Великі сподівання - Діккенс Чарлз
І про крадіжку ані слова.
Надійшла обідня година, не принісши мені ніякої полегкості, з'явились і гості. Містер Вопсл, з римським носом і широкою лискучою лисиною на скронях, мав басище, яким незмірно пишався; його знайомі вважали, що тільки дай йому волю — він і пастора переплюне. Містер Вопсл і сам визнавав, що, коли б церква була "відкрита", тобто коли б кожен охочий міг правити службу, його кар'єра на цій ниві була б забезпечена. Але що церква не була "відкрита", то він і лишався, як я вже казав, псаломником. Зате "амінь" він витягував просто громохко, а перед тим, як оголосити псалом,— неодмінно увесь перший вірш до кінця,— він оглядав зібрання, немов зауважуючи: "Щойно ви почули нашого приятеля з кафедри; ну, а як вам видасться цей голос?"
Я відчиняв гостям двері, вдаючи, ніби відчиняти саме ці двері для нас звичайнісінька річ: спершу містерові Вопслу, потім містерові й місіс Габл і нарешті дядькові Памблечуку (між іншим, називати його дядьком мені заборонялося під страхом найсуворішої покари).
— Місіс Джо,— заявив дядько Памблечук, опецькуватий, завжди захеканий чолов'яга середнього віку — рот у нього був, як у риби, на обличчі пригаслі вилуплені очі, а на голові наїжачене рудувате волосся, що надавало йому такого вигляду, наче його тільки-но душили і він ще не встиг відійти,— я приніс вам на честь свята… приніс вам, добродійко, пляшку хересу… і пляшку портвейну, добродійко.
Отак щоріздва він виголошував, наче бозна-яку новину, ті самі слова, коли приносив дві пляшки з вином, тримаючи їх, мов гімнастичні гантелі. І місіс Джо щоріздва відповідала, як-от і цього разу:
— Ох, дя-дечку Пам-бле-чук! Це так мило з вашого боку!
На що він кожного разу зауважував, як і нині:
— Та як же інакше, коли ви це заслужили! Як ви тут усі, ворушитесь? А як наш півпенсик? — Останнє слово стосувалося мене.
Обідали ми з такої нагоди в кухні, а до вітальні перебиралися споживати горіхи, апельсини та яблука; переміщення це вельми нагадувало перевдягання Джо з робочого вбрання у недільне. Сестра моя того дня була надзвичайно жвава, та й узагалі при місіс Габл вона ставала товариськішою, ніж звичайно. Місіс Габл я пригадую, як сухорляву кучерявисту жіночку в блакитній сукні, схильну вважати себе вічно молодою, оскільки вона була набагато молодшою від містера Габла в ту страшенно далеку пору, коли виходила за нього заміж. Містера Габла я пригадую, як міцного плечистого дідка, який приємно пах тирсою, сутулився й так широко розставляв ноги, що коли я малим, бувало, зустрічав його на вулиці, то в нього поміж ногами бачив усю нашу околицю.
У цій чесній компанії я почував би себе незатишно, навіть якби й не вчинив тієї крадіжки. Не тому, що мене стисли з обох боків і стіл впирався мені в груди, а Памблечуків лікоть в око, не тому, що мені наказано було мовчати (хоч я й не поривався говорити) або що я мусив удовольнитись самими курячими ніжками, з яких не було ніякого наїдку, або такими глухими закамарками окосту, якими за життя свиня не мала ні найменших підстав пишатись. На це б я й зовсім не зважав, якби гості дали мені спокій. Але їм неодмінно треба було чіпати мене. Вони раз у раз переводили розмову на мою особу, щоб хоч чимось, а таки шпигонути. Мені так допікали ті їхні словесні шпички, що я почувався, наче бідолашний бичок на арені іспанського цирку.
Тільки-но сіли за стіл, і почалося. Перед самою трапезою містер Вопсл продекламував вдячну молитву на театральний манір,— що, як я тепер бачу, виглядало так, немов це виступав заправлений благочестям покруч привида Гамлетового батька з Річардом Третім,1 — завершивши її сподіванням, що ми будемо щиро вдячні творцеві. При цих словах сестра звернула на мене погляд і докірливо мовила:
— Чуєш? Будь вдячний.
— А надто, хлопче,— докинув містер Памблечук,— будь вдячний тим, хто виховав тебе власною рукою.
Місіс Габл похитала головою, докірливо втупилась у мене — мовляв, хіба що путяще з такого вийде? — і спитала:
— І чому всі діти такі невдячні?
Відгадати цю моральну загадку ніхто не спромігся, і тоді врешті категоричну відповідь дав містер Габл:
— Бо вони зроду зіпсуті.
Всі схвально притакнули на ці слова і подивились на мене якось особливо ущипливо й вороже.
Джо при гостях ще менше важив у домі, ніж без них (якщо тільки це було можливо). Але він щоразу по-своєму втішав мене й підтримував і за обідом давав по змозі більше підливи, коли вона взагалі водилася. Цього ж дня підливи було вдосталь, і Джо в цю хвилину линув її мені цілих півпінти.
Трохи пізніш, уже за обідом, містер Вопсл висловив критичну оцінку виголошеної в церкві проповіді, даючи наздогад, яку він виголосив би проповідь у тому малоймовірному випадку, якби церква була "відкрита". Ознайомивши присутніх з деякими тезами цієї своєї орації, він зазначив, що й тему сьогодні пастор вибрав невдалу, чого вже й зовсім не можна вибачити, бо тем безліч і вони "аж самі просяться".
— А й правда,— погодився з ним дядько Памблечук.— Оце точно сказано, сер! Теми для проповіді аж самі просяться, тільки зумій їм на хвіст солі насипати. Цього якраз і треба. Коли сільничка напохваті, тему шукати недовго.— Трохи подумавши, він додав: — Ось хоча б візьміть свинину. Чим не тема? Коли потрібна тема, гляньте на свинину!
— Правду кажете, сер. Ще й така повчальна для дітей,— озвався містер Вопсл — він тільки почав говорити, а я вже знав, що конче й мене сюди пришиють.
(— Ти слухай уважно! — на правах вставного слова суворо кинула мені сестра.)
Джо линув мені ще трохи підливи.
— Свиня,— провадив далі містер Вопсл своїм густим басом, спрямувавши виделку в бік моєї збентеженої особи, наче це він називав мене на ім’я,— свиня товаришила блудному синові. Ненажерливість свині наводиться дітям як приклад недостойної поведінки.— (Я в цю хвилину подумав про те, що він сам тільки-но розхвалював свинину, яка вона жирна та соковита.) — Що гідне осуду в свині, те ще більш гідне осуду в хлопчакові.
— Або дівчинці,— докинув містер Габл.
— Звичайно, в дівчинці також, містере Габл,— досить терпко погодився містер Вопсл,— але дівчинки серед присутніх я не бачу.
— До того ж подумай,— раптом наскочив на мене містер Памблечук,— як багато ти завдячуєш своїй долі. Якби ти вродився верескливим поросям…
— З нього й було верескливе порося, таке, що куди там! — переконано заявила моя сестра.
Джо додав мені ще трохи підливи.
— Так, але я маю на увазі чотириноге порося,— уточнив містер Памблечук.— Якби ти вродився поросям, хіба ж сидів би зараз отут? Та нізащо!..
— Хіба що в такому ось вигляді,— сказав містер Вопсл, киваючи на таріль серед столу.
— Але я, сер, не маю на увазі такого вигляду,— відрубав містер Памблечук, котрий дуже не любив, щоб його перебивали.— Я маю на увазі — чи сподобився б він честі перебувати в товаристві старших і кращих за нього людей, чи ж міг би він розвивати свій розум їхньою балачкою й купатися в розкошах? Я питаю: міг би чи ні? Ні, не міг би! То яка ж була б тоді твоя життєва стезя? — Він знов обернувся до мене.— Тебе продали б за певну кількість шилінгів згідно з ринковою ціною на даний продукт, і різник Данстейбл підняв би тебе з соломи, де б ти не лежав, узяв би під ліву пахву, а правою рукою одвернув би полу, дістаючи з кишені ножа, і чвиркнула б твоя кров, і настав би кінець твоєму життю. І ніхто б тебе не виховував власною рукою — на було б не віть натяку на це. Джо запропонував мені ще підливи, але я вже побоявся взяти.
— Стільки ж ви з ним натерпілися, пані,— співчутливо мовила місіс Габл до моєї сестри.
— Натерпілася? — луною повторила моя сестра.— Натерпілася? — І заходилась перелічувати всі ті незчисленні хвороби, в яких я завинив, усі ті напади безсоння, які я спричинив, усі ті дахи, з яких я падав, усі ті ями, в які я звалювався, всі ті ушкодження, яких я сам собі завдавав, усі ті випадки, коли вона благала у бога смерті для мене, а я вперто чіплявся за життя.
Мені здається, що римляни саме через свої носи так не терпіли один одного. Отож тому, мабуть, вони й стали таким неспокійним народом. У всякому разі, коли перелічувано мої провинності, римський ніс містера Вопсла до того дратував мене, що я ладен був так учепитися в нього, щоб власник його аж завив. Але все це були дрібниці порівняно з тією тривогою, що охопила мене, коли паузу, якою завершилась промова моєї сестри і під час якої (що я дошкульно відчував) присутні подивились на мене з обуренням і відразою, було нарешті порушено.
— І все-таки,— заявив містер Памблечук, вправно повертаючи товариство до тієї теми, від якої воно ухилилось,— свинина, коли належним чином її приготувати, розкішна річ, хіба ні?
— Може, вип'єте трошки бренді, дядечку? — сказала моя сестра.
О небо, зараз почнеться! Він помітить, що бренді розбавлене, скаже це вголос, і мені кінець! Я міцно вхопився обома руками за ніжку стола під скатертиною і став чекати свого присуду.
Моя сестра пішла по череп'яну пляшку, принесла її й налила з неї містерові Памблечуку: він тільки один і пив бренді. Поганець покрутив склянку в руках, підніс її вгору, подивився на світло, поставив на стіл — і все для того, щоб подовжити мої муки. А моя сестра й Джо тим часом швиденько прибирали зі столу, готуючи місце для пирога та пудинга.
Я не міг відвести очей від містера Памблечука. Затиснувши руками и ногами ніжку стола, я стежив, як цей недолюдок любовно обмацав склянку, підніс її, вдоволено посміхнувся, закинув голову назад і одним духом випив усе бренді. За мить після цього гості заціпеніли від жаху, коли він скочив на ноги, судомно крутнувся кілька разів у якомусь чудернацькому кашлючому танці й шаснув у двері; крізь вікно нам було видно, як він там дико підскакував, відпльовувався і кривлявся на всі боки, мов несповна розуму.
Я все не відпускав ніжки столу, тоді коли моя сестра й Джо кинулись на порятунок потерпілого. Не знаю як, але це я, безперечно, призвів його до смерті. Я був у такому моторошному стані, що мені навіть полегшало, коли його втягли назад до кухні і він, оглянувши всіх присутніх, наче це вони тут винні, гепнувся на стілець і видихнув одне-єдине фатальне слово:
— Дьоготь!
Виявляється, я долив у череп'яну пляшку з глечика дігтярної води! Трохи згодом, я знав, йому ще погіршає.
