Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Але Нерон хотів прибути вночі, щоб ліпше вдовольнитися образом конаючого міста. Через це він затримався поблизу Альбанського озера і, викликавши до намету трагіка Алітура, відпрацьовував з його допомогою поставу, обличчя, погляд і навчався відповідних рухів, сперечаючись із ним завзято, чи при словах: "О, місто священне, яке видавалось міцнішим за Іду"[329], — має піднести догори обидві руки, чи, тримаючи в одній формінгу, опустити її вздовж тіла, а піднести тільки другу. Й питання це видавалося йому в ту хвилину важливішим од усіх інших.

Вирушивши врешті на смерканні, запитував поради Петронія, чи до вірша, присвяченого лихові, не включити кілька чудових блюзнірських випадів проти богів і чи не могли б такі слова — виходячи з точки зору мистецтва — вирватися в такому становищі з уст у людини, що втрачає вітчизну.

Близько півночі Нерон наблизився врешті до мурів разом зі своїм численним почтом, який включав придворних, сенаторів, вершників, вільновідпущеників, рабів, жінок і дітей. Шістнадцять тисяч преторіанців, вишикувавшись у бойові шеренги вздовж дороги, пильнували спокій і безпеку його в'їзду, стримуючи водночас на певній відстані схвильований народ. Римляни виголошували прокляття, кричали та свистіли, але напасти не відважувались. У багатьох місцях усе-таки чулися оплески — це голота, яка нічого не маючи, нічого й не втратила під час пожежі, а сподівалася на щедріше роздавання зерна, маслин, одягу та грошей. Зрештою і крики, і свист, і оплески заглушили звуки труб і рогів, за наказом Тигелліна. Нерон, прибувши до Остійської брами, зупинився на хвилину і промовив: "Бездомний володар бездомного народу, де прихилю я на ніч нещасну свою голову!" — після чого, спустившись схилом Дельфіна, зійшов по приготовлених для нього сходах на Аппіїв акведук, а за ним августіани та хор співаків із цитрами, лютнями та іншими музичними інструментами.

І всі затамували подих, очікуючи, чи не промовить імператор якихось великих слів, які заради власної безпеки належало запам'ятати. Але Нерон стояв урочистий, мовчазний, одягнений у пурпуровий плащ, у золотому лавровому вінку, вдивляючись у шалену стихію вогню. Коли Терпнос подав йому золоту лютню, він підвів очі до залитого загравою неба, мовби чекаючи натхнення.

Народ вказував здалеку на нього, облитого кривавим світлом. Вдалині шипіли вогняні змії, там палали стародавні, священні пам'ятки: храм Геркулеса, споруджений Евандром[330], і храм Юпітера Статора, і храм Селени, збудований іще Сервієм Тулієм, і дім Нуми Помпілія[331], і святилище Вести з пенатами[332] римського народу; в гривах полум'я з'являвся часом Капітолій — то палала минувшина і душа Рима, він же, імператор, стояв із лютнею в руці, з виразом трагічного актора та з думкою не про конаючу вітчизну, а про поставу й патетичні слова, що ними б найліпше висловив величність стихії, аби викликати загальний подив і бурхливі оплески.

Він ненавидів це місто, ненавидів його мешканців, любив тільки свої пісні та вірші; але радів, що врешті побачив трагедію, подібну до тієї, яку описував. Віршомаз був щасливим, декламатор відчував натхнення, шукач гострих відчуттів тішився жахливим видовищем, з насолодою думаючи, що навіть загибель Трої була нічим у порівнянні з загибеллю цього гігантського міста. Чого ж іще міг бажати? Ось Рим, Рим світовладний, палає, а він, Нерон, стоїть на аркадах акведука із золотою лютнею в руці, світлий, пурпуровий, захоплений, прекрасний, поетичний. Десь там, унизу, в мороці, бурмоче та ремствує народ! Нехай собі ремствує. Спливуть століття, тисячі років минуть, а люди пам'ятатимуть і славитимуть цього поета, який у таку ніч оспівував падіння й пожежу Трої. Що Гомер проти нього? Що сам Аполлон зі своєю видовбаною з дерева формінгою? Тут він підніс руки і, ударивши в струни, вимовив слова Пріама:

— О, предків гніздо моїх, о, мила колиско!..

Голос його на відкритому повітрі, при гоготанні пожежі та при віддаленому гомоні багатотисячного натовпу, видавався дивовижно тендітним, тремтячим і слабким, а звуки лютні, що вторили, нагадували дзижчання мухи. Але сенатори, урядовці й августіани, що зібралися на акведуку, слухали, похиливши голови, в мовчазному захваті. Він же співав довго й настроювався на все жалібніший лад. Коли змовкав, аби набратися духу, хор співаків повторював останній рядок, після чого знову Нерон позиченим у Алітура жестом скидав із плеча трагічну сирму[333], ударяв по струнах і продовжував співати. Закінчивши врешті пісню, складену раніше, почав імпровізувати, шукаючи великих порівнянь у краєвиді, що перед ним відкривався. І поступово обличчя його почало змінюватися. Не те, щоб хвилювала його справді загибель рідного міста, але сп'янів і розчулився пафосом власних слів настільки, що раптом упустив з брязкотом лютню під ноги і, закутавшись у сирму, застиг, як закам'янілий, нагадуючи одну із статуй Ніобідів[334], які прикрашали Палатинський двір.

Після хвилинного мовчання вибухнула буря оплесків. Але віддалік їм відповіло завивання натовпів. Тепер ніхто вже там не сумнівався, що це імператор наказав спалити місто, аби влаштувати собі видовище та співати на його тлі своїх пісень. Нерон, почувши той крик сотень тисяч голосів, звернувся до августіанів зі смутним, смиренним усміхом людини, яку скривдили, і сказав:

— Ось як квірити вміють цінувати мене й поезію.

— Негідники! — відповів Ватиній. — Накажи, повелителю, преторіанцям ударити по них.

Нерон звернувся до Тигелліна:

— Чи можна покладатися на вірність солдатів?

— Так, божественний! — відповів префект.

Але Петроній здвигнув плечима.

— На їхню вірність, але не на їхню кількість, — сказав. — Залишайся тим часом тут, де стоїш, бо тут найбезпечніше, а цей народ треба заспокоїти.

Такої думки був і Сенека, і консул Ліциній. Тим часом обурення в долині наростало. Люди озброювалися камінням, жердинами від наметів, дошками з повозів і тачок, усіляким залізяччям. Через деякий час кілька командирів когорт прийшли з донесенням, що преторіанці під натиском натовпів ледве втримують бойовий порядок і, не маючи наказу йти в наступ, не знають, що робити.

— Боги! — сказав Нерон. — Що за ніч! З одного боку пожежа, з іншого — розбурхане море народу.

І почав підшукувати вирази, які б найліпшим чином передавали небезпеку цієї хвилини, але, бачачи навколо бліді обличчя та неспокійні погляди, злякався також.

— Дайте мені темний плащ із каптуром! — вигукнув. — Невже справді доведеться битися?

— Повелителю, — відповів непевним голосом Тигеллін, — я зробив усе, що міг, але небезпека велика… Звернися з промовою до народу, пообіцяй йому що-небудь.

– Імператор мав би говорити з натовпом? Нехай це зробить хто-небудь од мого імені. Хто візьметься?

— Я, — спокійно відповів Петроній.

– Іди, друже! Ти мій найвірніший друг у всякій справі… Іди і не скупись на обіцянки.

Петроній звернувся до почту зі спокійним і насмішкуватим виглядом:

— Присутні тут сенатори, — сказав, — і крім них, Пізон, Нерва та Сенеціон підуть зі мною.

Після чого спустився поволі з акведука, ті ж, кого він назвав, ішли за ним не без вагання, але дещо збадьорені його спокоєм. Петроній, зупинившись біля підніжжя аркад, наказав подати собі білого коня і, сівши на нього, поїхав на чолі ходи повз густі шеренги преторіанців до чорного, виючого натовпу, беззбройний, маючи в руці тонку тростину зі слонової кістки, на яку обпирався при ходінні.

І, під'їхавши впритул, спрямував коня в натовп. Навколо, при світлі смолоскипів, видно було піднесені вгору руки з різноманітною зброєю, палаючі очі, спітнілі обличчя, роззявлені криком роти, з піною на губах. Оскаженілий натовп одразу оточив його й супутників, а далі видно було справжнє море голів, рухоме, бурхливе, страшне.

Крики посилилися ще й перейшли в нелюдський рев; кілки, вила, навіть мечі миготіли над головою Петронія, хижі руки простягалися до повіддя його коня й до нього, але він усе дужче заглиблювався в натовп з холодним, байдужим, презирливим виглядом. Іноді ударяв тростиною по головах найзухваліших, ніби прокладав собі шлях у звичайній тисняві, і ця його впевненість, цей спокій викликали подив розбурханого натовпу. Нарешті його впізнали, й численні голоси почали кричати:

— Петроній! Арбітр елегантності! Петроній!..

— Петроній! — чулося зусібіч.

І чим більше повторювалося це ім'я, тим менш грізними ставали обличчя навколо, а крики не такими скаженими, бо цей витончений патрицій, хоча ніколи не запобігав перед народом, був, одначе, його улюбленцем. Вважався милостивим і щедрим, а популярність його зросла особливо від часу справи про вбивство Педанія Секунда, в якій він виступав за пом'якшення жорстокого вироку, що засуджував на смерть усіх рабів префекта. Маси рабів любили його відтоді такою палкою любов'ю, якою люди пригноблені й нещасні люблять тих, хто виявляє до них хоч трохи співчуття. Крім того, в цю хвилину долучилася й цікавість, що скаже посланець імператора, ніхто ж бо не сумнівався, що імператор послав його.

Він же, знявши з себе білу, облямовану пурпуровою каймою тогу, підняв її вгору й почав нею махати над головою на знак того, що хоче говорити.

— Тихо! Тихо! — закричали зусібіч.

Незабаром стало тихіше. Тоді випростався в сідлі й заговорив звучним, спокійним голосом:

— Громадяни! Нехай ті, хто мене почує, повторять мої слова тим, хто стоїть далі, всі ж нехай поводяться, як люди, а не як звірі на арені.

— Слухаємо! Слухаємо!..

— Отже, слухайте. Місто буде відбудовано. Сади Лукулла, Мецената[335], Цезаря та Агриппіни буде для вас відкрито! Завтра почнуть роздавати хліб, вино та маслинову олію, щоб кожне могло набити черево досхочу! Потім імператор влаштує вам ігри, яких досі не бачив світ, під час ігор чекають вас частування та подарунки. Багатші будете після пожежі, ніж перед пожежею!

Відповіло йому рокотання, що розходилося від центру навсібіч, як розходяться кола по воді від кинутого каменя: то ближні повторювали тим, хто стояв далі, його слова. Потім тут і там почулися вигуки — гнівні або схвальні, — що перетворилися врешті в один загальний могутній крик:

— Рапет et circenses!..[336]

Петроній, загорнувшись у тогу, слухав деякий час нерухомо, схожий у своїй білій одежі на мармурову статую.