Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Зрештою мені якось вдалося на хвильку вибігти до моєї спаленьки в мансарді й там заховати цю частку мого нечистого сумління.
— О! Це що, гармата стріляє, Джо? — спитав я, коли, впоравшись із пудингом, сів трошки погрітись біля коминка, перше ніж мене спровадять спати.
— Атож,— відказав Джо.— Ще один в'язень накивав п'ятами.
— Що значить "накивав п'ятами", Джо? — спитав я. Місіс Джо, яка воліла завжди сама давати пояснення, відповіла рвучко:
— Утік. Утік.
Це прозвучало так само категорично, як і ті її розпорядження стосовно дігтярної води.
Поки місіс Джо схилилася над шиттям, я нечутно, самими губами, спитав у Джо: "Що таке в'язень?", а він, теж самими губами, відповів мені так багатослівно, що я з усього того второпав тільки слово "Піп".
— Один в'язень накивав п'ятами вчора ввечері після заходу сонця,— сказав уголос Джо.— І вони пострілом оповістили про це. А тепер, бач, оповіщають про другого.
— А звідки вони стріляють? — спитав я.
— От нав'язливий хлопчисько, ніяк не відчепиться,— втрутилась моя сестра, підвівши на мене сердитий погляд від шитва.— Не запитуй, то й брехні не почуєш.
Це здалось мені не дуже чемним щодо неї самої, бо ж виходило, що коли я запитаю щось у неї, вона відповість мені брехнею. Але на чемність вона ніколи не була багата, хіба при гостях.
У цю хвилину Джо ще більш розпалив мою цікавість, широко розтуляючи рота й зображуючи слово, яке я зрозумів, як "спаржі". Звісно, мені здалося, що це якось стосується місіс Джо, і я перепитав, самими губами: "Вона?" Але Джо рішуче з цим не погодився і знов широко розтулив рота, безгучно вимовляючи якесь зовсім незрозуміле мені слово.
— Місіс Джо,— нарешті в безвиході звернувся я до сестри,— може, ви мені поясните, коли така ваша ласка, звідки вони стріляють?
— А щоб тебе господь благословив! — вигукнула сестра таким тоном, наче мала на увазі не благословення, а щось зовсім протилежне.— Та з баржі!
— Аг-га,— сказав я, дивлячись на Джо.— З баржі! Джо докірливо кахикнув на мою адресу,— мовляв, я ж тобі казав.
— А скажіть, будь ласка, що таке баржа? — спитав я.
— Ну ж і хлопчисько! — вигукнула сестра, тицяючи в мене голкою з ниткою й хитаючи головою.— На одне питання йому відповіси, а він тобі ще кільканадцять підкине! Баржа — це плавуча в'язниця отам за болоттям.— У нашій місцевості часто казали не "болота", а "болоття".
— Хотів би я знати, кого ж це й за віщо садять до цієї в'язниці,— в тихому розпачі вдався я невідомо до кого.
Це вже було занадто для місіс Джо, яка враз схопилась на ноги.
— Ось що я тобі скажу, парубче: я не для того виховувала тебе власною рукою, щоб ти людям душу вимотував своїми балачками. Ніхто б мене за це не похвалив, а тільки осудили б. У в'язницю садять тих, хто вбиває, грабує, підробляє гроші й коїть усякі інші неподобства, і починають вони з того, що ставлять дурні запитання. А тепер марш спати!
Мені не дозволяли брати свічку, коли я підіймався до себе нагору, тож я помацки поплівся сходами, а голова у мене гула від постукування наперстком, яким місіс Джо підсилювала свої останні слова, і я з усією ясністю усвідомлював страшну істину, що плавуча в'язниця — це місце саме для мене. Ні до чого іншого й не могла призвести моя поведінка. Я почав з того, що ставив дурні запитання, а тепер збирався ще й пограбувати місіс Джо.
Після тих давноминулих часів я не раз задумувався, як мало дорослі знають про страхи, що криються у глибині дитячої душі. Вони можуть бути зовсім необгрунтовані, але все-таки це страхи. Я смертельно боявся того молодика, що зазіхав на моє серце й печінку; смертельно боявся свого знайомця з кайданами на нозі; смертельно боявся самого себе, змушеного дати таку жахливу обіцянку. І не мав надії на допомогу своєї всевладної сестри, що тільки допікала мені на кожному кроці. Страшно й подумати, на який нерозважливий вчинок можна було підштовхнути мене цими таємничими страхами.
Тієї ночі я майже не спав, бо тільки заплющу очі — й уже бачу, як прудка течія річки несе мене до плавучої в'язниці, а коли я пропливаю повз шибеницю, привид пірата гукає мені в трубу, щоб я краще виходив на берег та дав себе повісити, бо шибениця давно плаче за мною. Навіть якби мені й хотілося спати, я побоявся б заснути, знаючи, що при першому ж проблиску світання мені ж доведеться грабувати комірчину з харчами. Поночі це неможливо було зробити: у ті часи вогонь добували кресалом, і, запалюючи свічку, я нагримотів би не менше, ніж сам пірат своїми кайданами.
Ледве-но розлогий чорний оксамитовий покрив за моїм віконечком узявся сіриною, я схопився й рушив униз, і кожна мостина й кожна шпарина у кожній мостині кричали мені вслід: "Лови злодія!" та "Вставайте, місіс Джо!" У комірчині, де з нагоди різдва припасів було куди більше, ніж звичайно, мене страшенно налякав підвішений за ноги заєць — мені здалося, що він підозріливо підморгує за моїми плечима. Чи це справді так, я не мав коли перевірити, як не мав коли щось там дуже вибирати і взагалі не мав жодної зайвої хвилинки. Я поцупив шмат хлібини, кусень сиру, з півбанки начинки для пирога (додавши до цього свою вечірню пайку, я все це зав'язав у хустинку), трохи бренді з череп’яної пляшки (я перелив його у скляну пляшку, що в ній нишком готував у себе в кімнаті такий п'янкий напій, як настоянку з локриці, а в ту череп'яну долив якоїсь рідини з глечика у кухонному буфеті), кістку, на якій майже не лишалося м'яса, і чудовий круглий паштет із свинини. Я вже, власне, виходив без паштету, коли спокусився заглянути на верхню полицю, і в самому її куточку побачив глиняну миску, дбайливо накриту покришкою, і оце там і був паштет. Я й узяв його, заспокоївши себе думкою, що паштет, мабуть, заготовлено на пізніше, і за ним кинуться не зразу.
З кухні двері вели прямо до кузні; я відімкнув їх, відсунув засув і серед інструментів Джо знайшов напилка. Потім позамикав усе, як було, відчинив надвірні двері, через які повернувся минулого вечора додому, зачинив їх за собою й побіг до боліт, повитих туманом.
Розділ 3
Ранок був імлистий і дуже вологий. Ще вдягаючись, я бачив, що віконце зокола все було в патьоках, так наче якесь чортеня проплакало там цілу ніч, уткнувшись у скло, як у хустинку. Паморозь щільним павутинням лежала на вітті живоплоту й ріденькій траві, простягалась від гілочки до гілочки, від стеблини до стеблини. Всі хвіртки й огорожі вкрила липка мокреча, а туман був такий густий, що дерев'яного вказівного перста на стовпі, спрямованого до нашого села,— вказівку, якої ніхто з людей не брав до уваги, бо до нас ніхто ніколи й не заходив,— я помітив, тільки опинившись під самим стовпом. Коли я подивився на той перст, з якого скрапувала вода, моєму нечистому сумлінню він здався схожим на привида, що спроваджує мене до плавучої в'язниці.
На болотах туман був ще облогіший, аж здавалося, ніби це не я біжу наперед, а навпаки, все, що спереду, набігає на мене. Від цього моїй провинній душі робилося ще прикріше. Шлюзи, гатки й дамби вихоплювались на мене з туману й наче криком кричали: "Він украв свинячий паштет! Ловіть його!" Так само зненацька виринали переді мною корови з вибалушеними очима й видихали разом з парою із ніздрів: "Ага, злодійчук?" Один чорний бугай з білою смужкою на шиї — моє збаламучене сумління нагледіло в ньому щось схоже на пастора — пронизливо втупився в мене очима й так докірливо похитав своєю тупою головою, що я пробелькотів до нього: "Я не винен, пане! Це я не для себе!" У відповідь на що він нахилив голову, випустив з ніздрів хмару пари, хвицнув задніми ногами і щез, махнувши хвостом.
Я біг у напрямку річки, але хоч як хутко гнав, а ніг не міг зігріти — вогка холоднеча скувала їх, мов залізний обруч ногу тому чоловікові, на зустріч з яким я поспішав. Я добре знав дорогу на батарею, ми в неділю були там удвох із Джо, і він, сидячи на старій гарматі, казав мені, як то чудовно буде, коли я стану у нього справжнім законним підмайстром. Цього ранку я, однак, через туман узяв занадто праворуч, отож мусив вертати трохи назад по камінцях над мулистим берегом річки, де було позабивано палі, що стримували воду під час припливу. Чимдуж поспішаючи, я перебрався через рів, який був недалеко від батареї, і тільки-но видерся протилежним схилом, як побачив зовсім близько свого знайомця. Він сидів до мене спиною, згорнувши руки й похитуючись, наче сонний.
Я подумав, що це буде для нього приємна несподіванка, коли я враз постану перед ним, маючи в руках сніданок. Та ледве я торкнув його ззаду за плече, як він умить схопився на ноги. І виявилося, що то хтось зовсім інший!
Правда, на ньому була така сама проста сіра одіж, і він теж мав кайдани на нозі, і накульгував, і хрипів, і все інше, як у того чоловіка, тільки обличчям був не схожий і на голові мав низенького капелюха з широкими крисами. Усе це я завважив за одну мить, бо рівно стільки його й бачив: він лайнувся на мене, замахнувсь рукою, але таким слабким безпорадним рухом, що мало сам не звалився з ніг, і чкурнув геть, двічі спіткнувся і зник у тумані.
"Це ж той молодик!" — промайнула у мене думка, і серце боляче забилося. У мене, мабуть, і печінка заболіла б, якби лише знаття, де вона міститься.
Ще трохи пробігши, я був уже на батареї. Там дожидав мого приходу мій знайомець: обхопивши себе руками, він шкутильгав туди й сюди, немов цілу ніч нічого іншого й не робив. Він страшенно змерз, це було видно. Я боявся, що він просто переді мною впаде на землю й вріже дуба з холоду. В очах у нього проступав дикий голод; коли я передав йому напилка, якого він поклав на траву, мені навіть здалося, що він спробував би його з'їсти, якби був не помітив мого вузлика. Цього разу він не став перевертати мене догори ногами, а дав змогу самому вивернути кишені й розв'язати вузлика.
— А що в пляшці, хлопче? — спитав він.
— Бренді,— відповів я.
Він тим часом уже наминав начинку для пирога, але так якось дивовижно, наче не стільки їв, скільки в шаленому поспіху квапився переховати її десь глибше, і передихнув лише тоді, коли мав сьорбнути бренді. Його всього так колотило, що він ледве не відгриз шийку пляшки, коли відкорковував її зубами.
— У вас, здається, гарячка,— сказав я.
— Та наче й справді, хлопче,— відказав він.
— Тут поганенька околиця,— зауважив я.— Ви лежали на цьому болотті, тож так недовго й гарячку підхопити.
