Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

А тепер і діти теж зажадали собі поні, особливо Тесе, яка своєю відчайдушністю, видимо, пішла в матір.

— Дітям корисно їздити верхи,— рішуче сказала Джо. Руперт погодився. Але я дочув у голосі Джо оту неви-

словлену фразу: "Адже тепер ми знову маємо гроші",— яка так часто звучала останнім часом у їхніх розмовах, наче це могло зробити життя багатшим і повнішим чи дати дітям більше радості та щастя й краще підготувати їх до самостійного життя.

Я бачив, як Руперт намагається уникнути цієї теми. Він дивився у вікно вагона й, очевидно, міркував, чи правильно робить, особливо щодо дітей. Чи не є це оте сам^ розтління грішми, від якого він все життя намагався втекти? Оця зваблива спокуса мати дедалі більше, оці двері в світ, що їх нібито розчиняють перед людиною гроші, але насправді назавжди зачиняють.

— Я не маю нічого проти, щоб вони їздили верхи,— сказав він Джо,— але буде дуже погано, якщо їх вабитиме ^все інше, що є в Уошберні.

— Це з таким батьком, як ти? — спитала Джо.

— Коли зростаєш в атмосфері багатства, то мимоволі звикаєш до нього,— заперечив він,— і воно розбещує тебе. Я це знаю...-

Його діти аж ніяк не були розбещені. Після того, як він зрікся ройсівських грошей, сім'я жила на його платню — безбідно, але далеко не розкішно,— і діти раділи з усього нового, навіть і з оцієї подорожі залізницею. Ролапдові було тринадцять років, Тесе — дев'ять. Хлопець жив у своєму потайному, сповненому думок світі, а Тесе мала материнську вдачу — збудливу й чутливу до всього навколо. Тепер вона стояла в Руперта між коліньми, похитуючись у такт руху поїзда, горнулася до батька й чекала, щоб знову трапився якийсь тунель чи міст, а коли поїзд в'їжджав під темне склепіння, лоскотала Руперта по ребрах своїми маленькими ліктиками. Роланд був у коридорі: раз у раз виі'ираючи рукавом запітнілу від його подиху шибку, він, як видно, грав у якусь тільки йому відому гру, відгородивши нею дорослих від свого світу, а себе від їхнього. В цьому не було ніякого виклику, просто він був самостійний і незалежний.

— Чому ти завжди твердиш, що вони можуть розбеститись? — запитала Джо.

— Бо не хочу, щоб вони росли так, як я,— відказав Руперт.

— То, бога ради, віддай знову всі свої гроші, і будемо жити в злиднях.

— Не лютуй,— сказав він.— Я не збираюся знову зрікатися цих грошей. к

— Тоді чому ж ти дорікаєш мені щоразу, як ми приємно проводимо час? — запитала Джо.— Про що це ти розмовляв там-з дядечком Рендолфом?

— Відносно продажу суден росіянам.

Джо з розпачем застогнала у обернулась до мене.

— Останнім часом усе наше життя крутиться навколо росіян. Навіщо це тобі? — мовила вже до Руперта.— Навіщо? Я ж тебе знаю. Ти завжди намагаєшся підігнати все під свої теорії, то що вже вигаїдав знову?

— Ніякі це не теорії,— відказав Руперт.— Слово честі, Джо, я просто хочу бути практичним.

— Часом ти аж надто практичний.

— Тобто я мав на думці, що хочу зайнятися практичною діяльністю. Мені вже за сорок, а в такому віці людині слід мати якесь розумне діло. Тільки стригти купони не годиться, просто не годиться.

Досі я й не думав про вік Руперта,— а тепер усвідомив, що він і справді не може вважати прожиті літа плідними. Навіть оті кілька років у метеослужбі, хоча й були для нього приємні, але минули марно, а коли людина переступає за сорок і не мас за плечима нічого кращого, це, напевне, повинно змінити і її погляди на весь навколишній світ. То був один з небагатьох випадків, коли мені стало жаль Руперта, бо чого-чого, а жалощів він звичайно не потребував.

— Не вірю, твій вік тут ні до чого,— сказала Джо.— Мабуть, в Росії з тобою сталося щось надзвичайне, судячи з того, як ти поводишся, відколи вернувся.

Руперт промовчав, а я вже зібрався був вийти з купе, коли Джо заговорила знову:

— Адже ти їздив на острів з отією росіянкою...

— Ти знала, що я збирався поїхати на цей острів. Тому я н залишився на ньому. у

— Не думай, що я така вже дурна.

— А говориш нісенітниці, Джо. Все перебільшуєш...

Я вже вийшов у коридор, але встиг помітити, що очі Джо заблищали від сердитих сліз. Тесе із спокійною цікавістю дивилася на матір, гаряча вдача якої майже завжди знаходила вихід у сльозах, а розрізняти тонкощі цих сліз у кожному окремому випадку дівчинка, як я гадаю, ще не завдавала собі клопоту, отож тихенько вийшла слідом за мною, і я почув, як вона сказала Роланду в коридорі:

— Мабуть, маму закачало в поїзді, і я втекла, поки її не занудило.

Розділ восьмий )

Тепер, коли все вже минуло, я часто запитую себе: чи обстоював би Руперт свій план торгівлі з росіянками так завзято, якби Лілл просто не чіпав його? А втім, можна б запитати й інакше: чи Лілл не чіпав би його, навіть коли б Руперт не так завзято домагався своєї мети? Людська душа — цінний здобуток, і обох їх немовби підхльостував страх, змушуючи надто бурхливо реагувати на дії супротивника. Та наскільки переляканий був.Лілл, я по-справжньому збагнув лише тоді, коли один з його експертів, такий собі Лайонел Репд, виступив з підступними нападками на Руперта у вельми поважній та інтелектуальній газеті "Уорлд".

Ренд був у "Уорлді" фахівцем з російських питань, і от в одному недільному випуску він опублікував статтю про таємничу арктичну пригоду, що занепокоїла офіційні кола Великобританії. В статті йшлося про те, як Руперт урятував російського льотчика Водоп'янова, і Ренд наголошував, що одне питання й досі залишилося без відповіді: а що робив Водоп'янов у тих полярних краях? Офіційна точка зору, за його словами, була така: Водоп'янов зазнав катастрофи, коли летів на зустріч з російським атомним підводним човном. Американці зналп, що в тому районі саме перебував російський підводний човен, і їх дивувало, чому він не підібрав свого льотчика. Чому росіяни мовчки спостерігали, як англієць у нелюдських муках рятує Водоп'янова, і чому не звернулися до американців 8 проханням влаштувати пошуки? Що ж до переходу Ройса через крижану пустелю, який, коли вірити фактам, може зрівнятися хіба що з експедицією Нансена, то надто багато що в ньому не може бути простежене й прийняте на віру без додаткових роз'яснень самого містера Ройса, а він відмовляється про це говорити (з цілком зрозумілих причин). У світлі відомих фактів весь цей перехід виглядає, по суті, майже чудом, отож чимало темних моментів і нез'ясованих питань щодо славнозвісного переходу Ройса з Водоп'яновим буде порушено в книжці під назвою "Загадкова мандрівка Руперта Ройса", що має вийти друком через півтора місяця.

Я читав Рендову статтю, сидячи перед газовим каміном у своїй кімнаті того недільного ранку, і плювався від обурення з її "тонкої" іронії. "Уорлд" (на відміну від "Обсер-вера" й "Санді тайме") завжди претендувала на звання найбільш інтелектуальної, незалежної і нелицемірної 8 усіх недільних газет, та як на мене, її залежність і лицемірство просто виражалися в інших формах. А від її поваги до самої себе часто аж сміх брав. І вже певна річ, що одним з найповажніших її авторів був Ренд. отой спеціаліст, який завжди достеменно знав, що діялось в Кремлі минулого тижня. Його обізнаність з ухвалами, що їх приймав на своїх тасмних засіданнях за залізними дверима ЦК Комуністичної партії Радянського Союзу, була просто-таки феноменальна. Мене завжди приводили в захват його джерела інформації.

Коли я подзвонив Руперту, щоб висловити кілька гострих зауважень на адресу Ренда, він сказав мені, що Ренд — один із співробітників адмірала Лілла і що велика частина отих його відомостей походить не тільки з Лілло-вої установи, але й з широкої англо-американської мережі радіорозвідки, що підслуховує всі передачі в Росії, аж до внутрішніх розмов по радіотелефону і зведень погоди.

Гадаю, що на той ч]ас телефон Руперта теж був під контролем, але це не завадило йому сказати, що Ренд щопонеділка має звичай зустрічатися за обіднім столом з Гледменом, членом парламенту від лейбористів, і вони обговорюють здобуту інформацію. Той Гледмен, мовляв, також співробітник Лілла і голова комісії палати громад по дружніх зв'язках із східними союзними країнами. Руперт перед від'їздом до Москви й сам був на одному з таких настанодчих обідів у Гледмена в палаті громад; мав бути там і ще один чоловік, на прізвище Кантро, але він чомусь не прийшов. Саме цей Кантро і написав "Загадкову мандрівку Руперта Ройса", яка незабаром мала вийти друком. Правду ж кажуть: який тісний цей світі

Наступного дня в конторі Руперт трохи доповнив свою розповідь. Сказав зокрема, що Лілл очолює дуже складиу —службу референтів і експертів — щось на зразок постійної настановчої комісії, яка визначає, на чому в той чи і її ший поточний момент робити наголос в інформації про Росію, і що найперші його "покупці" — кілька "знавців Росії" з недільних газет.

На той час я вже знав, що спонукало Руперта до непокори, але, правду кажучи, трохи співчував і Ліллу, бо розумів, як багато відомо Руперту і як вільно може він скористатися з цього в своїй прикрій маленькій війні з Ліллом, що дедалі більше набувала особистого характеру й спричинялася до взаємної ненависті.

Я спитав Руперта, яка реальна небезпека ховається за всією дією історією. Мовляв, коди вже вони хочуть примусити його мовчати, то чому не посадять у Тауер чи не віддадуть під суд якогось таємного трибуналу?

— Навряд чи вони можуть заарештувати мене за такою підозрою. Єдине, чого вони хочуть,— це ватулити мені рота. Яка дурниця! Та й кому я що скажу?

— Навіть коли так...— почав був я.

— Якщо їм буде треба, вони хоч завтра посадять мене ва грати,— перебив Руперт.— Але мені нема чого приховувати й нічого вони не доведуть. Отже, мене не лякає загроза викриття, розумієте?

— Тоді чого ж саме вони од вас хочуть?

— А хто їх знає,— відказав вія.-~ Мабуть, щоб я визнав' свою помилку чи покаявся в гріхах.— Він знизав плечима.— А може, зони й мають рацію,— докинув, помовчавши.

— Що? — вражено вигукнув я.

— А втім, хай їм абищо,— сказав він-— Я тільки хочу, щоб вони дали мені спокій.

Я запропонував Рулерту піти до редакції "Уорлда" й надавати ляпасів Рендові. Він ПОДИВИВСЯ на мене й запитав;

— Невже ви вірите в такі методи?

Запитав серйозно, неначе справді зважував мою пропозицію.

— Тільки коли п'яний,— відказав я.