Син Сонця - Лондон Джек
Він покинув морську службу, підхопив від доглядачок у Бостоні негарну хворобу, і мати з ним розлучилася. Вона теж отримала спадщину, що давала їй близько тридцяти тисяч доларів річного прибутку, й оселилася в Новій Зеландії. Мене вони ділили між собою: я жив то в Новій Зеландії, то в Сполучених Штатах, аж поки минулого року помер мій батько. Тепер я цілком належу матері. Батько залишив мені свої гроші — десь мільйонів зо два, — але мати подбала, щоб наді мною призначили опікунів, усе через пияцтво. В мене грошей до біса, але я не можу взяти жодного пенса, опріч того, що мені видадуть. Зате старий здогадувався, що я заглядаю в чарку, тому й передав мені ті три бретналі з усіма відомостями, що їх стосуються. Зробив він це через своїх повірників, так щоб мати й не знала; він казав, що цим забезпечить мене на ціле життя; якщо в мене вистачить снаги поїхати та добути скарб, то я до самої смерті зможу пиячити скільки влізе. Я маю мільйони в руках своїх опікунів, купу грошей дістану від матері, якщо вона перша втрапить до крематорію, та ще один мільйон чекає, щоб я його викопав, а тим часом мушу канючити в Лавіни дві чарки на день. Ну, хіба це не пекельна мука? Та ще й з моєю спрагою!
— Де той острів?
— Далеко звідси.
— Назвіть його.
— Нізащо в світі, капітане Грифе. Ви легко на цьому заробите собі півмільйона. Ви маєте плисти за моїми вказівками; коли будемо ген на морі, по дорозі до острова, я вам назву його, але не раніше.
Гриф знизав плечима й облишив переговори.
— Я дам вам ще чарку та й відішлю вас човном на берег, — сказав він.
Пенкберн остовпів. Не менш як п'ять хвилин він не знав, на що зважитись, потім облизнув губи й скорився.
— Якщо ви обіцяєте поїхати, я скажу вам зараз.
— Авжеж, я ладен їхати. Тому й питаю. Назвіть острів.
Пенкберн подивився на пляшку.
— Я зараз доп'ю те віскі, капітане.
— Ні, не доп'єте. Я б вам дав ту чарку, якби ви їхали на берег. Якщо ж хочете назвати мені острів, то повинні говорити по-тверезому.
— Ну, гаразд: це острів Френсіс. Бугенвіль[44] назвав його острів Барбур.
— Далекий, самотній острів у Малому Кораловому морі,— сказав Гриф. — Знаю його. Між Новою Ірландією та Новою Гвінеєю. Тепер це паскудний закутень, але на той час, як капітан "Джигунки" забивав бретналі, а китаєць, торгівець перлами, вимінював їх, з нього була непогана місцина. Два роки тому пароплав "Бобер" набирав там робітників на Упольські плантації, то його знищили разом з командою. Його капітан був мій добрий знайомий. Німці надіслали крейсер, обстріляли ліс, спалили з півдесятка селищ, убили кількох тубільців та чимало свиней — от і все. Тубільці там споконвіку були погані, а надто ж зробилися небезпечні сорок років тому, коли вирізали команду китобійного судна. Як воно пак звалося? Ану гляньмо!
Він підійшов до книжкової полички, витяг грубеньку "Лоцію Тихоокеанського півдня" і заходився гортати.
— Ага, ось де воно. "Френсіс, або Барбур", — швидко прочитав він. — "Тубільці войовничі та зрадливі… Меланезійці… людожери. Захопили й знищили китобійне судно "Західник"… Ось як воно звалося. Мілини… мис… якірні стоянки… ага, Червона Круча, бухта Овена, бухта Лікі-кілі… А це вже краще: "…глибоко врізується в берег, болота з мангровими заростями, на глибині дев'яти сажнів добре тримається якір у тому місці, від якого на вест-зюйд-вест стримить біла скеля". — Гриф підвів очі: — Можу заприсягтися, що це ваш берег, Пенкберне.
— То ви поїдете? — жваво спитав той.
Гриф кивнув.
— Мені ця історія починає здаватися правдивою. От якби йшлося про сто мільйонів або ще про якусь скажену суму, то я б анітрохи не зацікавився. Ми вирушимо завтра, тільки з одною умовою: ви повинні твердо коритися моїм наказам.
Грифів гість радісно й промовисто закивав головою.
— Але це означає — нічого не пити.
— Це надто жорстока вимога, — забідкався Пенкберн.
— Такі мої умови. Я трішки лікар і подбаю, щоб з вами нічого поганого не сталося. І ви маєте працювати… тяжко працювати, як звичайний матрос. Відбувати вахту й робити все, що належиться, хоч їстимете й спатимете з нами на кормі.
— Гаразд! — Пенкберн простяг руку, щоб закріпити угоду. — Якщо тільки це не вб'є мене, — додав він.
Девід Гриф щедро налив у чарку на три пальці віскі й подав її Пенкбернові.
— Це ваша остання чарка. Пийте.
Пенкберн простяг був руку. Та раптом стріпнувся, рішуче випростав плечі й відкинув голову.
— Мабуть, не питиму, — почав він, але потім, легкодухо піддавшись невситимому бажанню, похапливо взяв чарку, неначе боявся, що її віднімуть.
IV
Від Папіїті на островах Товариства до Малого Коралового моря довга путь: від 150° західної довготи до 150° східної довготи. Якщо плисти навпростець, то це те саме, що перетяти Атлантичний океан. А "Морська чайка" пливла не навпростець. Через численні Грифові справи вона багато разів звертала з простого шляху. Девід Гриф спинявся на безлюдному острові Троянд, поглянув, чи не можна його заселити й понасаджувати там кокосових пальм. Потім заїхав до Східного Самоа, склав пошану королеві Туї-Мануа, що вже помирав, і заходився інтригувати, щоб добути собі пайку в торговельній монополії на трьох королевих островах. З Апії він одвіз на Гільбертові острови вантаж краму та кількох агентів на зміну. А ще завітав на Онтонг-Джаву, оглянув свої плантації на острові Ізабелі та кушів землю у ватажків приморських племен північно-західної Малейти. І протягом тієї кружної подорожі він силкувався зробити людину з Алоїзеса Пенкберна.
Той вічно спраглий неборака, хоч і жив на кормі, мусив виконувати звичайну матроську працю. Він не тільки відбував вахту біля стерна та порався коло вітрил і такелажу, але й робив найбруднішу та найважчу роботу. Його підіймали в "кріслі" високо вгору, і він вичищав та шмарував щогли. Коли він скромадив пісковиком палубу та мив її нелюсованим вапном, йому боліла спина, зате міцнішали мляві, марні м'язи. Як "Морська чайка" стояла на якорі і матроси-тубільці, пірнаючи під воду, чистили кокосовою шкаралупою оббитий мідяною бляхою спід корабля, Пенкберна теж посилали працювати нарівні з усіма.
— Подивіться на себе, — сказав якось Гриф, — Ви вдвічі подужчали, відколи прийшли до нас. Ви й чарки за цей час не випили, а бачте, не вмерли. У вашому тілі майже не залишилось отрути. А все завдяки праці. Вона вам дала більше користі за всіх доглядачок та управителів. Якщо хочете пити, прошу! Треба тільки піднести до рота.
Гриф дістав з піхов свого важкого ножа й спритно вирізав трикутник у шкаралупі кокосового горіха, обчищеного вже від верхньої лупини. Холодний рідкий сік, подібний до молока, піною знявся по самий край. Пенкберн, уклонившись, узяв ту природну чару, одкинув голову назад і одним духом спорожнив усю шкаралупу. Він щодня випивав багато таких горіхів. Смаглявий стюард, шістдесятирічний тубілець з Нових Гебридів, та його одинадцятирічний помічник з острова Жайворонок дбали про те, щоб йому їх не бракувало.
Пенкберн нічого не мав проти важкої праці. Він жадібно накидався на неї, ніколи її не уникав і миттю біг виконувати наказ, випереджаючи матросів-тубільців. Свої муки весь той час, поки Гриф виганяв алкоголь з його організму, він витримував справді героїчно. Бо навіть після того, як з крові його вивітрилась остання крапля отрути, в голові, мов настирлива ідея, залишилося бажання випити. Одного разу, коли його на слово честі пустили на берег в Апії, тамтешні шинкарі трохи не стали безробітні, бо він спробував випити всі їхні запаси. Ось тоді й сталося так, що Девід Гриф о другій годині ночі знайшов його перед шинком "Тіволі", звідки його ганебно викинув Чарлі Робертс. Алоїзес, за давнім звичаєм, виплакував зіркам своє горе. Крім того, він робив ще одне діло, набагато прозаїчніше: в такт своїм наріканням на диво влучно шпурляв коралові камінці в Робертсові вікна.
Девід Гриф повів Алоїзеса з собою, але взявся до нього аж наступного ранку. Урок виховання відбувся на палубі "Морської чайки" і анітрохи не нагадував дитячого садка. Гриф гамселив його кулаками, товк, місив — завдав йому такої прочуханки, якої той зроду ще не діставав.
— Це задля вашого ж добра, Пенкберне, — примовляв він, лупцюючи. — Це задля добра вашої матері. А це задля добра ваших майбутніх нащадків. Задля добра всього світу, всесвіту та всіх людей, що мають ще народитися. А тепер, щоб ви краще затямили собі науку, почнемо все спочатку. Це задля вашого добра, це задля добра вашої матері, а це задля добра ваших діток, що ще не народилися і вві сні вам не снилися, що їхню матір ви кохатимете в ім'я дітей і в ім'я самого кохання, коли, завдяки мені, станете справжньою людиною. Тож споживайте свої ліки! Я ще не впорався з вами, я тільки-но почав. Є ще багато й інших причин дати вам прочуханки, зараз я їх перелічу.
Брунатні матроси, чорні стюарди, кок — усі дивились і шкірилися. їм і на думку не спадало брати під сумнів загадкові, незбагненні вчинки білих людей. Карлсен, капітанів помічник, з понурим схваленням стежив за процедурою, що її докопував на Пенкбернові господар, а Олбрайт, комірник, тільки вуса крутив та посміхався. Обидва вони були справдешні моряки й перейшли сувору школу. На власному й на чужому досвіді вони переконалися, що проблему пияцтва треба розв'язувати інакше, ніж навчають по медичних школах.
— Юнго! Миску прісної води й рушника! — загадав Гриф, скінчивши своє діло. — Дві миски й два рушники! — додав він, поглянувши на свої власні руки.
— Нічого собі втяли! — звернувся він до Пенкберна, — Все звели нанівець. Я вже був геть вигнав з вас отруту. А тепер від вас тхне, як із бочки. Треба знов починати все спочатку. Містере Олбрайте! Ви бачили купу старих ланцюгів на березі коло пристані на човни? Найдіть власника, купіть їх і привезіть на шхуну. Там їх, мабуть, сажнів сто п'ятдесят. Пенкберне! Завтра вранці ви почнете оббивати а них іржу. Як скінчите, вичистите їх шліхтувальним папером. Потім пофарбуєте. І більш нічого не робитимете, аж доки ланцюги будуть гладенькі, мов нові.
Алоїзес Пенкберн похитав головою.
— Ні, з мене вистачить. Хай той острів Френсіс западеться — мені байдуже. Не хочу, щоб ви й далі з мене збиткувалися, неначе з раба. Будьте такі ласкаві відвезти мене на берег! Я біла людина.
