Вбивство на 31-му поверсі - Вале Пер

Він був у спортивних штанях, сандалях і елегантній куртці з якоїсь пухнастої тканини.

— У чім річ? — непривітно спитав він.— Відразу вам кажу, що я зовсім не маю часу.

Єнсен підступив до нього й показав свій службовий знак.

— Я Єнсен, комісар шістнадцятої дільниці. Веду слідство в справі, що стосується вашої колишньої посади й місця роботи.

Постава й обличчя господареве змінилися. Він неспокійно хитнувся, мало не впавши, і тривожно забігав очима по передпокої.

— На бога,— промурмотів він,— не тут. Не тут, при... Ходімо до мене... або в бібліотеку... так, краще в бібліотеку.— [50] Він непевно махнув рукою, ніби хотів відвернути Єн-сенову увагу, й додав: — Це мій син.

Молодик у кріслі невдоволено глянув на них.

— Ти не хочеш покататися, випробувати свою нову машину? — спитав господар.

— Чого б то?

— Ну, дівчата, і взагалі...

— Пхе,— сказав молодик, і очі в нього знову потьмянішали.

— Не розумію теперішньої молоді,— мовив господар, розгублено всміхаючись.

Єнсен нічого не відповів, і усмішка відразу згасла.

У бібліотеці, ясній, просторій кімнаті з кількома шафами й низькими кріслами, не було жодної книжки. На столі лежали тільки газети.

Господар щільно зачинив двері і благально глянув на відвідувача, що й далі був поважний і незворушний. Потім, нервово тремтячи, підійшов до однієї шафи, взяв склянку на зельтерську воду, налив у неї вщерть горілки і випив одним духом. Тоді знов налив, знов позирнув на комісара Єнсена й промимрив:

— Тепер уже однаково. А ви часом не хочете?.. Ну, звісно, ні... перепрошую... Ви мене розумієте... нерви.

Він повалився в крісло, Єнсен, і далі стоячи, витяг з кишені нотатника. На обличчі в господаря заблищав піт. Він ненастанно витирався згорненою хусточкою.

— Господи,— простогнав він,-— я так і думав. Увесь час сподівався цього... Знав, що ті собаки вгородять мені ножа в спину, тільки-но скінчаться вибори. Але я боротимуся! — запально сказав він.— Звісно, вони все в мене відберуть. Але я знаю дещо, таке, що вони й не...

Єнсен пильно дивився на нього.

— Багато чого знаю,— вів далі господар.— Цифри, які їм буде дуже важко пояснити. Знаєте, який вони платять податок? А знаєте, яку платню дістають їхні юристи? Знаєте, де, властиво, ті юристи працюють? —• Він нервово поторсав себе за рідкого чуба й понуро сказав: — Перепрошую... Я не хотів... Знаю, що це тільки на шкоду мені буде, але...— Раптом у голосі його забриніла впертість: — А, власне, чого ви допитуєте мене в моєму домі? Ви ж, мабуть, і так усе знаєте. Чого ви стоїте? Чому не сядете?

Єнсен і далі стояв. Він не озивався, і господар вихилив Ще одну склянку, з розмаху поставивши її назад на стіл. Руки в нього тремтіли.

— Ну що ж, починайте,— покірно сказав він.— Виходить, нікуди не дінешся. Доведется все це залишити. [51]

Він підвівся, знов підійшов до шафи й знов понишпорив між пляшками.

Комісар Єнсен розгорнув нотатника, взяв ручку й спитав:

— Коли ви пішли з роботи?

— Восени. Десятого вересня. Я того дня ніколи не забуду. І попередніх тижнів. То були страшні тижні, такі самі, як нинішній день.

— Ви достроково пішли на пенсію?

— Авжеж. Вони змусили мене. З доброго ставлення, звісно. Я навіть отримав лікарський висновок. Вони про все подбали. Вада серця, мовляв. Переконливо, правда? А я був здоровий, як дуб.

— А яка у вас пенсія?

— Місячна платня, я й досі її отримую. Господи, для них це мідяки порівняно з тим, що їм доводиться платити своїм податковим інспекторам. До того ж вони коли завгодно можуть скасувати пенсію. Я ж підписав папір.

— Який папір?

— Пояснювального листа, як вони його називають. Визнання, ви ж його, мабуть, читали? І відмову від цього будинку та від грошей. Вони запевняли мене, що то тільки задля форми, що ним ніколи не скористаються, хіба в крайній потребі. Я, звісно, й не мав ніяких ілюзій. Тілки не сподівався, що крайня потреба настане так швидко. Тривалий час я намагався переконати себе, що вони не чіпатимуть мене, не зважаться на скандал, на публічний суд. Вони мають мене на гачку,— він обвів рукою навколо шиї,— і це компенсує їхні затрати, хоч би які вони здавалися великі.

— А які саме?

— Десь близько мільйона Скажіть, невже я конче повинен усе це згадувати? ...і саме тут... у мене вдома?

— Усе готівкою?

— Ні, приблизно половину. Та й їх розкладено на багато років. А решту...

— Чим?

— Решту матеріалами, здебільшого будівельними, транспортом, робітниками, папером, конвертами. Той диявол усе порахував, я певен, що порахував, навіть скіпки, тасьму до папок і клей.

— Хто?

— Той дідько, що спік це діло. їхній улюблений пес, директор видавництва. Самих їх я не бачив. "Не хочуть поганити рук",— пояснив той негідник. І ніхто нічого не взнав. "Це завдало б концернові величезної шкоди",— сказав він. Це було якраз перед виборами. Я здогадувався, що вони почекають, поки минуть вибори. [52]

Господар ненастанно втирав обличчя хусточкою, і вона вже геть посіріла й змокла

— Що... що ви гадаєте зі мною зробити?

— Коли ви йшли з роботи, то не отримали ніякого диплома? Ніби подяки за роботу? Господар стрепенувся.

— Отримав,— глухо промовив він.

— Будьте ласкаві, покажіть мені його.

— Зараз-таки?

— Атож, зараз.

Господар підвівся, непевно тримаючись на ногах, спробував прибрати спокійного виразу і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дипломом, оправленим під скло в позолочену рамку. На ньому стояли підписи шефа й видавця.

— Мав бути ще один аркушик, чистий. Що ви з ним зробили?

Господар розгублено втупив очі в Єнсена

— Не знаю. Мабуть, викинув. Я, здається, відрізав його, як замовляв рамку.

— А точніше не скажете?

— Ні, але, мабуть, таки викинув. Пригадую, що я його відрізав.

— Ножицями?

— А чим же ще? Звичайно, ножицями. Він глянув на диплом і похитав головою.

— Яке ошуканство,— промурмотів він.— Яка облуда, яка відверта підлість.

— Авжеж,— погодився Єнсен.

Він згорнув нотатник, сховав його до кишені й підвівся.

— До побачення.

Господар вражено витріщив очі.

— А коли... коли ви знов прийдете?

— Не знаю,— відповів Єнсен.

Молодик у передпокої сидів так само, як і перше, але тепер уже вивчав гороскопи в одному журналі і навіть виявляв ознаки зацікавлення.

Коли Єнсен їхав назад, було вже поночі. Серед занедбаних околиць стриміли будинки, немов ряди чорних примар у дрімучому лісі.

Він не заїхав на дільницю, а подався просто додому. Дорогою він спинився біля кав'ярні-автомата І хоч знав, чим Це закінчиться, з'їв три бутерброди й випив дві чашки чорної кази.

Скінчився четвертий день. [53]

16

Коли задзвонив телефон, Єнсен ще навіть не одягнувся. Було п'ять хвилин до сьомої, і він голився у ванній перед дзеркалом. Уночі його мучила колька, тепер біль трохи вшух, але в боці й досі шпигало і муляло.

Єнсен знав, що дзвінок службовий, бо ніколи сам не дзвонив у приватних справах і не дозволяв дзвонити іншим.

— Єнсен,— сказав начальник поліції,— де ви в біса ділися?

— Нам ще лишилося три дні.

— Та я не про те.

— Я тільки-но почав допитувати підозрілих.

— Я не про ваші темпи, Єнсене.

На таке важко було щось відповісти. Начальник хрипко кашлянув.

— На наше з вами щастя, справа вже з'ясувалася.

— З'ясувалася?

— Так, їм самим пощастило знайти винуватця.

— Хто ж він?

— Один із працівників концерну. Як ми й гадали від самого початку, то був просто кепський жарт. Його втнув один з їхніх працівників, журналіст. Певне, молодик з богемними звичками, з різними шаленими ідеями, але непоганий хлопець. Вони, здається, підозрювали його від першої ж хвилини, хоч і не поквапилися сказати нам про це.

— Розумію.

— Мабуть, тому, що не хотіли висловлювати необгрунтованої підозри.

— Розумію.

— Та хоч там як, а справа з'ясована. Вони вирішили не позивати його, змирилися зі збитками, повелися дуже великодушно. Вам треба тільки одне: записати його зізнання. А тоді можете поставити крапку.

— Розумію.

— Я маю його адресу й прізвище, запишете?

Єнсен записав усе те на звороті маленької білої картки.

— Для всіх буде краще, коли ви якнайшвидше спекаєтеся цієї халепи. Матимем спокій.

— Так.

— Оформте справу, як звичайно, і закрийте її. Не забудьте, що вони хотіли б ознайомитися з матеріалами слідства.

— Розумію.

— Єнсене!

— Слухаю. [54]

— Вам нема чого журитися. Нема нічого дивного, що так вийшло. Адже керівники концерну мали більше можливостей розплутати справу. Вони ж бо знають своїх людей, стосунки між ними, і це давало їм велику перевагу.

Єнсен нічого не сказав. Начальник дихав важко й уривано.

— І ще одне.

— Слухаю.

— Я від самого початку наголошував, що ваше завдання — з'ясувати справу з анонімним листом, правда ж?

— Так, наголошували.

— Це означає, що вам не треба звертати уваги на інші побічні обставини, що можуть виплисти під час слідства. Отже, як тільки ви допитаєте того молодика, вважайте справу закритою. І забудьте про все, що до неї стосується. Зрозуміли?

— Так.

— Я вважаю, що це для всіх найкращий кінець... і для нас із вами також...

— Розумію.

— Ну, то й добре. До побачення.

Єнсен вернувся до ванної і доголився. Потім неквапом одягнувся, випив кухлик окропу з медом і прочитав вранішню газету.

Хоч машин на автостраді було менше, ніж звичайно, комісар Єнсен їхав на середній швидкості, і як він поставив свою машину на майданчику біля дільниці, було вже пів на десяту.

Він довго сидів коло столу, не заглядаючи ні в рапорти, ні в список адрес. Тоді зателефонував начальникові патруля, дав йому білу картку і сказав:

— Зберіть відомості про цього чоловіка. Всі, які лише зможете. І якнайшвидше.

Єнсен стояв коло вікна й дивився на санітарів. Не встигли вони ще впоратися з дезинфекцією камер, як двоє поліцаїв у зеленій формі привели першу партію п'яних. За якийсь час зателефонував поліцай, відряджений на пошту.

— Де ви тепер?

— У центральному газетному архіві.

— Вже дійшли якихось висновків?

— Ще ні. Шукати далі?

— Так,— сказав Єнсен.

Начальник патруля повернувся за добру годину.

— Ну що?

— Двадцять шість років. Син відомого підприємця. Родина заможна. Час від часу влаштовується на роботу [55] журналістом у якийсь тижневик. Дістав добру освіту. Неодружений. Начебто йому протегують самі шефи, мабуть, через родинні зв'язки. На вдачу...— начальник патруля наморщив лоба, вдивляючись у нотатки, ніби не міг прочитати свого власного письма, потім повів далі: — Неврівнова-жений, запальний, симпатичний і дотепний.