Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа

Можливо, нам заважає різниця у віці чи суспільному становищі, тільки у нас нема спільної мови... Але я помітив, що фермери також не балакають між собою: при зустрічі вони запитують: "Аз сі^ипаї?" 1: Найважливіший і навіть єдиний інтерес у житті — це їжа, вони її розминають беззубими яснами, ніби жуйку жують. А закохані, хіба вони розмовляють? — зітхнув я.

Священик повторив:

— Чого ти домагаєшся?

— Якби тут була мама, вона б сказала: "Базікало!" — все стало б ясно... Але писати завжди можна. Я можу написати Сімонові гарного листа, він читатиме його, й перечитуватиме, й носитиме біля серця...

— Ти одержимий гординею,— сказав настоятель.— За кого ти маєш себе? — І по короткій паузі:— Що ти йому напишеш? Ти його зовсім не знаєш.

— Я знаю, в якому напрямку я хочу діяти, точніше, повинен діяти... Сам-то я нічого не хочу.

Я думав пожартувати з настоятеля, але несподівано захопився сам. Те, що я хотів написати Сімонові, розгорталося удалину й ушир перед моїм внутрішнім зором. Мені кортіло швидше все викласти на папері, щоб бути певним, що диво це звершиться.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Збігло понад рік, я знову розгортаю цього зшитка: записи в ньому урвано не через брак матеріалу, о Боже, ні! Але все пережите мною не піддавалося ніякому тлумаченню, і, передусім, убило в мені дитину. Ні, це неправда: я зробився іншим, залишаючись самим собою. Я не зрікаюся того, що написав у сімнадцять літ. Нині я вступаю на поріг дев'ятнадцятого року і, звісно, з власного почину вже б не

1 Поснідав? (Діал.)

нотував усе, що пережито. Але Донзак надає надто великої ваги, і, по-моєму, недоречно, моїм відгукам на щоденні події життя. Ні, мабуть, це не так уже недоречно. А все тому, що Донзак, незмірно від мене розумніший (хоча він і написав якось мені: "Ти не такий розумний, як я, але майже..."), мучиться безплідністю, для нього самого дивною, він усе розуміє, а висловити нічого не годен. Він не компонує, не творить, мало того, він не вміє викладати своїх ідей. Він здатний на приголомшливі формулювання, але зовсім не здатний розвивати думку. Лише мої твори удостоювалися честі бути прочитаними вголос перед класом, його ж — ніколи. Донзака це вражає більше, ніж мене. "Подумати лишень, що саме ти, а не я,— зітхає він,— ти будеш видатною людиною, а я так і зостанусь ніким, поки мого віку!" Але ось він у чому чудовий: він не вважає, що це несправедливо. Він вірить, що я стану письменником, навіть великим письменником, а він ціле життя викладатиме латину невіг-ласам-семінаристам. Але він вірить також, що, переходячи від будь-якого написаного мною тексту на тему, підказану життям і відбиту моїм сприйняттям, він, Андре Донзак, звершить те, чого я сам не здатний звершити, те, що він називає "відкриттям". Відкриття чого? В його розумінні йдеться про виявлення якогось прихованого пункту, де правда життя, зглиблена досвідом, поєднається з правдою, даною нам в одкровенні, в тому одкровенні, яке слід добути з грубої породи, затверділої довкола слова Божого протягом двохтисячолітньої історії церкви.

І от ми домовилися, що я маю чорним по білому, жодної подробиці не випускаючи, викласти все, що сталося в Маль-таверні й довірити написане тільки йому, і нікому іншому, розповісти моторошну історію Сімона так, як вона склалася в моїй свідомості й розвивається далі, гризучи мене зсередини. Я збагнув — у мені ніщо не може вмерти і я по вінця сповнений якимсь химерним, болісним і похмурим світом... Що ж буде, коли в мене набереться стільки спогадів, ніби я прожив дві тисячі років, як каже Бодлер? і Яка страхітлива старість чекає таку людину, як я! Напевне, я помру молодим... Ні! Це неправда: я не вірю, що помру молодим, я не вірю, що взагалі повинен умерти, я відчуваю себе неймовірно вічним.

1 3 першого рядка вірша французького поета Шарля Бодлера (1821 — 1867) "Сплін".

То ось що сталося по тому, як я пообіцяв священикові поговорити з Сімоном і зламати його мовчанку, написавши йому листа,— рядки цього листа вже склалися мені в умі, і не відповісти на нього він би не міг.

Я спустився до Юру, мальтавернської річечки; я знав, що застану там Сімона за риболовлею. Була четверта дня, мимобіж я захопив у буфетній гроно винограду. Поблискувала мокра трава — там, де тепер стелилися луки, було колись болото. Я помітив, як вільха, що облямовувала берег (чому б не назвати вільху по-тутешньому — ольн?), мінилася синню. Сполохані мною цвіркуни й коники, гарячий подих трясовини, чиргикання на тартаку пана Дюпора, гуркіт возів на дорозі в Сор — усі враження цієї хвилини залишаться в мені назавжди: я не позбудуся їх, хоча б дожив до глибокої старості.

Я не бачив Сімона, він рибалив десь у кінці лук, але чув його. Забравшись у вільшняк, я присів край води, знаючи, що коли він вздовж річкового корита і стукає по корінню, виганяючи щук і линів, то рано чи пізно порівняється зі мною і не зможе не забалакати. Отоді й почнеться велика гра.

Я сидів на коверці з м'яти. Блакитні й сірі бабки пурхали над чагарями осмунди, що її мама називає самицею папороті. Звичайний вересневий день канікул, я міг би робити те саме, що й решта вісімнадцятилітніх хлопців... А що вони, власне, роблять? Я боюся навіть подумати про це. Ну а я, який диявол чи ангел володів мною в ту годину? Чи все це була комедія? Але тоді хто суфлював мені в цій ролі? Хто змушував репетирувати перед виходом на кін?

Я прислухався, як плескоче вода при кожному крокові Сімона, й раптом між двома деревами помітив його самого. Він був у трусах, моторошно білий — тією білістю, що завжди робила для мене нестерпним вигляд оголеного тіла, особливо такого, з широким селянським кістяком, міцно збитого й ніби знесиленого інтелектуальним життям, яке виснажило цього бідолашного "Бунтаря Жаку" 1 А може, волохатий чоловічий торс — явна ознака мужності — навіяв на мене жах? Але я ніколи не замислювався над

1 Жаку Бунтар — герой однойменного роману французького письменника Ежена Ле Руа (1836—1907), в якому розповідається про селянського хлопця, котрий метиться поміщикові за загибель батьків і піднімає селянське повстання напередодні революції 1830 року.

такими питаннями, навчений змалку вбачати тут лише "грішні думки".

Коли Сімон порівнявся зі мною, я гукнув йому:

— АаиспаЫ

Він озирнувся, крикнув: "О, перепрошую!", вискочив на берег, притьмом натягнув штани поверх мокрих трусів і сунув голову у фуфайку. Сутани він не мав — це мене вразило. Я попросив його рибалити далі. Але він уже скінчив: усе одно нічого не ловиться. Містечковий люд приходить трусити верші вдосвіта. Він раз у раз позирав на мене і відводив очі, хапаючись іти й водночас — я наважуюсь так написати, бо це таки правда, і, крім Донзака, ніхто ніколи цього не прочитає — скоряючись моїм чарам: дуже важливо, що він був під владою моїх чарів цієї миті і що я сам охоплений "спалахом інтуїції". Бо ж Сімон тільки й думав, як би втекти від мене. Треба утримати його силоміць. Я сказав — в останні дні всі тільки й роблять, що плещуть язиками про нього. Він набурмосився:

— Люди базікають? А мені все їдно! А, курва!

Як він, певне, був збентежений, щоб ужити такого неправильного виразу ще й сказати гниле слово при мені! Та ще й повторив його. Щоправда, його брат Прюдан кожну фразу ніби підшивав цим словом, і Сімон на канікулах слухав таке цілими днями. Я заперечив — усе, що обходить його, Сімона, мені далеко не байдуже. Отоді він, можливо, вперше в житті нагрубіянив одному з синів "пані":

— Це моя справа, а не ваша.

— І моя, бо я до вас прихильний. Він знизав плечима і посміхнувся:

— Це настоятель просив вас змусити мене розговоритись і витягнути все, що йому треба?

— Ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, ніби я тягну руку за настоятелем і пані.

— Але ж ви й не друг панові мерові.

— Звичайно, ні. Але якби я міг провадити гру, вашу гру, вами бувши, я грав би на все — і проти мера, і проти священика водночас.

— Так, але раз ніхто вас про це не прохає... Ні! Скажіть, будь ласка! Що можете ви в вісімнадцять років знати такого, чого не знають інші?

— Я саме знаю те, чого не знають вони, а знаю лише я.

— Ага! Он воно що!

Сімон зупинився посеред лук і глянув на мене.

— А ви самовпевнений!

— Що знаю, те знаю, і ви також знаєте, що я це знаю.

— Що я знаю?

— Що в Мальтаверні тільки я один зрячий, можливо, я й ви. Але ви надто цим усім зв'язані, щоб ясно бачити, ви надто в цьому погрузли.

— Гаразд! Це вже як вам буде до вподоби, пане Алене! Але я бажаю, щоб ви дали мені, сто чортів, спокій!

Він був брутальним зі мною, вперше в житті.

— Спокій? Бідолашний Сімон! Та ви скоро заспокоїтесь. Я міг би відкрити вам очі одним словом... Ні, мабуть, не одним, це вже хвастощі, я повинен говорити стільки, скільки буде потрібно...

— Я не хочу, щоб ви зі мною про це говорили...

— Тоді дозвольте мені написати. Хочете, я напишу вам?

— Ви ніколи цього не робили, навіть коли мене удостоєно першого чину,— мовив він з несподіваним злопам'ятством,— навіть коли одержав вищу нагороду... Хіба я хоч щось значу для вас?

— Ви це добре знаєте, Сімоне, ви не можете цього не відчувати зараз, коли я страждаю через вас...

— Ах, так! Але хто я для вас? Селюк, Сімон, на нього всі тикають...

— Тільки не я.

— Так, правда, тільки не ви, але для вас я завжди був Сімон, а ви для мене пан Ален, навіть коли ви мали чотири роки. Пане Лоране, пане Алене! Скажіть-но, прошу! Ах, курва!

Він аж нетямився. Він наддав ходи. Я мусив майже бігти, щоб не відставати від нього. Я наполягав, щоб він мені дозволив написати йому.

— Та яке я маю право забороняти вам?

— Обіцяйте, що прочитаєте мого листа.

Цього разу я добрав потрібного тону. Він зупинився. В цьому місці річка завертала коліном, на траві лежали довгі тіні від тополь. Певне, була вже п'ята година. Сімон сказав:

— Авжеж, пане Алене, я прочитаю вашого листа, я відповім вам. Не турбуйтеся. Але що ви можете про мене знати, чого не знають інші?

— Перше, що я можу сказати вам одразу, не від свого імені, а від імені Господа Бога...

Він тільки промурмотів:

— Го-го! Он як!

Я вів велику гру. Але моя сила була саме в тому, що я не грав: я справді був охоплений натхненням.

— Ці йолопи не знають, що Господь Бог полюбив вас такого, який ви є, тобто юного шанолюбця.