Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Я ж був поруч, бо майже завжди супроводив її при таких виїздах.
— Ви втомились, Естелло?
— Та трохи, Піпе.
— Воно й не дивно.
— Але мені якраз це зайве, бо я ще маю перед сном написати листа до Сатіс-Гаусу.
— Звітуватись про сьогоднішній тріумф? — сказав я.— Але мало чого він вартий, Естелло.
— На що ви натякаєте? Я щось нічого й не помітила.
— Естелло,— сказав я,— подивіться-но на того молодика в кутку, що не зводить з нас погляду.
— А навіщо мені на нього дивитись? — відказала Естелла, підводячи натомість погляд на мене.— Чим таким цей молодик у кутку, як ви кажете, відзначився, щоб на нього дивитись?
— Оце ж я й хотів у вас спитати,— сказал я.— Він же ввесь вечір кружляє біля вас.
— Навколо запаленої свічки кружляють метелики й усяка інша бридка комашня,— відказала Естелла, зиркнувши в його бік.— Чи ж може свічка цьому зарадити?
— Свічка не може,— зауважив я,— але Естелла може!
— Та хтозна,— сказала вона, засміявшись.— А проте, можливо, й так. Думайте як завгодно.
— Але ж, Естелло, вислухайте мене. Мені страшенно прикро, що ви підохочуєте цього Драмла, якого всі тільки зневажають. Ви ж знаєте, що до нього інакше й не ставляться.
— Ну то й що? — спитала вона.
— Ви ж знаєте, що вдачею він так само непривабний, як і зовнішністю. Обмежений, нестриманий, понурий, безкебетний.
— Ну то й що? — спитала вона.
— Ви ж знаєте, що у нього за душею нічого нема, крім грошей та купи тупоголових предків,— ви ж знаєте, хіба ні?
— Ну то й що? — спитала вона втрете, і за кожним разом її премилі очі ставали все ширші.
Щоб якось здолати цю її короткослівну відповідь, я сам ухопився за неї і запально вигукнув:
— Ну то й що! А те, що я цим мучуся!
Якби ж тільки я міг повірити, що вона приманює Драмла, аби цим завдати мені — саме мені! — муки, у мене б зразу відлягло на серці, але вона, як звичайно, просто забувала про моє існування, тобто дарма було й видумувати собі щось таке.
— Не говоріть дурниць, Піпе,— сказала Естелла, кинувши оком по кімнаті.— Хоча на інших, може, це й справді так впливає, і, може, я цього й хочу. Але про це не варто балакати.
— Ні, таки варто,— заперечив я,— бо я не витерплю, коли люди почнуть говорити, що "вона свою вроду й чари пускає на цього сущого хама".
— Я це витерплю,— сказала Естелла.
— Ох, та не будьте ж така гордовита, така непоступлива, Естелло!
— Тепер я гордовита й непоступлива! — сказала Естелла, розводячи руками.— А хвилину тому мені дорікали, що я зійшла на рівень хама!
— Бо й правда,— гарячково мовив я,— адже ось цього самого вечора у мене на очах ви дарували йому такі погляди й усмішки, яких ніколи не дарували… мені!
— То ви хочете,— сказала Естелла, раптом звертаючи на мене пильний і зосереджений, мало не гнівний погляд,— щоб вас дурили й заманювали в пастку?
— Тобто ви його дурите й заманюєте в пастку, Естелло?
— Атож, і багатьох інших теж — усіх, крім вас. Ось підходить місіс Брендлі. Більше я нічого не скажу.
А тепер, присвятивши увесь цей розділ тому, що так довго панувало у моєму серці і так часто примушувало його знов і знов страждати, я можу нарешті перейти до події, що зависала наді мною вже довший час, події, передумови до якої постали ще перед тим, як я дізнався, що є на світі така Естелла,— її дитячий розум тоді щойно починав відчувати на собі руйнівний вплив міс Гевішем.
В одній східній казці важку брилу, що мала в годину тріумфу впасти на владареву голову, довго вирубали в каменярні, довго пробивали в скелях багатоверстовий тунель для мотуза, який утримував би брилу на місці, саму брилу довго піднімали й вправляли в дах, обмотали її мотузом і довго протягували той мотуз довжелезним тунелем до великого залізного кільця. Коли після нескінченних зусиль усе було готове й надійшла належна година, султана розбудили глухої ночі, дали в руку гостру сокиру, що мала відділити мотуз від великого залізного кільця, і він ударив сокирою, вивільнений мотуз зник удалині, і стеля обвалилася. Отак було й зі мною: всі підготовчі зусилля, близько й далеко від мене, що вели до неминучого кінця, довершилися, водномить ударила сокира, і я опинився під руїнами своєї твердині.
Розділ 39
Я вже мав двадцять три роки. Минув тиждень після мого двадцять третього дня народження, але за весь цей час я не почув більше ні слова, яке прояснило б мої сподівання. З Барнардового заїзду ми понад рік тому перебралися в Темпл, оселившись у Гарден-Корті, над річкою.
Мої заняття з містером Покетом від деякого часу припинилися, хоча стосунки наші лишалися якнайкращі. Попри всю неспроможність зупинитись на якомусь конкретному колі інтересів — що, як мені здається, можна було пояснити внутрішньою тривогою і цілковитою непевністю моїх перспектив — я приохотився до читання і читав по кілька годин щодня. У Герберта справи йшли на краще, а в мене ж усе було так само, як я змалював у попередньому розділі.
Гербертові по роботі довелося виїхати до Марселя. Я сидів удома сам і тоскно відчував свою самотність. Знічений і знепокоєний безнастанним чеканням, що ось завтра чи там за тиждень щось у мене виясниться, спроневірений його безплідністю, я вже встиг стужитись за бадьорим обличчям і щирою доброзичливістю свого друга.
Погода стояла поганюча: бурі й дощі, дощі й бурі, і непролазна багнюка, багнюка, багнюка на всіх вулицях. День за днем зі сходу насувалася на Лондон величезна важка поволока, неначе там згромадилося хмар та вітру на цілу вічність. Вітер бурхав такими шаленими поривами, що у місті здирав залізні дахи з високих будівель, а по селах вивертав з корінням дерева, заносив хтозна-куди крила вітряків. З узбережжя доходили трагічні звістки про корабельні аварії та людські жертви. Розгул вітряної стихії супроводили неймовірні зливи, а той день, рештки якого я вирішив просидіти за книжкою, був найгірший з усіх.
Від тих часів багато що змінилося в цій частині Темплу — вона вже не така малолюдна і не так оголена з боку річки. Ми жили на верхньому поверсі крайнього будинку, і того вечора вітер, що налітав з-над Темзи, струшував його, немов гарматні постріли чи удари морських хвиль. Коли дощ із вітром так нещадно шмагав вікна, що аж тряслися віконні рами, мені ввижалося, ніби це я на маяку серед розбурханого моря. Часом дим з каміна вривався в кімнату, наче його не вабило у таку негоду виходити надвір, а коли я відімкнув зовнішні двері й виглянув на сходи, там не світився жоден ліхтар; затінивши ж долонями очі й припавши до чорних шибок вікна (в такий дощ та вітер і думки не було, щоб їх прочинити), я побачив, що й у дворі ліхтарі позадувало, і що на мостах та на березі вони ледве миготять, і що іскри від вугільних багать на баржах розносить вітер, мов розжарені дощові бризки.
Я поклав перед собою на столі годинника, маючи намір читати до одинадцятої вечора. Тільки-но я загорнув книжку, як дзиґарі на соборі святого Павла та на численних церквах у Сіті — одні забігаючи вперед, другі влад, треті навздогінці — почали вибивати годину. Передзвін якось по-чудному розпливався на вітрі — я прислухавсь до нього й думав, як вітер налітав і розшарпує ці звуки, коли раптом на сходах почулась чиясь хода.
Чому я стривожено здригнувся і перестрашено згадав ходу моєї сестри-небіжчиці, не має значення. Це проминуло блискавично і, прислухавшись, я знову почув, як хтось навпомацки береться сходами нагору. Згадавши тоді, що ліхтарі ж на сходах загасило, я схопив зі столу лампу й вийшов на площадинку. Знизу помітили світло, бо кроки стихли.
— Хтось там є внизу? — гукнув я, заглядаючи через поруччя.
— Є,— долинув з темряви голос.
— Який вам поверх треба?
— Верхній. Там, де містер Піп.
— Це я. Щось трапилось?
— Нічого не трапилось,— відказав голос. І кроки почулися знову.
Я стояв, піднісши лампу над поруччям, і нарешті у світлі її промайнули обриси якогось чоловіка. Лампа була з абажуром, щоб зручніше для читання, і освіт її був невеликий, отож чоловік з'явився в ньому лише на коротку мить. За цю мить я встиг завважити зовсім незнайоме мені лице і звернений угору погляд, в якому проступала якась незрозуміла зворушеність і втіха від зустрічі зі мною.
Переміщуючи лампу в міру того, як незнайомець піднімався вище, я побачив, що вдягнений він добротно, але просто, як-от для подорожі морем. Що у нього довга сива чуприна. Що років йому під шістдесят. Що він мускулистий, дужий у ногах, засмаглий і обвітрений з обличчя. Коли він піднявся останніми сходинками й лампа освітила обох нас, я аж застиг з подиву, побачивши, що він простягає до мене руки.
— Пробачте, але що вам треба? — спитав я.
— Що мені треба? — перепитав він, зупиняючись.— Але ж так. Справді. З вашого дозволу, я поясню, що мені треба.
— Ви хочете ввійти до кімнати?
— Атож,— відповів він.— Я хочу ввійти до кімнати, хазяїне.
Запитання мої були не надто привітні: мене обурювала впевненість, якою променилось його обличчя. Мене це обурювало, бо ж він наче сподівався, що я відповім йому тим самим. Однак я таки провів його до кімнати і, поставивши лампу на стіл, як міг ввічливо попросив пояснити, в чому справа.
Він роззирнувся довкола з дуже чудним виглядом,— водночас і захоплено, і втішено, так немовби мав якусь причетність до всіх цих речей,— і скинув грубого дорожнього плаща та капелюха. Тепер я побачив, що голова його зморшкувата й лиса і що довге сиве волосся росте тільки по боках. Але я нічого такого не побачив, що бодай би трохи роз'яснило його появу. Ба навіть навпаки: у наступну мить він знову простяг до мене руки.
— Що це означає? — спитав я, побоюючись, чи він часом не божевільний.
Він одвів від мене погляд і повільно потер правою рукою, чоло.
— Не надто й гостинна зустріч,— сказав він грубуватим хриплявим голосом,— коли чоловік стільки часу чекав та приїхав з такої далечини, але ти не винен,— ні ти, ні я тут не винні. За хвилинку я все розповім. Дай-но я трошки передихну, будь ласка.
Він сів на крісло біля вогню й приклав до чола здорові засмаглі жилаві руки. Я пильно подивився на нього й відсторонився на крок, але все-таки не впізнав.
— А тут нікого нема, га? — спитав він, оглядаючись через плече.
— А навіщо вам, незнайомцеві, що прийшов до мене такої пізньої пори, це потрібно знати? — спитав і я.
— Е, ти зух, я бачу,— відказав він, киваючи головою з явною прихильністю, що мене і спантеличило, і роздратувало.— Але я радий, що ти виріс таким зухом.
