Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Чи ж було коли так, щоб я вчинила всупереч вашим настановам? Щоб я знехтувала вашу науку? Щоб я коли-небудь допустила сюди,— вона торкнулася рукою грудей,— те почуття, яке ви в мені викоренили? Будьте ж справедливі щодо мене.
— Самі гордощі, самі гордощі! — простогнала міс Гевішем, обіруч відкидаючи своє сиве волосся.
— А хто прищепив мені ці гордощі? — відказала Естелла.— Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?
— І така недобра, така недобра! — простогнали міс Гевішем, повторивши той самий жест.
— А хто навчив мене буди недоброю? — відказала Естелла.— Хто хвалив мене, коли я засвоювала вашу науку?
— Але ти ж горда й недобра зі мноюі — голос міс Гевішем мало не зірвався на крик, коли вона простягла вперед руки.— Естелло, Естелло, Естелло, ти ж горда й недобра зі мною!
Естелла хвильку подивилась на неї з холодним подивом і ані здригнулася, а потім знов перевела погляд на вогонь.
— Мені незрозуміло,— помовчавши, промовила Естелла і підвела очі на міс Гевішем,— чому ви влаштовуєте ці недоречні сцени, коли я приїжджаю до вас після розлуки. Я ніколи не забувала ні вашого горя, ні його причини. Я ніколи не відступаюся від вас і від вашої науки. Я не можу собі закинути, щоб хоч раз проявила якусь слабкість.
— Хіба це була б слабкість,— відповісти любов'ю на любов? — вигукнула міс Гевішем.— Але що ж — вона назвала б це слабкістю!
— Я вже майже розумію,— задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,— як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,— то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем нічого не відповіла — обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.
— Або,— мовила далі Естелла,— і це буде ясніше — якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,— то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла.
— Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,— докінчила Естелла.— І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла — на це обставини мого життя склалися.
Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною — мене вже давно поривало втекти звідси,— я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.
Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,— згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти — тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,— і так настала пора лягати спати.
Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу — всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,— вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як перші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.
Суперечка між нею та Естеллою більше не виникала ні наступного дня, коли ми від'їжджали, ні за інших наших приїздів, а їх було, наскільки пригадую, ще четверо. Та й ставлення міс Гевішем до Естелли ані в чому не змінилося, хіба що в її почуваннях з'явилося щось подібне до страху.
Неможливо — хоч як я й хотів би цього! — перегорнути цю сторінку мого життя, не згадавши на ній імені Бентлі Драмла.
Одного дня, коли Зяблики зібралися в повному складі і коли всі встигли пересваритися між собою на доказ квітучої взаємозичливості, голова зборів закликав присутніх угамуватись, нагадавши, що містер Драмл ще не виголосив тосту за здоров'я леді — згідно зі статутом клубу сьогодні це випадало зробити саме цьому мурлові. Коли карафки пішли по колу, мені видалось, наче Драмл якось так гидко вищирився в мій бік — що, зрештою, не дуже мене й здивувало, оскільки ми й не мали обопільної симпатії. Але яке ж було моє обурення, коли він запропонував членам клубу випити за здоров'я "Естелли"!
— А як на прізвище? — поцікавився я.
— Не має значення,— відрубав він.
— І звідки вона? — спитав я.— Ви зобов'язані сказати звідки.— Таке правило й справді існувало серед Зябликів.
— З Річмонда, джентльмени,— заявив Драмл, так наче виключаючи мене з-посеред їх числа.— І незрівнянна красуня.
"Дуже ж він знається на незрівнянних красунях, ідіот нещасний!" — шепнув я Гербертові.
— Я знайомий з цією леді,— голосно сказав Герберт, коли всі випили.
— Справді? — озвався Драмл.
— Я теж,— додав і я, зашарівшись.
— Справді? — повторив Драмл.— О господи!
На яку-небудь іншу відповідь (хіба загилити склянкою чи тарілкою) цей бевзь і не був здатен, але я, спалахнувши від цього слова, наче від бозна-як дошкульного дотепу, скочив на ноги й заявив, що коли високодостойний Зяблик виступає в цьому Гаю — ми полюбляли вдаватись до таких парламентських зворотів,— пропонуючи тост за здоров'я леді, з якою він зовсім не знайомий, то я не можу оцінити це інакше, як нахабство. На що містер Драмл схопився з місця й запитав: що я хочу цим сказати? У відповідь на що я вдався до крайнього засобу, висловивши надію, що він знає, де мене знайти.
Питання про те, чи можливо у християнській країні обійтися після таких слів без кровопролиття, викликало справжній рейвах серед Зябликів. Дебати набрали досить гучного характеру, і не менш як шість інших високодостойних членів висловили шістьом іншим надію, що ті знають, де їх можна знайти. Кінець кінцем ухвалили таке (оскільки Гай взяв на себе обов'язки суду честі): у разі містер Драмл подасть найменший доказ того, що він мав честь бути знайомим з цією леді, містер Піп, як джентльмен і Зяблик, повинен перепросити за те, "що, пройнявшись запалом, він…" і так далі. Щоб наша честь не вичахла, розгляд справи призначили вже на наступний день, і того ж таки дня Драмл прибув з коротенькою запискою почерком Естелли, де вона чемно сповіщала, що мала честь кілька разів танцювати з ним. Мені не лишилось нічого іншого, як перепросити, "що, пройнявшись запалом, я…" і так далі, і забрати назад, як цілком необгрунтовану, заяву про те, що мене можна десь там знайти. Після цього ми з Драмлом із годину ще глухо погарикували один на одного, а Гай аж заходився від безладних суперечок, внаслідок яких було проголошено, що ніколи ще взаємозичливість серед членів клубу не сягала такого високого рівня.
Я розповідаю все це легкома, але пережив ті дні я аж ніяк не легко. Словами й не передаси, як боляче мені було довідатись, що Естелла обдаровує своєю прихильністю такого ницого неотесу й незграбу, такого телепня, дурніш якого ще попошукати. Моє почуття до неї горіло чистим вогнем великодушності та самозречення, і я й досі тільки цим і можу пояснити, чому мені нестерпно було навіть думати, що вона сходить на рівень цієї тварюки. Звісно, що хоч би до кого вона прихилилася, мене б це не врадувало, але якби то був хтось вартніший, я переживав би це не так гостро й болісно.
Невдовзі я пересвідчився — та це й неважко було,— що Драмл залицяється до неї і вона не відшиває його. Ще трохи минуло часу, і він уже не давав їй проходу, тож ми з ним стали стикатися день у день. Він переслідував її невтомно, з тупою впертістю, а вона так само невтомно його заохочувала: то ласкавістю, то холодністю, то мало не лестячи, то відверто виявляючи свою зневагу, то зустрічаючи його як доброго знайомого, а то наче й зовсім не пам'ятаючи, хто він.
Але Павук, як назвав його містер Джеггерс, звичний був чекати на здобич і мав павуче терпіння. На додачу до цього він твердолобо вірив у свої гроші й знатність, що часом незле йому ставало у пригоді, заступаючи цілеспрямованість та силу волі. Отож уперто липнучи до Естелли, Павук уже цим самим віднаджував багатьох тямковитіших зальотників і не раз звивав своє павутиння й спускався згори саме слушної для себе хвилини.
На одному міському балу в Річмонді (в ті часи такі бали влаштовували повсюдно), де Естеллина врода зачарувала всіх, цей недотепа так в'язнув до неї і вона так терпляче сприймала це, що я вирішив поговорити з нею про нього. Я скористався хвилиною, коли вона, чекаючи на місіс Брендлі, щоб разом їхати додому, сиділа осторонь серед ваз із квітами.
