Тенета зради - Щербаненко Джорджо
В кухні Маскаранті, цей жахливий графоман, не маючи чого стенографувати чи писати, розв'язував кросворди. Дука відчинив шафку й узяв пляшку віскі.
— Спитайте в Моріні, чи під будинком немає когось такого, хто міг би стежити.
Маскаранті дістав з кишені "гавкуна", витяг антену і якомога притишив звук.
— Алло, алло, алло! — промовив він, маючи намір пожартувати з Моріні. — Алло, переходжу на прийом.
— Переходь знаєш на що? — відповів Моріні.
— Зрозумів. Ти там нікого не бачиш під будинком? Доктор Ламберті каже, що тут хтось може стежити. Прийом.
— Немає нікого.
— Дякую, бувай. — Тоді обернувся до Дуки: — Каже, що немає нікого.
Дука взяв штопор, відкоркував пляшку, тоді повернувся до темного кабінету й знайшов склянку.
— Як гарно! Гляньте: світло за листям дерев, — промовила дівчина.
Атож, вона про це вже казала, отже, в неї потяг не тільки до чоловіків, а й до поезії. Він налив у склянку чимало віскі. Погано буде, якщо вона перестане говорити; та він не повинен її підштовхувати, а то в неї ще прокинеться підозра.
— Пийте, але помалу, і зачекайте, поки я підведу вам голову. — Він підтримав її однією рукою за шию, а другою підніс до рота склянку. Тепер, коли він звик до темряви, стало видно, як п'яно й волого блищать її очі у тьмяному світлі від вікна і як жадібно вона п'є, — анестетики викликають спрагу.
— Ще сигарету. Якби ви знали, як я люблю курити лежачи!
Він припалив їй ще одну сигарету. Шкода, що вона більше не розповідає про свої справи, про Сільвано, про різника. У напівтемряві зблиснула жаринка.
— Слухайте, виходить після всього цього латання завтра вночі я буду незайманою дівчиною?
— Так, — сказав він.
— От сміхота.
— Але ви не смійтеся, будь ласка.
— Та ні, я не сміюся, просто ви, чоловіки — кретини.
Хай там про що, аби тільки вона говорила знову. Авжеж, кретини, а ким же ще їм бути?
— Ми, жінки — розпусниці, але ви — кретини.
Он як, це йому подобалося, такий радикальний, категоричний погляд на життя; з одного боку — розпусниці, з другого — кретини, саме такий і є цей світ, не інакший. Але говори, прошу тебе, розповідай далі, розказуй про свого різника, про свого принца Сільвано…
— Вибачте, — мовила вона; лежачи навзнак — так їй подобалося, — вона пахкала димом у пітьму. — Хто ж вони ще, як не кретини? Я можу бути незайманою, переспавши з двома сотнями чоловіків, а як згадати ще, чого хотів від мене в машині мій наречений, — як завдаток, ви собі цього просто не уявляєте, — то що ж це тоді таке, ота незайманість?
"Розповідай про свого нареченого, а не про незайманість, — благав подумки Дука, сидячи на стільці біля вікна. — Розповідай, розповідай".
— Мені просто смішно з вас, — невиразно долинав її голос. — Як тільки я бачу пару штанів, на мене находить хіть, але заразом мене розбирає сміх.
Дука помітив, як жаринка з сигарети впала на підлогу; він дивився на ту червону цятку й чекав, що дівчина заговорить знову; але запала тиша, і чулося тільки її важке дихання. Він підвівся і, ступивши до канапи, побачив, що дівчина спить. Він сердито затоптав непогаслий недопалок. Залишивши її саму, вийшов до кухні; будильник з рожевим циферблатом, прикрашений фігуркою півня, який щосекунди здригався, показував, що вже минула десята.
6
О пів на першу він, допомігши Маскаранті розгадати майже всі слова в кросворді, почув шарудіння в кабінеті й пішов подивитись. Дівчина сиділа на канапі.
— Котра година? — спитала вона.
— За двадцять хвилин перша.
— Як добре я спала! Мені здається, я проспала всю ніч.
Це непогано. Він пішов закрити жалюзі, тоді ввімкнув світло; її червона комбінація запалала вогнем.
— Можна встати?
Дука підійшов до неї.
— Вставайте, але помалу, і спробуйте ходити. — Загалом він не був фахівець з таких операцій і міг припуститися якоїсь помилки.
Вона встала, неквапом пройшлася в тісному кабінеті туди-сюди; чорні панчохи без пояса повільно спадали вздовж її худих — лише на перший погляд — ніг; вона похитувалась, та це була тільки грайливість; потім дівчина всміхнулась йому й труснула головою, щоб лискуче, пряме чорне волосся опало, як і належить, на плечі.
— Так добре?
— Відчуваєте біль?
— Трохи пече, але не дуже.
— Відчуваєте якусь незручність?
— Майже ніякої.
Браво, лікарю, ви прекрасний гіменолог; стільки років навчання, стільки років ваш батько їв майже саму ліверну ковбасу, але ж ви, пане Дуко Ламберті, походите з Емілії Романы, ліверна ковбаса має вам смакувати; стільки прочитаних книжок, таємниці Ескулапа, та нарешті ви добилися успіху, кінець кінцем ви домоглися свого, тепер перед вами відкривається майбутнє великого реставратора. Він затулив собі обличчя руками; йому хотілося спати.
— Підніміть ногу, повільно, якомога вище.
— Наче на уроці фізкультури, — кинула вона, виконуючи його команду жваво й спритно, мов кішка, що лазить по дахах.
— Боляче?
— Ні.
— Підніміть другу.
Чорна панчоха сповзла аж до кісточки, поки вона безсоромно піднімала ногу, безсоромно задирала коротку комбінацію й безсоромно дивилась на нього.
— Відчуваєте біль?
— Трішечки.
Він узяв її сумочку й дістав з коробки "Парізьєн" сигарету.
— О котрій годині ви одружуєтеся?
— Об одинадцятій. Зберуться, мабуть, усі — все Романо Банко, все Буччінаско й усе Ка' Таріно; приїдуть і з Корсіко. — Тим часом вона надягала трусики й пояс. — Церковця в Романо Банко дуже гарна, приїжджайте подивитись; знаєте, він викликав дорожню поліцію на мотоциклах, бо весь рух від Навільйо до Романо Банко буде заблоковано; ви не уявляєте собі, що означає в тих краях шлюб такої людини, як мій наречений. — Здавалося, вона говорить про якесь нецивілізоване плем'я. — Прибуде й мер, а цієї ночі приїде ще й вантажівка з квітами із Сан-Ремо. Уявляєте, із Сан-Ремо?! Він звелів мені зателефонувати до Сан-Ремо й сказати, щоб вони приїхали точно в призначений час — о четвертій ранку, бо священик з людьми має встигнути прибрати церкву. Взагалі я хотіла б не думати про Сільвано.
Вона теж дістала з сумочки сигарету, припалила її, взяла червоний редингот, що недбало лежав на кріслі, й надягла його, а тоді, тримаючи в руках сигарету та губну помаду й дивлячись у велике дзеркальце з сумочки, підфарбувала губи.
— Можна подзвонити? — спитала вона, і її губи вигнулися дугою.
— Телефон у передпокої. — Він відчинив їй двері, ввімкнув світло й показав на апарат.
Вона спокійно набрала номер, — у нього на очах, не криючись, бо тільки дурні роблять з усього секрети, вигадують усілякі шифри, коди, спеціальні сигнали. Її очі блищали, неначе вона справді проспала цілу ніч; вона стояла біля телефону й напрочуд мило всміхалася до нього.
— Кондитерська Річчі? — Вона підморгнула Дуці. — Синьйора Сільвано Сольвере, будь ласка. — Мізинцем правої руки вона торкнулася кутика правого ока. — Знаєте, це кондитерська, де мені печуть весільний коровай; потім його привезуть до Романо Банко, він має бути вищий за мене; коштує двісті тисяч лір, а Сільвано сидить там за чаркою і дожидає мене, — ми там завжди зустрічаємось.
Вона перестала базікати й посерйознішала.
— Так, усе закінчено, зараз викликаю таксі. — І одразу поклала трубку.
Сільвано, як видно, не любив телефонні розмови.
— Можна, я викличу по телефону таксі? — спитала вона, не відходячи від апарата. — Щось не пригадую номера, у вас є довідник?
— Вісімдесят шість, шістдесят один, п'ятдесят один, — промовив Дука, спостерігаючи, як вона набирає номер.
— "Імола чотири", через дві хвилини, — сказала вона й поклала трубку. Кожен її жест був навдивовижу безсоромний і вульгарний. — Мені пора, дякую за все. — Вона скидалася на ввічливу гостю, яка прощається після чашки чаю.
— Ваша валізка, — мовив він.
Це була невеличка валіза — а може, якийсь футляр, — яку він помітив відразу, щойно дівчина з'явилась у дверях.
Стоячи біля вхідних дверей, дівчина мала вигляд надзвичайно бадьорий — очевидно, вона належала до людей, які легко прокидаються після півночі. Передпокій був такий малий, що Дука, дивлячись на неї, бачив, ніби уві сні, золотисті іскорки в її фіалкових очах; вона була надзвичайно фотогенічна й гарна у цьому червоному рединготі та чорних панчохах і скидалася на героїню бульварного роману, дія якого відбувається у світі пороку; "фотомоделька повертається після півночі до будинку побачень, звідки її викликали"; а ця бідолашка збиралася заміж, підлатавши трохи свою цноту, таки збиралася заміж, хоч справляла враження саме підлатаної. А що вона ніяк не реагувала, то він повторив:
— Ваша валізка. — Ще й показав на кабінет, де вона залишила валізку чи то футляр.
— Я покидаю її тут, — сказала вона.
Маскаранті, певно, записував, застенографовував усі їхні репліки. Це нічого не давало, зате заспокоювало його.
— Невже? — мовив він.
— Приїде Сільвано й забере її, — промовила вона. — Завтра, після церемонії. Він буде у нас свідком.
Ага, отже, за валізкою приїде Сільвано. Виходить, це його валізка. Але чому, чому вона залишає її тут? Тому, що в ній брудна білизна і можна не боятися, що вона пропаде, чи тому, що там — занадто компрометуючі речі? Ці люди й пальцем не поворухнуть просто так, без причини; коли живеш так, як живуть вони, подумав він, то маєш більше причин дивитися собі під ноги, ніж угору. Однак вони занадто вже довіряють цій дівчині. Чи, може, хочуть завести на слизьке його?
— Дякую, докторе, навряд чи ми ще побачимось. — Дівчина простягла йому руку. — Ага, Сільвано ще сказав мені, що коли приїде, то залагодить і вашу справу.
Він відчинив їй двері й зійшов із нею вниз, щоб відімкнути двері в під'їзд. Його справа — це ще сімсот тисяч лір. Ще дві чи три такі клієнтки на місяць — і він заживе на славу, заживе на славу його сестра й маленька Сара. Усі заживуть на славу.
— Бувайте, докторе, і не треба вітань — вони навіюють на мене тугу. — Вона вийшла: в своєму червоному рединготі з під'їзду.
7
Тримаючи "гавкуна" біля вуха, віце-бригадир Моріні спостерігав за дівчиною в червоному рединготі, що саме виходила з під'їзду, а Маскаранті знову й знову повторював:
— Вона вже виходить, на ній червоне пальтечко, вона сідатиме у таксі, "імола чотири", дай знати, чи бачиш її.
Таксі ще не було, воно тільки під'їздило — звичайна малолітражка з твердим сидінням; дівчина граційно сіла в неї, демонструючи свої гарні, довгі молоді ноги, і віце-бригадир Моріні, сидячи на передньому сидінні аристократичної чорної "альфи", — цілком звичайної на вигляд, анітрохи не схожої на поліційну машину, — сказав агентові за кермом:
— Ось ця.
Позаду сиділо ще двоє агентів, теж у цивільному, але в них був одверто боязкий, слабосилий вигляд, тож нікому й на думку не спало, що це — поліцейські.
— Ми в неї на хвості, синьйоре Маскаранті, завжди до ваших послуг, — насмішкувато промовив Моріні в "гавкуна".
Отож малолітражка з дівчиною у червоному рединготі виїхала з площі Леонардо да Вінчі й відразу завернула на вулицю Пасколі; о цій порі їхати на хвості в автомобіля так, щоб ніхто не помітив, майже неможливо; машин на вулицях зовсім не було, хіба що прогримить, неначе реактивний літак, випадкова "веспа" або хвацько промчить якась вантажівка.
