєм?

— Ну, з добривами. Йшлося про Південну Америку, залізниці, порти. Здається, Рендолф хотів будувати щось у Венесуелі разом з німцями. Він завжди полюбляв німців, а твій батько казав, що й близько не підійшов би до жодного з них, бо їм довіряти не можна. Все це було так давно,— мовила вона, а тоді, багатозначно притишивши голос, наче збиралася відкрити нам якусь таємницю, докинула: — А знаєте, щодо німців він таки мав рацію.

Засміявся тільки я, бо всі інші вже звикли до її манер.

— Але що змущувало його марнувати своє життя в отих безглуздих мандрах по всьому світу? — питав Руперт.— Пригадуєш, одного разу він мав забрати глене з Пірея до Суеца, а опинились ми, зрештою, аж у Шанхаї.

— О, він завжди кудись їздив. У цьому теж винні Ройси, Вони всі без кінця гризлися між собою, хотіли усунути його з дороги, отож і посилали то в Пернамбуко, то в Ліму — це десь аж у Перу, то ще хтозна-куди. Так було напочатку, а далі вже він сам мандрував. Бо ненавидів Англію.

— Чому?

— О боже, хіба ж я знаю?, А чого це ти раптом через стільки років так зацікавився? Я гадала, що все це ти давно знаєш.

— Я ніколи не знав напевно, що зробили йому Ройси, а в чому він був винен сам.

— То й що?

— От і цікавлюся, бо й сам збираюся в них працювати.

— На бога, для чого тобі в віє встрявати? Ти ж не бізнесмен.

— Звідки ти знаєш?

— Не роби дурниць. Ти з твоєю скрупульозністю щодо грошей просто нездатний до таких справ. І взагалі, чому ти маєш працювати за свої ж гроші? Я ніколи цього не робила.

— Якщо не бути скрупульозним щодо грошей, мамо, і не заробляти їх працею, вони зжеруть тебе самого,— сухо, але рішуче відповів Руперт.

— Ви тільки послухайте його! — глузливо вигукнула Крістін.— Мене ж вони не зжерли! А втім, як на мене, пристати до справи Ройсів все ж таки краще, ніж взагалі відмовлятися від цих грошей. Ти мусиш подумати про Джо.

— Так, він і справді мусить подумати про Джо! — твердо промовила сама Джо.— Тільки їжте, будь ласка, капусту, бо якщо ми не з'їмо, то Анджеліна віддасть її собаці, а спанієлям капуста шкодить, хоч наш її і любить. Від капусти в собак заводяться трав'яні глисти.

Потім Джо підвелася й пішла по щось до кухні.

Крістін підозріливо поглянула на Руперта.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся трохи подержати ці гроші в себе, а тоді знову їх усі віддати, га? — спитала пошепки.

— Все може бути,— піддражнив він її.— Ще не знаю. Вона сердито розрізала картоплину.

— І думати не смій! Це нечесно, так поводитись. Жор-отоко й безжально, особливо щодо Джо.

— Заспокойся...

— Якщо ти так зробиш,— провадила вона далі,— то даю слово честі, я ніколи більше з тобою не розмовлятиму. До того ж тепер ти маєш набагато більше, ніж раніш. Ти хоч внаєш, скільки я тобі призбирала за останні десять років?

— Певно, тисячі...

— П'ятдесят вісім тисяч,— мовила Крістін.

— П'ятдесят вісім тисяч чого? — спитала Джо, повертаючись до їдальні.

— Фунтів стерлінгів,— відповіла Рупертова мати.— Руперт тепер має близько трьохсот тисяч, а коли я помру, матиме ще в кілька разів більше.

— Боже мій! — сказала Джо, ставлячи на стіл блюдо в гарячим.— Я й не знала, що так багато. Знала тільки, що

85 2*

всі наші гроші у вас, Крістін.— Тоді ввернулася до чоловіка: — А ти просто йегідник, Руперте, що ніколи не казав мені, який ти багатий.

Вона підійшла до Руперта й обняла його за шию. а вір лагідно всміхнувся до неї і, як я здогадуюсь, легенько погладив по литках.

— Але все це капітал, Джо.— попередила її свекруха,— а капітал чіпати не можна. Ніколи!

— Я й не хочу нічого чіпати,— щасливо й твердо відказала Джо.— Тим більше, що ми нарешті маемо цілком досить грошей і зможемо не рахувати кожен фунт стерлінгів.

— Ти завжди мала досить,— вауважив Руп^рт.

— Не будь такий прискіпливий,— озваласй Джо.— Я хочу бути багатою.

— Тобі ніколи не доводилося дуже клопотатися про гроші,— не вгавав він.

— Але ж ти сам завжди бідкався, переглядаючи рахунки за опалення та за телефон і казав, що податки нар розоряють.

— Ну, коли вже ти, Руперте, надумав повернутися до Ройсів,— знову заговорила Крістін,— вони повинні призначити тебе одним з директорів, це твое спадкове право. Тоді ти зможеш наполовину жити на кошти фірми й заощадити ще не одну тисячу.

— Коли ти подорослішаєш? — запитав її Руперт.

— Але ж на те й багатство,— обурилася мати,— щоб ухилятися від податків і боронити гроші від чужих зазіхань. Люди такі шахраї. Як же інакше зберегти свою власність? Ось чого тобі треба вчитися, Руперте, а не якогось там бізнесу.

Та Руперт уже не слухав її.

Тим часом, як Джо з Крістін і далі жваво розмовляли про гроші, він ставав дедалі непроникніший, немовби вимкнув слух і з власної волі викинув із голови всіх жінок на світі з усіма їхніми балачками.

Спочатку це здавалося мені розумним, але насправді ця його звичка була погана, бо така поведінка щодо Джо розділяла їх саме тоді, коли підтримка дружини була йому найпотрібніша. І згодом я переконався, що Руперт сам не дав Джо можливості прийти йому на допомогу.

Розділ іпостий !

Я знав усе, що робив Руперт, починаючи впроваджувати в життя свій план,і проте важко було визначити, що саме переважало на той час у його душі — чи бажання спокутувати свою нечесну гру щодо росіян, чи досить тверде, хоча й приховане переконання, що світ треба якось рятувати, чи його боротьба з Ліллом за своє право на власні погляди.

Мене план продажу суден росіянам анітрохи не хвилював і навіть не цікавив, аж поки ми не поїхали на розмову До містера Осипенка, що очолював Радянське торгпредство у Великобританії.

Та перед тим, як ми в призначену годину вирушили до Осипенка, стався невеликий інцидент, що зіпсував настрій Рупертові. Того ранку Руперт прийшов дуже похмурий, і, навіть не скинувши пальта, узяв телефонну книгу. Відшукавши потрібний номер, подзвонив до хемпстедського поліцейського відділку й поскаржився, що двоє невідомих спостерігають за його будинком з машини, яка стоїть майже навпроти у провулку. Мовляв, вони стовбичать там уже три дні: чи то хочуть пограбувати будинок чи, може, чатують на його дітей. Руперт сказав номер машини й 'зажадав, щоб назавтра тих суб'єктів там не було.

— Як вони можуть загрожувати вашому будинку чи вашим дітям? — недовірливо запитав я, коли він поклав трубку.— Адже вони зовсім не криються.

— У тім-то й річ,— мовив Руперт.— Просто це мої "приятелі" із служби безпеки намагаються мене пристрашити.

Уже тоді він розказав мені дещо про Лілла (правда, не все), бо завжди вважав, що критися — значить, почувати за собою провину, і твердо вирішив нічого не приховувати. Ті спостерігачі нічого, власне, й не спостерігали, а мали на меті стривожити його й скомпрометувати в очах сусідів. І, як я зрозумів, цей грубий психологічний. прийом досяг свого, бо Руперта непокоїло, як усе це вплине на Джо та їхніх дітей.

— Рано чи пізно вони зачеплять мою сім'ю,— сказав він,— але боятися цього ще рано.

Отже, того ранку, коли ми прийшли до Осипенка, Руперт був заглиблений в свої думки.

Осипенко жив на Хайгетському горбі відокремлено, неначе в невеликому радянському світі. Тільки-но ви минали браму й рушали вгору брукованого алеєю до готичного вік-торіанського особняка посеред великої садиби, як навіть англійське повітря немовби змінювалось, а в самому старому будинку з червоними килимовими доріжками на рипучих сходах вас оточували російські обличчя, і вп враз опинялися так близько від Москви, що, здавалось, могли почути Кремлівські куранти. І, кумедна річ,—піднімаючись сходами, ми таки почули їх з радіоприймача. ^ Містер Осипенко був огрядний чоловік із золотим зубом, і хоч я бачив і багатьох англійців з золотими зубами, проте це видавалося мені прикметою саме росіян. Я припустився помилки, типової для більшості людей Заходу, коли вони зустрічаються з росіянами такого типу: думав, що він викаже радість чи якусь особливу зацікавленість тим, що до нього на розмову прийшли англійці, але на містера Осп-пенка це ніби й не справило ніякого враження і на облпччі його не відбилося ні радості, ні невдоволення. Він поводився, як і всі ділові люди на світі, Гі коли не зважати на російські меблі в його кабінеті, російські шоколадні цукерки в синіх обгортках, російське печиво й горілку в чарках, то все було звичне.

Очевидно, Осппенкові було цікаво познайомитися з Рупертом, бо після того, як Руперт урятував їхнього льотчика, росіяни мали його за справжнього героя. Але містер Осп-пенко досить довго прожив в Англії і навчився поводитись, як англієць; він тільки приязно всміхнувся до нас і більш нічим не виявив своїх почуттів.

Руперт відрекомендував мене як свого колегу й по-діловому пояснив мету нашого приходу. Він чув, що до Англії приїздить радянська торговельна делегація, яка, крім інших товарів, має намір закупити судна на тринадцять мільйонів фунтів стерлінгів. Отож фірма "Ройс" бажала б, якщо це можливо, збудувати якусь частину цих суден.

— Я певен, що це цілком можливо, якщо прийнятні будуть умови,— сказав містер Осипенко.

— А які ж ваші умови? — сухо запитав Руперт.— Саме це ми й хочемо з'ясувати.

Осипенко лише на мить загаявся з відповіддю.

— Не можу вам точно сказати, містере Ройс,— мовив він,— бо й сам ще не знаю, що потрібно. Десь тижнів за три до Англії приїде з делегацією наш міністр.

— Це мені відомо,— сказав Руперт.— Але я хотів би вао повідомити ще до його приїзду, що наша фірма "Ройс", може збудувати для Росії майже всі судна, які ви хочете. Бажано б зрушити цю справу з місця вже сьогодні, якщо можливо. І

— Ми добре знаємо фірму "Рфйс",— ухильно зауважив містер Осипенко. і

— Ми ще ніколи не будували Для вас суден, але... Осипенко урвав його:

— Ні, не будували. В тридцять сьомому році ми хотіли замовити вам два зерновози.