Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Нікого не знайшовши, вони повернулися, і ми через бічні ворота цвинтаря вийшли на відкриті болота. В очі нам била сльота, гнана східним вітром, і Джо взяв мене на плечі.

Тепер, коли ми опинились на цьому гнітючому пустищі,— вони й не уявляли, що я був тут вісім чи дев'ять годин тому і бачив обох утікачів! — мене раптом вжахнула думка: а що, як мій каторжник вирішить, ніби це я навів сюди солдатів? Він же питав мене, чи я не дурю його, і ще сказав, що я був би паршивим щеням, якби когось нацькував на нього. Невже він подумає, що я справді ошуканець і викажчик, що я таки зрадив його? Але даремно було тепер сушити цим голову. Я сидів у Джо на плечах, а Джо, мов той мисливець, перескакував через рови і тільки підбадьорював містера Вопсла, щоб не відставав і не врізався в землю своїм римським носом. Солдати попереду розгорнулися широкою лавою. Ми посувалися в тому самому напрямку, що і я вранці, доки не заблукав у тумані. Але туману поки що не було, чи то, може, його розвіяв вітер. У багряному відблиску призахідного сонця виразно видніли й маяк, і шибениця, і пагорб з батареєю, і протилежний берег річки,— тільки окрите все водяво-олов'яною барвою.

Серце у мене гупало, мов коваль молотом, коли я сидів отак на широких плечах у Джо і вглядався навколо, щоб побачити який-небудь слід утікачів. Але нічого я не міг ні побачити, ні почути. Кілька разів мене страшенно налякав містер Вопсл своїм хеканням і сопінням, та потім я зрозумів, що ці звуки не мають ніякого відношення до мети нашої погоні. Раз я здригнувся, коли мені знов причувся звук напилка, хоча то було тільки овече брязкотельце. Вівці переставали жувати й боязко підносили погляди в наш бік, корови відвертали голови від вітру й сльоти і сердито втуплювались у нас, наче це ми завинили в негоді,— лише цим та ще тихим шелестом трави в останньому присмерку дня і пожвавлювалась одноманітна непорушність боліт.

Солдати наближалися до старої батареї, ми йшли трохи поодаль за ними, коли раптом усі зупинились мов укопані. На крилах вітру й дощу до нас долинув чийсь протяглий крик. Потім крик повторився. Він доносився звідкілясь зі сходу, протяглий і лункий. Здавалося навіть, що то звучать водночас два чи й більше голосів, наскільки можна було гадати з відстані.

Сержант і кілька найближчих солдатів тихцем говорили про це, коли до них підійшли ми з Джо. Прислухавшись, Джо (який розумівся на цьому) погодився з їхньою думкою; містер Вопсл (який зовсім на цьому не розумівся) теж погодився. Сержант, чоловік рішучий, наказав на крики не відповідати, але звернути у той бік і просуватися "підбігцем". Отож далі ми рушили праворуч (на схід), і Джо так енергійно метнувся вперед, що я насилу втримувався у нього на плечах.

Це вже таки справді була гонитва, аж навіть Джо, що за всю дорогу прохопився ледве кількома словами, крикнув мені: "Ну й женем!" Ми мчали як оглашенні —вниз і вгору по насипах, через шлюзи, хлюпали по ровах, продиралися поміж цупкого очерету. Що ближче чулися крики, то ясніше ставало, що кричить не одна людина. Часом крики наче зовсім стихали, і тоді солдати завмирали на місці. Коли вони долинали знову, солдати ще хуткіше поривалися бігти, а ми за ними. Невдовзі ми вже були так близько, що розрізнили, як один голос кричить: "Убивця!", а другий: "Арештанти! Втікачі! Варта! Сюди, втікачі тут!" Потім голоси немов поглинула колотнеча, а за хвильку вони почулися знову. Тепер уже солдати рвонули вперед, мов ті олені, а з ними й Джо.

Поки ми надбігли на шум вовтузні, сержант був уже там, і двоє солдатів майже здоганяли його. Вони піднесли рушниці й націлились, коли настигла решта погоні.

— Тут обидва! — захекано вигукнув сержант, стрибаючи на дно рову.— Здавайтеся, ви!

На всі боки прискали вода й багнюка, чулася лайка, гупали удари, але кінець кінцем кільком солдатам, що скочили в різ на допомогу сержантові, таки вдалося витягти поодинці обох каторжників — мого й другого. Закривавлені й задихані, вони відчайдушно лаялись і борсалися, але я, звичайно, зразу впізнав обох.

— Врахуйте! — сказав мій знайомець, пошарпаним рукавом витираючи кров з обличчя й струшуючи з пальців вирване волосся.— Це я затримав його! Я передаю його вам! Врахуйте це!

— Пуста балачка,— зауважив сержант.— Нічого ти на цьому не вигадаєш, чоловіче, бо ти теж з тої самої команди. Наручники сюди!

— А я й не хочу ніякої вигоди. Мене й те вдовольнить, що я зробив,— сказав мій знайомець і хижо засміявся.— Я його затримав. Він це знає. Більш мені нічого й не треба.

У другого каторжника обличчя аж посиніло, на додачу до давніших синців на лівій щоці його тепер наче геть усього покрили садна та подряпини. Він не міг промовити ані слова, такий був захеканий, і поки на них обох надівали наручники, навіть мусив прихилитись до солдата, щоб не звалитися з ніг.

— Завважте, служба,— він хотів мене вбити,— оце перше, що він спромігся сказати.

— Вбити хотів? — зневажливо повторив мій каторжник.— Хотів і не зробив цього? Я взяв його й віддав вам — ось що я зробив. Я не тільки не дозволив йому втекти з боліт, але навіть приволік назад, аж сюди дотягнув. Він з благородних, коли ваша ласка, оцей паскудник. Тепер завдяки мені баржа дістала назад свого благородника. Вбити його! Чи ж варто було цим бруднити руки, коли я міг краще йому прислужитися, сюди приволікши?

Другий каторжник знов видушив із себе:

— Він хотів… хотів… убити мене. Будьте… будьте свідками.

— Ось ви послухайте,— звернувся мій каторжник до сержанта.— Я самотужки втік з плавучої тюрми, сам це надумав і зробив. Я б міг і з цих холоднющих боліт ушитися, бачите, у мене ж навіть і нога не закута,— коли б тільки не довідався, що й він тут. То оце щоб вій вирвався на волю? Щоб скористався тим способом, що я придумав? Щоб знову став жиріти моїм коштом? Щоб знов усе пішло по-старому? Ні, ні й ні! Навіть коли б я мав здохнути в цім багнищі,— він незграбно махнув скутими руками, показуючи на рів,— то й тоді я б його не випустив, а діждався, щоб ви забрали його у мене з рук.

Другий утікач, смертельно нажаханий моїм знайомцем, знову повторив:

— Він хотів мене вбити. Якби не ви, він би мене вбив.

— Брехня! — гарячково заперечив мій каторжник,— Брехлом він вродився, брехлом і подохне. Таж у нього на обличчі це написано! Ось хай-но тільки гляне на мене! Їй-бо, не посміє!

Другий каторжник, силкуючись зобразити зневажливу посмішку,— хоч ніяк не міг стримати нервового шарпання, що кривило йому губи,— подивився на солдатів, подивився на болота й на небо, але вперто не підносив погляду на свого злозичливця.

— Ось бачите? — вів далі мій каторжник.— Бачите, який з нього паскудник? Бачите, як у нього очі бігають та шмигають? Ось так було й тоді, коли нас разом судили. Ні разу навіть не глянув на мене.

У того другого раз по раз посмикувались пересохлі губи й неспокійно метушилися очі, аж урешті він бликнув ними на мого знайомця й мовив: "Було б на що дивитись",— глузливо при цьому примружившись на скуті його руки. Мій каторжник аж скипів на ці слова й був би кинувся на кривдника, якби не солдати.

— Чи ж я не казав вам,— озвавсь тоді другий утікач,— що він убив би мене, коли б зміг?

Усі ми бачили, як він тіпався зі страху і як на устах у нього виступила біла, мов сніг, піна.

— Годі вже балачок,— втрутився сержант.— Запалюйте смолоскипи!

Коли один солдат, що був з кошиком замість рушниці, схилився на коліно й став розкривати кошика, мій знайомець уперше розглянувся й побачив мене. Я увесь час, відколи ми надбігли, так і стояв край рову, де поставив мене Джо, знявши з плечей. Перехопивши погляд свого каторжника, я непомітно ледь розвів руки й похитав головою. Мені було просто необхідно, щоб він мене побачив, щоб здогадався з мого вигляду, що я тут зовсім не винний! До мене так і не дійшло, чи він зрозумів мій намір, бо він тільки на секунду глянув якось дивно й зразу ж одвів очі. Але хоч би він дивився на мене годину або й цілий день, все одно його погляд не міг би бути пильніший, аніж за ту коротку мить.

Солдат із кошиком викресав вогонь, запалив три-чотири смолоскипи й роздав товаришам, а одного залишив собі. І до цього було майже темно, тепер же ще більш потемніло, а потім пітьма й зовсім згусла. Перше ніж рушити, четверо солдатів стали кружка й двічі пальнули в повітря. Незабаром віддалеки теж загорілися смолоскипи — одні за нами, інші на болотах потойбіч річки.

— Усе гаразд,— сказав сержант.— Рушаймо.

Недалеко ми й пройшли, коли враз попереду почулись три гарматні постріли — такі лункі, аж мені здалося, наче це у мене у вусі вибухнуло.

— Це тебе ждуть на борту,— сказав сержант моєму каторжникові,— вже знають, що ти вертаєшся. Не відставай, чоловіче. Підтягнись!

Обох утікачів вели осібно, кожного під окремим конвоєм. Я взяв Джо за руку, а в другій руці він ніс смолоскип. Містер Вопсл був за те, щоб вернутися у село, але Джо вирішив додивитись до кінця, отож ми й далі йшли з солдатами. Посувалися тепер битою стежкою, що слалася здебільшого берегом і тільки місцями відступала від річки, коли траплялися загати з невеличкими млинами чи замулені шлюзи. Оглянувшись, я побачив, що й інші вогники посуваються вслід за нами. Зі смолоскипів, які ми несли, на стежку падали чималі вогняні клапті й потім курились там і яскріли. Більш нічого не було видно, крім суцільної пітьми. Від смолянистого полум'я повітря довкола нагрівалося, і це наче подобалось обом бранцям, що, шкутильгаючи, ступали, оточені рушницями. Йти ми не могли швидко через це їхнє кульгання, і ще довелося разів два-три зупинятись, щоб дати їм перепочити, до того вони були знесилені.

Приблизно за годину такої дороги ми добулися до простої дерев'яної хатини біля пристані. Усередині була варта, нас окликнули, і сержант відповів. Потім ми ввійшли в хатину, де стояв дух тютюну й вапна, яскраво палахкотів коминок, світилася лампа, видно було стояк для рушниць, барабан і низький дерев'яний поміст, схожий на підставку з-під величезної качалки для білизни,— на ньому могло спати заразом кільканадцятеро солдатів. Трое-четверо їх лежало там у шинелях, вони не дуже зацікавились нашою появою — ледь підвели голови, сонно глянули й знов уклалися. Сержант так наче доповів комусь, щось записав у книжку, і тоді того каторжника, якого я називаю "другим", вивели під конвоєм, щоб переправити на баржу.

Мій каторжник ото лише раз глянув на мене, а більше й не повертав у мій бік голови.