Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер

Навіть у позаслужбовий час! "Найправдивіші" репортажі не завжди найкращі! "Правда" — це такий крам, що з ним сучасній журналістиці треба бути дуже обережною. Не думай, що всі Ті так люблять, як ти! [35]

Твій обов'язок — розважити нашого читача, живити його мрі'і. До твоїх обов'язків не належить вражати, розпалювати, тривожити читача, а також "відкривати йому очі" й виховувати його!"

На дошці висіли й інші інструкції приблизно такого самого змісту й такі на вигляд. Більшість їх були підписані керівниками відділів чи директорами видавництва і тільки деякі особисто видавцем. Комісар Єнсен перечитав їх геть усі, тоді рушив далі.

Нижче в будинку, мабуть, випускали більші й елегантніші часописи. В коридорах уже були постелені ясні килими, стояли крісла з крицевих трубок і хромовані попільнички. Що ближче до вісімнадцятого поверху, то помітніша ставала ця холодна елегантність, а з вісімнадцятого знов почала спадати. Дирекція посідала чотири поверхи, нижче був адміністративний відділ, реклама, відділ передплати тощо. Коридори знову стали голі й білі, луна від друкарських машинок подужчала. І таке саме холодне, різке освітлення.

Комісар Єнсен поминав поверх за поверхом. Коли він дійшов до просторого вестибюля, була вже майже п'ята година. Спускався він весь час пішки, через те в колінах і литках трохи боліло.

Десь хвилин за дві на сходах показався чоловік у сірому костюмі. Комісар Єнсен не бачив його відтоді, як вони розлучилися коло ліфта на десятому поверсі годину тому. Чоловік зайшов до будки охоронця біля головного входу. Крізь скляну переділку видно було, як він щось сказав охоронцеві у формі. Тоді втер з чола піт і скинув на вестибюль байдужим оком.

Дзиґарі вибили п'яту, і рівно за хвилину відчинилися автоматичні двері перевантаженого швидкісного ліфта, що перший спустився донизу.

Людський потік не меншав з півгодини, а потім почав рідшати. Комісар Єнсен стояв, заклавши руки за спину, повільно гойдався на передках і дивився, як повз нього спішать люди. За дверима вони розпорошувалися навсібіч і зникали у своїх машинах, боязкі і згорблені.

За чверть до шостої вестибюль спорожнів. Ліфти спинилися. Люди в білій формі позамикали вхідні двері й теж пішли. Тільки чоловік у сірому костюмі й далі сидів за скляною переділкою. Надворі майже стемніло.

Комісар Єнсен зайшов в алюмінієву кабіну одного ліфта й натиснув верхню кнопку на щитку. Ліфт, немов підхоплений вихором, вилетів на вісімнадцятий поверх, половинки [36] дверей відчинилися, тоді зачинились, і ліфт рушив далі.

Коридори, де містилися редакції масових видань, ще були яскраво освітлені, тільки звуки за дверима стихли. Єнсен тихенько постояв, прислухаючись, і приблизно за тридцять секунд почув, як десь неподалік спинився інший ліфт, мабуть, на поверх нижче. Єнсен почекав, що буде далі, але ходи не зауважив. І взагалі нічого не було чутно, хоч тиша не здавалася цілковитою. І аж приклавши вухо до бетонової стіни, він спіймав ритмічний гуркіт далеких машин. За якийсь час гуркіт той став виразніший, настирливіший і дражливіший, як відчуття тупого болю.

Єнсен випростався й рушив коридором. Йому весь час товаришив той гуркіт. Там, де кінчалися сходи, було двоє крицевих дверей, полакованих у білий колір, одні ¦— менші, другі — трохи ширші й вищі, і обоє без дужок. Єнсен витяг із кишені ключа з химерними зубцями й спробував відчинити менші, але не зміг. Другі двері відчинилися зразу, й він побачив вузькі, стрімкі бетонові сходи, тьмяно освітлені двома невеликими матовими плафонами.

Єнсен піднявся тими сходами, відчинив ще одні двері й опинився на даху.

Було вже зовсім темно, і віяв холодний, дошкульний вітер. Навколо плаского даху йшов цегляний підмурок заввишки з метр. Далеко внизу розляглося місто з мільйонами холодних білих світляних цяток. Посеред даху стриміло з десяток невисоких димарів. Із двох бухкав дим, якого не міг розігнати навіть вітер,— повітря було важке, ядуче й задушливе.

Коли Єнсен відчинив верхні двері, йому здалося, що хтось саме зачинив нижні, та як він зійшов сходами вниз, на тридцятому поверсі було тихо й порожньо. Він ще раз спробував відчинити менші двері, але знов не зміг. Мабуть, вони вели до якогось машинного відділу, може, до ліфтових механізмів чи електророзподільника.

Єнсен ще раз обійшов чотирикутник коридорів, за давно набутою звичкою ступаючи тихо й обережно на своїх гумових підошвах. У другому короткому коридорі він спинився й ніби почув десь поблизу ходу. А втім, вона відразу ж затихла — може, то було тільки відлуння його власних кроків.

Єнсен знову дістав з кишені ключа, відімкнув найближчі двері й опинився в якійсь редакційній кімнаті. Вона була не набагато більша за арештантські камери в підвалі шістнадцятої поліційної дільниці. Бетонові стіни були голі й білі, стеля так само, а підлога — світло-сіра В кімнаті не було [37] нічого, крім трьох столів, що загромаджували її майже всю, та ще хромованого апарату внутрішнього телефону у віконній заглибині. На столах лежав папір, лінійки, рейсфедери, все рівно складене.

Комісар Єнсен спинився коло одного столу, роздивляючись на кольорову ілюстрацію, розділену на чотири квадрати, що, видно, належала до якоїсь серії. Поряд лежав машинопис із позначкою вгорі: "Оригінальний рукопис із авторського відділу".

На першому малюнку була зображена сцена в ресторані. Білява пишногруда жінка в блискучій сукні з глибоким викотом сиділа коло столу навпроти чоловіка з синьою маскою на очах, одягненого в трико з широким шкіряним паском. На грудях у нього був вишитий череп. На задньому плані видно було оркестр, чоловіків у смокінгах та жінок у вечірніх сукнях, а на столі стояла пляшка шампанського й два келихи. Другий малюнок зображав того самого чоловіка в незвичайному вбранні. Навколо голови в нього ніби світився німб, а праву руку він поклав на якийсь пристрій, що скидався на примус. Третій малюнок знов показував ресторан, але чоловік тепер наче висів над столом, а білява жінка тупо дивилася на нього. Останній малюнок зображав того ж таки чоловіка в трико, він і далі висів у повітрі, а на задньому плані видніли зірки. Із каблучки на його правому вказівному пальці виростала довга рука з величезною долонею, а на долоні лежала помаранча.

Ілюстрації були частково замальовані білою фарбою, одні в горішньому кутку, а інші у формі овалів, приточених до сліпучих зубів героям. Поверх тієї фарби чітко виведено тушшю написи, але також іще не закінчені:

"Того самого вечора Синій Леопард зустрівся з багатою Беатріче в найрозкішнішому ресторані Нью-Йорка...

— Мені здається... яке дивне почуття... мені здається, що я... тебе кохаю.

— Що? Мені привиділось, ніби місяць гойднувся! Синій Леопард крадькома вийшов із зали й надів свою

чарівну каблучку...

— Перепрошую, я мушу на хвилинку тебе залишити. Щось таки з місяцем негаразд!

І ще раз Синій Леопард покинув кохану жінку, щоб урятувати всесвіт від цілковитого знищення. То все були витівки проклятих крисмопомпів..."

Єнсен упізнав ті постаті. Вчора він бачив такі самі в одному з журналів, які він переглядав. [38]

Перед столом на стіні висіло приколоте кнопками й написане за трафаретом оголошення. Єнсен прочитав:

"За останній квартал наші наклади збільшилися на двадцять шість відсотків. Журнал задовольняє життєві потреби і ставить перед собою великі завдання. Перші позиції здобуто. Тепер ми боремося за остаточну перемогу!

Головний редактор".

Комісар Єнсен востаннє глянув на ілюстрації, вимкнув світло й зачинив за собою двері.

Він спустився на вісім поверхів нижче й опинився у відділі більших журналів. Тепер він чітко й через рівні проміжки чув ходу того, хто йшов за ним назирці. Отже, це питання було розв'язане остаточно, і Єнсен міг більше не думати про нього.

Він відчинив кілька дверей поспіль і щоразу опинявся в таких самих бетонових камерах, як на тридцятому поверсі. На столах лежали зображення членів королівської родини, кумирів публіки, дітей, собак та кішок, а також статті — або не до кінця перекладені, або недописані. Над декотрими з них хтось попрацював з червоним олівцем.

Він прочитав кілька статей і помітив, що викреслювали, як правило, цілком помірковані критичні зауваження та різні оригінальні міркування. Статті були присвячені популярним закордонним артистам.

Кабінет головного редактора був трохи більший. На підлозі лежав рудий килим, а меблі з крицевих трубок були обтягнуті білою матерією. На столі, крім того, що Єнсен уже бачив на інших столах, був іще гучномовець, два білі телефони, ясно-сіра платівка, щоб зручно було писати, й фотокартка в металевій оправі. Фотокартка, певне, зображала самого головного редактора — худорлявого літнього чоловіка з заклопотаним обличчям, собачою відданістю в очах і виплеканими вусами.

Комісар Єнсен сів до столу. Коли він кашлянув, кімнатою пішла луна І взагалі, вона видавалася холодною, порожньою і більшою, ніж була насправді. Ні книжок, ні журналів у ній не було, тільки на білій стіні навпроти столу висіла велика кольорова фотографія в рамці — чільний бік Дому, знятий у вечірньому освітленні.

Єнсен висунув кілька шухляд, але не знайшов у них нічого цікавого. В одній лежав брунатний, вдруге заклеєний конверт із написом: "Особисто". В ньому були кольорові фотокартки й стяжка паперу з надрукованим текстом:

"Спеціальний випуск міжнародної фотослужби видавництва за пільгову ціну для керівних службовців". [39]

На фотокартках були зображені голі жінки з великими гострими грудьми.

Єнсен старанно заклеїв конверта й поклав назад у шухляду. Офіційного закону, що забороняв би розповсюджувати такі фотокартки, не було, але після недавнього буйного розквіту порнографічна продукція майже зникла з внутрішнього ринку. Деякі кола пов'язували зменшення попиту на неї з катастрофічним спадом дітонародження.

Єнсен підняв ясно-сіру платівку і знайшов під нею закритий циркуляр видавничого директора. В ньому стояло:

"Репортаж про весілля в королівському палаці принцеси й керівника Центрального об'єднання профспілок нікчемний. Багато значних і близьких до видавництва осіб названо тільки побіжно. Згадка про те, що брат нареченої замолоду був щирий республіканець, справляє неприємне враження, так само як і "гумористичне" зауваження, що керівник Центрального об'єднання профспілок міг би стати королем.