Тенета зради - Щербаненко Джорджо

Звісно, є ще "напад разом зі страйкарями на приміщення одної з партій". Пригадуєте той випадок, як їм завдали жару? — Він перевів дух. — А також проституція і бродяжництво.

— І як же звуть цю благородну дівицю?

— Аделе Терріні.

— А тепер повернімося до того, як ти домовився з тим дивним Сільвано Сольвере. Це ім'я трохи нагадує мені "сода сольвей". — "Я вже кретинію", — подумав Карруа, сердячись, що мусить стільки часу сидіти в цьому кабінеті.

— Він приїде по мене й відвезе до тієї синьйорини. Дуже просто.

— Отже, ти повинен їхати, куди він тобі скаже. Це ж очевидно. А коли ти вже будеш у синьйорини, тобі доведеться її оперувати? До речі, це небезпечна операція? Вона довго триває?

Дука пояснив, у чому полягає операція, вдаючись до медичних термінів, — він, як і Карруа, ненавидів зайву вульгарність.

— Звичайно, Ас лікар, виключений з корпорації, я не маю права навіть накласти пластир, але за згодою поліції цю операцію зробити я можу.

— А якщо в дівчини, скажімо, станеться зараження і вона помре, що нам тоді робити? — спитав Карруа.

— Ти сам знаєш, що на це запитання відповіді немає, — роздратовано кинув Дука. — Або ти ризикнеш увійти в контакт з цими людьми, щоб дізнатися про щось важливе, або накажи віднести досьє Турідду та його подруги до архіву і вдавай собі й далі, що ніколи не чув ім'я Сільвано Сольвере. А я вертаюся додому.

— Я тобі вже сказав, — зовсім тихо промовив Карруа, — якщо дівчина помре або опиниться в тяжкому стані й про це довідаються — ти все одно пропав, хай навіть діятимеш і за згодою поліції.

— Хіба? Та я вже, здається, давно пропав.

Карруа задивився крізь вікно на сонце. А коли озвався знову, голос його пролунав майже сумно.

— Отже, ти вирішив.

— Мені здається, я вже сказав про це. — Навіть такі розумні люди, як Карруа, інколи бувають тупуватими.

— Гаразд. — Він ненавидів цього Дуку й водночас захоплювався ним, як колись ненавидів і захоплювався його батьком через упертість і непохитність старого Ламберті. Без ліри в кишені, без жодної перспективи, з сестрою і малою дитиною на руках, він, замість дбати про себе, якось влаштовуватись у житті, взявся за геть безнадійну роботу, роботу в поліції, а поліцейський в Італії — це не те, що в Англії чи в Америці; італійський поліцейський дістає сповна від усіх, на нього сиплеться град каміння з рук страйкарів, йому дістаються кулі та ножові удари від злочинців, летить у спину лайка простих громадян та крик начальства. І за все це — жменька лір від держави. — Гаразд, але ти повинен робити все так, як я тобі скажу. Маскаранті піде з тобою.

Кращого й не могло бути.

— І візьмете машину з рацією. Це не викликало в Дуки захвату.

— Машина з рацією надто впадає в очі, — сказав він Карруа. — Цілком можливо, що вони, відколи дали мені гроші, стежать за мною, тому я сьогодні прийшов сюди пішки. Якщо вони помітять у машині рацію, мені буде непереливки.

— Про це подбає Маскаранті, він повинен постаратися, щоб вас не викрили. Але це ще не все, я накажу, щоб за вами поїхав наш спеціальний загін — загін "С". — Раптом він зірвавсь на крик: — І не кажи мені, що буде забагато людей! Якби ти хоч трохи розумівся на нашій роботі, то вже знав би, що може з тобою трапитись.

Ні, він зовсім не вважав, що людей буде забагато, Карруа говорив святу правду.

— Крім того, Маскаранті видасть тобі револьвера, — суворо, але якось безнадійно додав Карруа. — Певна річ, ти одержиш на нього тимчасовий і надзвичайний дозвіл, оскільки не маєш права носити зброю.

— Прошу тебе, не треба револьвера, мені зовсім не хочеться носити зброю.

— Ці люди дуже часто бувають озброєні. Але він категорично відмовився:

— Не давай мені ніякої зброї, я доволі небезпечний і без неї. — Він хотів ще сказати, що йому було б легко, занадто легко стріляти, але не сказав, бо Карруа це знав.

— Гаразд, нехай буде так, — здався Карруа. — Але май на увазі: Маскаранті пильнуватиме й тебе. І ще одне: ці люди дзвонитимуть тобі додому, тому ми візьмемо на контроль твій телефон і фіксуватимемо всі дзвінки, які ти робиш і на які відповідаєш.

Будь ласка, нехай фіксують.

— І ще одне: я повинен попередити комісара, що веду слідство в цьому секторі. — Карруа підвівся. — Якщо з тобою щось трапиться, знай, що мені це так не минеться. Мене пошлють на Сардінію їсти хліб з оливками.

— Здається, ти їси їх і тут.

— Не вдавай із себе дотепника, — кинув Карруа. — Постарайся тільки зрозуміти, що я не хочу мати неприємностей, а отже, з тобою нічого не повинно статися. Для мене не має значення, викриєш ти щось чи ні, все одно не ми винищимо цей бур'ян, його ще вистачить, — аби тільки ти залишився живий-здоровий і ця історія не потрапила до газет.

Дука знову підвівся, він був уже не такий знервований.

— Ходімо, Маскаранті.

— Ходімо, докторе, — сказав Маскаранті.

Карруа теж підвівся.

— Він не любить, коли його називають доктором, — звернувся він до Маскаранті, на відміну від Дуки, ще знервованіший, ніж був до цієї розмови. Потім згріб у руку десятитисячні банкноти. — Ці гроші ти повинен узяти й тратити, як свої. Ті люди можуть тебе обшукати, і вони повинні знайти в тебе свої банкноти.

Атож, звичайно.

Внизу, у дворі поліційного управління, на землі нерухомо сидів голуб, сам-один на сонці, ніби спав; а може, він був штучний, із каменю: автомобіль із рацією, що його привів Маскаранті, проїхав менше ніж за метр від голуба, та він і не ворухнувся.

4

Дзвінок пролунав надзвичайно ввічливо. Маскаранті зачинився в кухні й переклав револьвера з кобури до кишені піджака. Дука пішов відчиняти. Не щоразу, коли дзвонив дзвінок, вони робили так; щоправда, тепер, коли його сестра з донькою в Бріанці, мало хто сюди й приходить; ось уже чотири дні, як ніхто не дзвонить у двері, особливо так ввічливо, аж надто ввічливо, і тепер вони знали, що настала довгождана хвилина.

Трохи прочинивши двері, Дука відразу побачив ту валізку — це була саме валізка, а не велика сумка; він побачив також прегарні, довгі, дуже молоді жіночі ноги, і таке саме молоде обличчя й усе тіло, оповите яскраво-червоним рединготом.

— Доктор Ламберті? — Голос виявився не такий молодий і вже зовсім не такий ввічливий, як дзвінок; його обтяжували властиві міланській говірці інтонації; слова були літературні, але вимова — важка, грубувата, характерна для далекої провінції, як, скажімо, Корсіко чи Колоньйо Монцезе, де не дуже витончена, зате добродушна міланська говірка зливається в селах з іншими, віддаленішими й чужішими її природі діалектами.

Він кивнув головою — так, це він, доктор Ламберті, Дука Ламберті, — і запросив дівчину ввійти, бо вже все зрозумів.

— Мене прислав Сільвано, — промовила вона у передпокої. Вона була зовсім не нафарбована, тільки трохи помади на губах та ще брови, наведені, власне, не на бровах, а під ними; замість справжніх була біла прогалина, і це мало блазенський, відразливий вигляд.

Дука провів гостю до кабінету; валізка була вочевидь важкувата й скидалася на якийсь футляр, укріплений залізними стяжками.

— Можете поки що сісти в крісло. — Негідники, прислали дівчину сюди, замість того, щоб приїхати по нього, як домовлялися. Ніколи не скажуть правди.

Перед тим як сісти, дівчина поставила валізку в куток і скинула редингота; під ним вона мала червону жилетку, панчохи на ній були чорні, майже непрозорі. Потім узяла сумочку, сіла, дістала з сумочки сигарету й припалила її. Вона курила "Парізьєн".

— Закурите? — Вона простягла Дуці коробку.

— Дякую. — Він узяв сигарету; "Парізьєн" йому подобались, а крім того, це могло означати, що синьйорина їздила до Швейцарії або до Франції.

— У квартирі є ще хтось? — спитала вона.

— Так, один мій приятель. — З ними, цими людьми, треба бути відвертим; Маскаранті у шафі не сховаєш. — А що?

— Не гнівайтесь, я спитала просто так. — Вона зручно, але не розв'язно вмостилась у кріслі. — Вже жарко, навіть при відчинених вікнах, правда ж?

Зі скромної, аж надто скромної скляної шафки він діставав інструменти, які слід було простерилізувати. Піджака він скинув, рукави сорочки підкотив і зовсім не відчував тієї спеки, яку відчувала дівчина.

— Так, починає припікати.

— А інколи мені буває холодно, навіть у липні.

— Я зараз повернуся. — Він поніс скляну ванночку з інструментами до кухні й, навіть не глянувши на Маскаранті, дістав із шафки каструлю. Потім наповнив її водою, вкинув туди інструменти й запалив газ. Це було його перше повернення до священних обов'язків лікаря; останнє, що він зробив як лікар, було вбивство хворої на рак — це називається евтаназія. Але за таке все одно посилають на каторгу. І ось він знову мав здійснити ще одну благодійну місію: цього разу відновити квітучій дівчині чистоту, яку вона необачно втратила.

— Як справи? — спитав Маскаранті.

Запаливши газ, Дука нарешті глянув на нього й відповів:

— Добре. — Потім стишив голос: — Ви повідомили тих, що внизу? — Він підійшов до вікна, що виходило в двір, але одразу відсахнувся; навесні у дворах великих міст повно ядучих випарів від каменю, сміття та кухонних покидьків, і ці випари досить огидні, особливо вночі.

Маскаранті відповів, що повідомив; він мав у кишені рацію і страшенно тішився з того — це було його життя, його робота, він міг розмовляти з віце-бригадиром Моріні, який стояв зі своїм відділенням на вулиці Пасколі, і для цього Маскаранті досить було тільки дістати з кишені "гавкуна", як вони називали рацію.

— Коли закипить, покличте мене, але не входьте, — кинув він Маскаранті й поспішив до кабінету, до своєї кандидатки в цнотливиці.

Вона й далі курила, але вже нову сигарету.

— Я мало не зомліваю в цій спекоті.

— Ляжте, будь ласка, поки що на канапу.

— Зараз. Курити можна?

Дука ствердно кивнув головою і, поки вона скидала пояс та трусики, дивився на неї, не відвертаючись.

— Дайте це сюди. — Він поклав пояс і трусики на столик. Потім узяв із шафки гумові рукавички, пляшечку цитрозилу й хлюпнув трохи спирту на руки в рукавичках.

— Це довго триватиме? — спитала вона. — Сільвано сказав мені, що недовго.

— Лікар тут я, — відповів він і присунув ближче лампу, щоб краще бачити.

— Ви одразу гніваєтесь, а мені подобаються чоловіки, які одразу гніваються.

Симпатична, навіть з оцією своєю грубою говіркою міланських передмість.