Гадючник - Моріак Франсуа
Ти не мала бажання принижувати її, ти ставилася до неї доброзичливо. І якою сумирною вдячністю вона тебе віддарувала!
Усі її страхи були марні: ти не так уже й розлучила її з сином. Я навіть став привітніший з нею, ніж був до одруження. Її дивували наші нестримні веселощі, наш регіт. Невже цей щасливий молодик – її рідний син, раніше такий відлюдькуватий, такий суворий. Отже, вона не зуміла до мене підійти, думала старенька, я проти неї такий учений. А ти поправиш зло, яке вона завдала мені.
Пам'ятаю, як захоплено дивилася мати, коли ти розмальовувала екрани, або тамбурини, або співала, чи грала на фортепіано "Пісню без слів" Мендельсона, завжди збиваючись на тому самому місці.
Інколи до тебе в гості приїздили твої приятельки. Ти їх попереджала:
– Ви зараз побачите мою свекруху, дуже своєрідний тип, справжня сільська пані, тепер таких уже немає.
Ти вважала, що мати має стиль і що вона досить тактовна. Вона розмовляла зі слугами місцевою говіркою, і ти казала, що це ознака гарного тону. Ти дійшла навіть до того, що показувала приятелькам дагеротип, де її увічнено ще п'ятнадцятирічною дівчинкою у хустині. Ти вивчила пісеньку, в якій славилися старі селянські родини – "шляхетніші за всіх шляхетних"… Якою ти була тоді лібералкою! Материнство повернуло тобі простоту й природність.
Ніяк не наважуся розповісти про ту ніч. Вона була задушлива, ми навіть не причинили віконниць, хоча ти страшенно боялася кажанів. Ми ж добре знали: під вікном шелестить стара липа, а нам здавалося, ніби хтось дихає в кутку кімнати. Іноді листя лопотіло на вітрі, ніби періщила злива. В місячному сяйві блищала підлога і примарно біліла одежа, кинута жужма. Ми вже не чули гомону з гомінливих лук, тепер там стояла тиша.
Ти сказала:
– Спімо, треба спати…
Але вві сні, зморені, ми не знаходили спочинку. З безодні забуття поставав привид. Тінь не відомого мені Рудольфа. Тільки-но мої руки обіймали тебе, в твоєму серці воскресав його образ.
А коли обійми попускалися, ми вгадували його присутність. Я не хотів, я боявся зазнати страждань. Інстинкт самозбереження змушує нас боронити своє щастя. Я знав, що не можна розпитувати тебе. Навіщо ворушити болото, мертвоводдя; це підложжя гнилі, цю смердючу таємницю я не збираюся витягувати з твані. Я мовчав. Але тебе, бідолаху, мучила потреба вилити в словах ошукану, незаспокоєну жагу. Досить було, щоб вихопилося в мене запитання:
– Та хто ж зрештою цей Рудольф, хто він такий?
– О, мені давно треба було тобі розповісти… Та ні… Нічого серйозного, заспокойся.
Ти говорила пошепки і скоромовкою. Твоя голова вже не спочивала на моєму плечі. Мізерна відстань, що розділяла наші тіла, раптом стала нездоланною.
Син австрійки і великого промисловця з Північного департаменту… Ти з ним познайомилася в Ексі, куди тебе привезла бабуся позаторік перед тим, як ми зустрілися в Люшоні. Він приїхав із Кембріджа. Ти мені його не описувала, але я відразу обдарував його всіма чарами, яких бракує мені. У місячному світлі видно було мою руку, що лежала на простирадлі,– велику селянську руку з вузлуватими пальцями й короткими нігтями. Ви не чинили нічого поганого, казала ти, хоча він поводився не так ґречно, як я. Твого зізнання докладно я не пам'ятаю. Та годі про це. Йдеться зовсім про інше. Якби ти його не кохала, я б поступово втішився і вибачив би тобі короткий нещасливий роман, що занапастив дитячу невинність. Але я одразу ж себе запитав: "Не минуло ще й року після цього великого кохання, тож як вона змогла покохати мене?" Я весь похолов із жаху: то все це фальш, сказав я собі, вона мені брехала, не прийшов до мене порятунок. Як я міг повірити, ніби дівчина кохає мене? Таких, як я, ніхто не кохає!
Ще мерехтіли досвітні зорі. Прокинувся дрізд. У листі зашелестів вітер; він долинув до нас і обвіяв прохолодою наші тіла, освіжив очі, запалені безсонням. Усе було так, як і тоді, коли я почував себе щасливим. Якихось десять хвилин тому я упивався щастям, а ось тепер уже думаю: "Коли я був щасливий…" Я спитав:
– Він не захотів тебе?
Пам'ятаю, як ти скипіла, як засичала, коли я зачепив твоє самолюбство. Звичайно, все було навпаки: він закохався й дуже пишавсь, що одружиться з дочкою Фондодежів. Але його батьки довідалися, що двох твоїх братів згубили ще в юності сухоти. А що він сам мав кволе здоров'я, то його родина й слухати не хотіла про шлюб.
Я розпитував тебе дуже спокійно, а ти навіть і гадки не мала, що усе занапащаєш.
– Бачиш, любий, так воно судилося нам обом, – казала ти мені.– Ти ж знаєш, які горді в мене батьки, їй-богу, аж смішно! Можу навіть тобі признатися: вони образилися, що весілля моє зірвалося, і саме тому це принесло нам із тобою щастя. Ти ж знаєш, якого значення надають у нашому світі здоров'ю, коли йдеться про шлюб. Мамі здавалося, що все місто знає про цю пригоду. А що, як мене вже ніхто не візьме? І я посивію дівкою… Вона все думала, думала про це, просто місця собі не знаходила. Кілька місяців вона мені просто жити не давала. Ніби мало мені було власного смутку… І таки переконала і тата, і мене в тому, що "таку тепер ніхто не візьме".
Я не вимовив жодного слова, яке б змусило тебе насторожитися. А ти все приказувала, що так уже нам судилося, таке випало нам кохання.
– Я покохала тебе з першого погляду. Перш ніж вирушити до Люшона, ми їздили поклонитися Лурдській богоматері. І тільки-но я тебе побачила, одразу збагнула: молитву нашу почуто.
Ти й гадки не мала, як мене обурили ці слова. Ваші вороги насправді вищої думки про релігію, ніж ви собі уявляєте, вони й самі про це не здогадуються. Інакше чому їх обурює ваше нице використання релігії? А для вас прохати всяких земних благ у того самого бога, якого ви називаєте отцем небесним, – річ найпростіша… Але годі про це! З твоїх слів випливало, що ти з твоєю ріднею вчепилася за першого-ліпшого жениха.
Лише тієї хвилі я нарешті зрозумів: я тобі таки нерівня! Треба ж було, щоб твоя мати схибнулася і заразила безумством і батька, і тебе… Ти сказала мені, що Філіпо навіть погрожував зректися тебе, коли ти вийдеш за мене. Ми в Люшоні глузували з цього бовдура, а він робив усе можливе, аби схилити Фондодежів до розриву зі мною.
– Але я стояла на твоєму боці, мій любий, марно він старався.
І ти все повторювала, що, звичайно, нітрохи за цим не шкодуєш. Я не перебивав тебе, я слухав, затамувавши подих. Ти не знала б щастя з цим Рудольфом, запевнила ти мене. Він був надто вродливий і сам не вмів кохати, він тільки ласкаво дозволяв, щоб його кохали. Його могла б забрати у тебе перша-ліпша жінка.
Ти не помічала, що навіть голос у тебе змінювався, коли ти вимовляла його ім'я, – ставав не такий пронизливий, і в ньому бриніли м'які, воркітливі нотки, нібито з грудей твоїх вихоплювалися на волю зітхання, довго стримувані в душі.
Твій Рудольф не дав би тобі щастя, бо він був надто вродливий, чарівний, щасливий у коханні. Отже, за мною ти могла собі жити любо, завдяки моїй непоказній вроді й відлюдкуватій вдачі, що відвертала від мене серця. Він був із тих молодих гульвіс, казала ти, які вчилися в Кембріджі і переймали англійські манери… То невже ти справді воліла вийти за того, хто нездатний вибрати краму на костюм, вив'язати краватку, не захоплюється спортом, не має цього аристократичного недбальства, цього мистецтва уникати серйозних розмов, інтимних сповідей, визнань, не вміє жити легко й весело? Ні, ти взяла мене, неборака, лише тому, що трапився я тобі саме того року, коли твоя мати через критичний вік впала в істерику й схибнулася на думці, що "таку ніхто не візьме", і тобі несила було потерпіти ще з півроку, а я був досить заможний, щоб виправдати наш шлюб в очах аристократії…
Я задихався, я стискував кулаки, кусав нижню губу. І ще й дотепер, коли я роблюся огидний самому собі, коли мені нестерпні бувають власне моє тіло й душа, я все думаю, який я був тоді, 1885 року. І бачу двадцятитрьохрічного хлопця, бідолаху, який нестямно притискає руку до грудей, ніби хоче задушити в собі юну любов.
Я весь тремтів. Ти це помітила й замовкла.
– Тобі холодно, Луї?
Я відповів, що трохи змерз. Та це байдуже.
– Ти не ревнуєш? Це було б надто по-дурному…
Я не збрехав, заприсягшись, що в мене немає й тіні ревнощів. Хіба ти могла збагнути, що драма зовсім не в ревнощах?
Ти й гадки не мала, як глибоко мене вразила, а все ж моя мовчанка стурбувала тебе. Ти в пітьмі простягла руку, торкнулася мого чола, погладила мене по обличчю. Ні одна сльоза його не змочила, але може твоя рука не впізнала знайомих рис, так вони стверділи, стужавіли, коли я щосили зціпив зуби. Ти злякалася. Ти захотіла запалити свічку і, перехилившись через мене, ніяк не могла намацати сірника. Я задихався, відчуваючи на грудях огидне мені тіло.
– Що з тобою? Скажи хоч слово. Ти лякаєш мене.
Я прикинувся здивованим. Почав запевняти, що ти даремно турбуєшся.
– Дурнику ти, серце моє, як ти мене налякав! Ну, я гашу. І спати.
Більше ти й слова не сказала. Я дивився, як днів цей новий день, перший день мого нового життя. Під дахом щебетали ластівки. Подвір'ям чалапав якийсь чоловік, хляпаючи своїми сабо, Я чую ще й тепер усе, що чув тоді, сорок п'ять років тому: кукурікання, благовіст, гуркіт товарняка на мосту; і все ще вдихаю той запах; приємно пахло димком, принесеним вітром від узбережжя, де випалювали в ландах бур'ян. Раптом я підвівся.
– Ізо, пам'ятаєш той вечір, ти плакала, коли ми сиділи на лаві на повороті Верхнього Баньєру? Ти через нього плакала?
Ти не відповіла, і я схопив тебе за руку вище ліктя, тоді ти випручалася і зашипіла, як звірючка. Потім повернулася на бік. Ти спала, вся в розпущених довгих косах. Змерзнувши від досвітньої прохолоди, ти натягла на себе зібгані простирадла і згорнулася клубочком, як сплять молоді звірята. Нащо ж було порушувати твій солодкий дитячий сон? Хіба того, що я хотів почути від тебе, я вже не знав?
Я тихенько встав, підійшов босий до дзеркальної шафи і довго розглядав себе, ніби переді мною стояла інша людина або наче я знову став самим собою – тим, кого ніхто не любить і через кого ніхто не страждатиме. Мені стало жаль своєї молодості: великою селянською рукою я провів по щоці, вже темній від цупкого рудуватого заросту.
Я мовчки вдягнувся і вийшов у садок.
