Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
Незважаючи на своє смирення й покірливість долі, Дженні. з жадобою тягнулася до цього неприступного щастя,— так дивиться голодна, покинута дитина на різдвяну ялинку в освітленому війні.
Настало п'ятнадцяте квітня. Дженні ледве дочекалася, поки проб'є дванадцята. Вона так гостро переживала всі події цього дня, немов сама брала в них участь. У думці вона бачила чудовий особняк, карети, гостей, вінчальний обряд, веселий весільний бенкет. Вона почувала, як їм добре в їх розкішному купе, яка чудова мандрівка чекає їх. У газетах згадувалося, що медовий місяць молоді проведуть в Японії. Медовий місяць! її Лестер! І м-с Джералд така гарна. І її — нову м-с Кейн, єдину справжню м-с Кейн — пригортає Лестер! Колись він так само пригортав і її. Він її кохав! Так, кохав! У Дженні стискалося горло. О, боже! Вона зітхала, боляче стискуючи руки, але полегшення не було,— туга, як і раніше, давила її.
Коли цей день проминув, їй стало легше; справа зроблена, і ніякими силами не можна нічого змінити. Веста, яка також читала газети, чудово розуміла, що трапилось, і від усієї душі жаліла матір, але мовчала. Через два-три дні Дженні трохи заспокоїлась, примирилася з неминучим, але минуло ще багато часу, раніше ніж гострий біль затих, поступившись місцем звичайній глухій тузі. Дженні лічила дні й тижні до їх повернення, хоч знала, що їй більше нічого чекати. Але дуже вже далекою здавалася Японія, і Дженні чомусь було легше, коли вона знала, що Лестер близько від неї, в Чікаго.
Минула весна, за нею літо, і настав жовтень. Одного разу в холодний вітряний день Веста, повернувшись із школи, поскаржилась на головний біль. Дженні, пам'ятаючи повчання матері, напоїла її гарячим молоком, порадила покласти на потилицю мокрий рушник, і дівчинка пішла до себе й лягла. Наступного ранку в неї трохи* піднялася температура. Місцевий лікар Емрі зразу за-підозрів чершний тиф,— в окрузі було вже відмічено кілька випадків захворювання. Лікар сказав Дженні, що організм у дівчини міцний, і, напевно, вона переможе хворобу, але, можливо, хворітиме тяжко. Не покладаю-
чись на своє вміння, Дженні виписала з Чікаго сестру-жалібницю, і потяглися дні чекання, коли мужність змінялася відчаєм, страх — надією.
Скоро всі сумніви відпали,— у Вести справді був черевний тиф. Дженні не зразу написала Лестеру, хоч і думала, що він у Нью-Йорку: коли судити по газетах, він збирався провести там зиму. Але через тиждень, коли лікар визнав форму захворювання тяжкою, вона вирішила написати,— як знати, що може трапитись. Лестер так любив дівчинку. Напевно, йому захотілося б про неї дізнатись.
Лестер не одержав цієї звістки: коли лист прибув до Нью-Йорка, він уже відплив до Вест-Індії. Дженні довелося самій вартувати біля ліжка Вести. Добрі сусіди, розуміючи серйозність становища, навідувалися до неї й співчутливо цікавилися хворою, але вони не могли дати Дженні справжньої моральної підтримки, яку ми відчуваємо тільки тоді, коли вона йде від близьких нам людей. Одного часу здавалося, що Весті краще; і лікар, і сестра готові були підбадьорити Дженні. Але потім дівчинка почала помітно втрачати сили. Лікар Емрі пояснив, що хвороба дала ускладнення на серце й на нирки.
І ось уже тінь смерті нависла над домом. Обличчя лікаря зробилося зосереджено-серйозним, сестра на все відповідала ухильно. А Дженні молилася —бо що ж тоді назвати молитвою, коли не пристрасне бажання, на якому зосереджені всі помисли,— тільки б Веста видужала! В останні роки дівчинка стала така близька їй; вона любила матір, вона вже догадувалася своїм дитячим розумом, як багато матері довелося вистраждати. А сама Дженні завдяки їй пройнялась дуже глибоким почуттям відповідальності. Вона тепер знала, що значить бути доброю матір'ю. Коли б Лестер захотів, коли б вона була його законною дружиною, як вона рада була б мати від нього дітей. І до того вона завжди відчувала себе в боргу перед Вестою; довге, щасливе життя — ось що вона зобов'язана дати своїй дівчинці, щоб спокутувати ганьбу її народження й раннього дитинства. Дженні з такою радістю спостерігала, як її маленька дочка перетворюється на гарну, граціозну, розумну дівчину. І ось тепер вона вмирає. Лікар Емрі викликав на консиліум знайомого лікаря з Чікаго. Вдумливий, доброзичливий старий тільки похитав головою.
— Лікування було правильним,— сказав він.— Видно, організм не досить міцний. Не всі однаково здатні боротися з цією хворобою.
Лікарі винесли вирок — якщо через три дні не буде зміни на краще, треба чекати кінця.
Від Дженні не вважали за можливе приховати правду; вона сиділа біля ліжка дочки без кровинки в лиці, без думок, заполонена одним почуттям, натягнута, немов струна. Здавалося, що вся її істота відгукується на кожну зміну в стані Вести, вона фізично відчувала найменший приплив сил у дівчинки, найменше погіршення.
Одна з сусідок Дженні, м-с Девіс, повна, немолода жінка, ставилась до неї справді по-материнському ніжно. Глибоко опівчуваючи Дженні, вона разом з лікарем і сестрою з самого початку робила все, щоб не дати їй впасти у відчай.
— Ви б пішли до себе й прилягли, місіс Кейн,— говорила вона Дженні, бачачи, що та не зводить очей з Вести або без мети блукає по кімнатах.— Я тут за всім пригляну. Зроблю все не гірше від вас. Ви що ж думаєте, я не зумію? Я сама семеро народила та трьох поховала. Хіба я не розумію?
Одного разу Дженні розплакалася, припавши головою до її м'якого, теплого плеча. М-с Девіс поплакала з нею разом.
— Бідна ви моя, хіба я не розумію. Ну, ходімо зі мною.
І вона повела її до спальні. Але Дженні не могла довго залишатися сама. Через кілька хвилин, зовсім не відпочивши, вона вже повернулася до дочки.
І нарешті, одного разу, опівночі, після того як сестра впевнено сказала, що до ранку нічого трапитись не може, в кімнаті хворої почалась якась метушня. Дженні, яка тільки що прилягла в сусідній кімнаті, почула це і встала. Біля ліжка Вести, тихо перемовляючись, стояли сестра й м-с Девіс.
Дженні все зрозуміла. Підійшовши до дочки, вона впилася довгим поглядом у її воскове обличчя. Дівчинка ледве дихала, очі в неї були заплющені.
— Вона дуже квола,— прошепотіла сестра. М-с Девіс взяла Дженні за руку.
Минали хвилини, вже годинник у передпокої пробив годину. Час від часу сестра підходила до столика з лі-
ками і, вмочуючи хусточку у воду, змочувала губи Вести. О-пів до другої ослабле тіло ворухнулося. Почулось глибоке зітхання. Дженні жадібно нахилилася вперед, але м-с Девіс потягла її за руку. Сестра зробила їм знак одійти. Дихання припинилося.
М-с Девіс міцно обхопила Дженні за плечі.
— Бідна моя, хороша,— зашепотіла вона, побачивши,, що Дженні здригається від ридань.— Ну, не треба плакати, слізьми горю не допоможеш.
Дженні опустилася на коліна біля ліжка й погладила ще теплу руку дочки.
— Веста,— благала вона,— не йди від мене, не йди. Неначе здалеку до неї долітав ласкави-й голос м-с
Девіс:
— Не треба так убиватися, мила. Все в руках божих. Що він не робить, все на краще.
Дженні відчувала, що земля розверзнулася під нею. Всі нитки порвані. Ані проблиску світла не залишилось, у безмежній темряві, яка огорнула її.
Розділ ИХ
Зломлена цим новим ударом безжалісної долі, Дженні знову впала в той пригнічений стан, від якого її вилікували спокійні й щасливі роки, прожиті з Лестером в Хайд-Парку. Минуло чимало часу, перш ніж вона усвідомила, що Веста померла. Схудле тіло, на яке вона дивилася ще два дні, зовсім не було схоже на її дівчинку. Де колишня радість, де легкість і швидкість рухів, живий блиск очей? Все зникло. Залишилася бліда, воскова оболонка і — тиша. Дженні не плакала, вона тільки відчувала глибокий невідступний біль. І не було біля неї нікого, хто б прошепотів їй слова вічної мудрості — прості й зворушливі слова про те, що смерті нема.
Лікар Емрі, сестра, м-с Девіс та інші сусіди — всі були співчутливі, уважні до Дженні. М-с Девіс телеграфувала Лестеру про смерть Вести, але він був далеко, і відповідь не прийшла. Хтось готував обід і старанно підтримував порядок у кімнатах — сама Дженні нічим не цікавилася. Вона тільки перебирала й розглядала улюблені речі Вести, речі, колись подаровані Лестером або нею самою, і зітхала при думці, що дівчинці вони більше не знадобляться. Дженні дала розпорядження,
зозщоб тіло Вести перевезли до Чікаго й поховали на кладовищі Спасителя,— коли помер Герхардт, Лестер купив там ділянку землі. За її проханням священик лютеранської церкви, до якої завжди ходив Герхардт, повинен був сказати кілька слів над могилою. Дома, у Сендвуді, було додержано звичайних обрядів. Священик місцевої методистської церкви прочитав початок першого послання апостола Павла до фесалонікійців, хор однокласниць Вести проспівав "До тебе, господи, до тебе". Були квіти, і біла труна, і незчисленні співчуття, а потім Весту повезли. Труну сховали в ящик, повантажили на поїзд і повезли на лютеранське кладовище в Чікаго.
Дженні прожила ці дні немов уві сні. Приголомшена своїм горем, вона майже нічого не відчувала й не сприймала. М-с Девіс і, за її настійної вимоги, ще чотири сусідки поїхали до Чікаго на похорон. Коли труну спускали в могилу, Дженні стояла, дивилася й здавалася байдужою,— мов застигла. Після похорону вона повернулася до Сендвуда, але ненадовго. їй хотілося бути в Чікаго, ближче до Вести й Герхардта.
Залишившись одна-однісінька, Дженні намагалася обміркувати своє дальше життя. Вона відчувала, що їй треба працювати, хоч до цього й не спонукали її матеріальні нестатки. Можна стати сестрою-жалібницею, тоді треба одразу ж почати вчитися. Згадала Дженні й про свого брата Уільяма. Уільям не одружений. Може, він захоче жити разом з нею. От тільки адреса його їй невідома, і Басе начебто також не знає, де його можна знайти. Дженні вирішила пошукати роботи в якому-не-будь магазині. Треба щось робити. Не може вона жити тут сама, залишивши на сусідів турбуватись про її долю. Як їй не важко, все ж легше буде, якщо вона переїде до Чікаго й, зупинившись у готелі, пошукає собі роботу або найме будиночок недалеко від кладовища Спасителя. А ще можна взяти на виховання дитину. В місті скільки хочеш ирітських притулків.
Лестер повернувся з дружиною до Чікаго тижнів через три після смерті Вести і тільки тоді знайшов перший лист Дженні, телеграму й ще коротенький лист з повідомленням про смерть дівчинки.
