Син Сонця - Лондон Джек

Щодо поліції, то вона тричі заарештовувала Пенкберна за бешкети, і тричі його управитель мусив кидати на час своє залицяння, щоб сплатити штраф, який накладала колоніальна адміністрація, бувши в грошовій скруті.

Потім "Маріпоза" попливла до Сан-Франціско; в її каюті для молодих поїхали управитель з доглядачкою — вони допіру побралися. Перед від'їздом управитель подбав про Алоїзеса: залишив йому вісім п'ятифунтових банкнотів. Алоїзес, як і передбачав управитель, очуняв аж через кілька днів, без гроша мізерного за душею, на межі білої гарячки. Лавіна, що її навіть найгірша тихоокеанська мерзота й потолоч славила за добре серце, доглядала його, поки він одужав. Коли він почав повертатися до розуму, нона нічим не натякнула, що в нього нема вже ані управителя, ані грошей, щоб заплатити їй за харчування.

Минуло декілька днів. Якось увечері Девід Гриф відпочивав під тентом на палубі "Морської чайки" і недбало переглядав убогі на зміст шпальти папіїтського "Кур'єра". Раптом він підвівся і мало не протер собі очі. Неймовірно, але правда. Ще не вмерла давня романтика південних морів! Він прочитав:

"Згоден віддати половину закопаного скарбу, вартого п'ять мільйонів франків, за перевіз однієї людини на невідомий острів у Тихому океані та за переправлення звідти того скарбу. Звертатися до Шалапути в пансіоні Лавіни".

Гриф глянув на годинника. Було ще рано, тільки восьма.

— Містере Карлсене! — гукнув він у тому напрямку, де жевріла чиясь люлька. — Дайте людей на вельбот. Я їду на берег.

З прови почувся хрипкий голос капітанового помічника-норвежця. Шестеро струнких тубільців, острів'ян з Рапи, припинили свої співи, спустили човна й сіли до весел.

— Я прийшов побачитися з Шалапутою. Гадаю, що це містер, а не міс? — звернувся Девід Гриф до Лавіни.

Він помітив жваву цікавість у її очах, коли вона повернула голову й щось гукнула місцевою говіркою через дві відчинені кімнати аж до далекої кухні. За кілька хвилин увійшла боса дівчина-тубілка й похитала головою.

Лавіна була видимо розчарована.

— Ви, здається, з "Морської чайки"? — мовила вона. — Я йому скажу, що ви заходили.

— То це таки чоловік? — запитав Гриф.

Лавіна кивнула головою.

— Сподіваюся, що ви зможете якось допомогти йому, капітане Грифе. Я тільки добра жінка, та й годі. Я нічого не знаю. Але він приємний хлопець і, може, й правду каже, хтозна. Ви краще дотямите, що до чого, аніж така жаліслива дурепа, як я. Дозвольте запропонувати вам коктейль?

III

Повернувшись на свою шхуну, Девід Гриф задрімав у шезлонзі, укрившись тримісячної давності часописом, коли його раптом збудило якесь схлипування та скигління за бортом. Він розплющив очі. На Чілійському крейсері за чверть милі від "Морської чайки" вибило вісім склянок.

Пула північ. За бортом чувся плюскіт води і те саме скигління. Неначе хлипала якась амфібія чи самітна людина гірко скаржилася всьому світові на свою недолю.

Девід Гриф нараз підскочив до невисокого поруччя. Під ним, навколо того місця, звідки чути було скигління, СВІТЛІШ кружалом хвилювалося й фосфоресціювало море. Він перехилився через борт і підхопив під руки якогось чоловіка, що бовтався у воді; підтягуючи його чимраз вище, він нарешті виволік на палубу голого Алоїзеса Пенкберна.

— Я не мав ані шага, — пожалівся той. — Мусив добиратися плавом і не міг знайти вашого трапу. Така прикрість. Вибачте мені. Якби ви дали мені рушника обгорнутися та добру чарку, то мені зразу полегшало б. Я містер Шалапута, а ви, мабуть, той капітан Гриф, що заходив, коли мене не було вдома. Ні, я не п'яний. І не змерз. Хіба так трусяться з холоду? Лавіна сьогодні дозволила мені тільки двічі випити. Просто в мене от-от почнеться напад білої гарячки. Мені почало ввижатися всяке, коли я не міг знайти трапу. Якщо ви мене візьмете до каюти, я буду вам щиро вдячний. Ви єдиний відгукнулися на моє оголошення.

Він страшенно трусився, дарма що ніч була тепла. В каюті Гриф насамперед подбав про чарку горілки, а тоді вже добув йому рушника.

— Ну, тепер шпарте, — сказав Гриф, коли його гість убрався в сорочку та парусинові штани. — Що означає ваше оголошення? Я слухаю.

Пенкберн глянув на пляшку з віскі, але Гриф похитав головою.

— Гаразд, капітане, а все ж присягаюся вам тим, що в мені ще лишилося від моєї честі,— я не п'яний, ані крихти. Те, що я вам розповім, — щира правда; я говоритиму коротко, бо ж ви, звісно, людина діла та вчинків. До того ж організм ваш не отруєний. Алкоголь ніколи не роз'їдав кожну клітинку вашого тіла мільйонами хробаків. Ви ніколи не були в пеклі. А я й нині там. Я ввесь як у вогні. Ну, слухайте.

Моя мати ще жива. Вона англійка. Я народився в Австралії. Вчився в Йоркському та в Йєльському університетах. Я магістр мистецтв, доктор філософії, і я ні до чого не здатний. Та ще й алкоголік. З мене був спортсмен. Я стрибав у воду ластівкою з висоти сто десять футів. Побив кілька аматорських рекордів. Плаваю, як риба.

Я навчився плавати кролем у першого з Кавілів[41]. Я пропливав тридцять миль по бурхливому морі. Маю ще один рекорд. Я випив більше віскі, ніж будь-хто інший мого віку. Я здатен украсти в вас шість пенсів на чарку. А тепер розкажу вам усю правду про скарб.

Мій батько був американець — родом з Анаполіса. Він був гардемарином під час громадянської війни[42]. Року шістдесят шостого він уже служив лейтенантом на "Сювані". За капітана на ній був Поль Шірлі. Того року "Сюван" набирав вугілля на одному острові в Тихому океані — не хочу його називати, нині той острів під протекторатом, якого тоді не існувало і якого я теж не називатиму. На березі, за прилавком в одному шинку, мій батько побачив три мідяні бретналі… корабельні бретналі.

Девід Гриф спокійно всміхнувся:

— А тепер я можу сказати вам назву тієї стоянки та держави, що згодом узяла острів під свій протекторат, — зауважив він.

— І про ті бретналі теж можете оповісти? — так само спокійно запитав Пенкберн. — То кажіть, бо вони тепер у мене.

— А то ж як. Вони були в Піну-Піні за прилавком у німця Оскара. Туди їх приніс Джонні Блек зі своєї шхуни тієї ночі, коли мав померти. Вій тоді саме повернувся з довгої мандрівки на захід, де ловив трепангів та закуповував сандалове дерево. Все узбережжя знає цю історію.

Пенкберн похитав головою.

— Розказуйте далі,— мовив він.

— Звичайно, це було не за мене, — пояснив Гриф. — Я тільки переповідаю те, що сам чув. Потім до Піну-Піні Прийшов еквадорський крейсер, теж із заходу — по дорозі додому. Офіцери впізнали ті бретналі. Джонні Блек помер, але вони забрали його помічника й судновий журнал. Крейсер знов поплив на захід. Через шість місяців він іще раз зайшов до Піну-Піні, так само по дорозі додому. Вони зазнали невдачі, і люди довідалися про ту історію.

— Коли революціонери підступили до Гваякіля[43],— перебрав мову йому Пенкберн, — офіцери федерального уряду вирішили, що місто однаково не захистити і перенесли скриню з державним скарбом, щось близько мільйона доларів золотом, але все англійськими грішми, на американську шхуну "Джигунка". Вони мали тікати" досвіта. Але капітан тієї шхуни чкурнув із скарбом серед ночі. Тепер розказуйте ви.

— Це давня історія, — повів далі Гриф. — У гавані не було більше жодного корабля. Керівники федерального уряду не мали змоги тікати. Тож вони стали перед мурами і взялися захищати місто. Рохас Сальсед, що йшов з Кіто форсованим маршем, прорвав облогу. Революція була придушена, і єдиний старий пароплав, що становив увесь еквадорський військовий флот, послали навздогінці за "Джигункою". Упіймали шхуну між Банковими островами та Новими Гебридами; вона лежала в дрейфі і давала сигнали біди. Капітан помер напередодні від чорної пропасниці.

— А його помічник? — визивно запитав Пенкберн.

— Помічника за тиждень перед тим убили тубільці на якомусь із Банкових островів, коли вони виїздили човном но воду. Вести корабель більше не було кому. Команду взяли на тортури, всупереч міжнародному праву. Матроси ладні були виказати все, та нічого не знали. Вони оповіли тільки про три бретналі, забиті в дерева на березі якогось острова, але де той острів, не могли сказати. Десь на заході, далеко на заході,— це все, що вони знали. Далі існують дві версії. Одні кажуть, ніби ціла команда сконала під тортурами. А інші — ніби тих, хто вижив, повішено на реях. Та хоч там як, але еквадорський крейсер повернувся додому без скарбу. Джонні Блек привіз ті три бретналі до Піну-Піні й залишив у німця Оскара, але нікому не розповів, де й як він їх знайшов.

Пенкберн пильно дивився на пляшку з віскі.

— Хоч на два пальці,— заскиглив він.

Гриф подумав і налив у чарку трішечки віскі. Очі Пенкбернові блиснули, він знов ожив.

— Отепер на кону з'являюсь я й додаю подробиці, яких бракує в цій історії,— сказав він. — Джонні Блек таки розповів усе. Розповів моєму батькові. Написав йому з Левуки перед тим, як приїхав до Піну-Піні помирати. Мій батько врятував колись у Вальпарайсо йому життя під час п'яної бійки в шинку. Один китаєць, що скуповував перли з острова Четверга, виміняв ті три бретналі в якогось тубільця, шукаючи нових перлових місць на північ од Нової Гвінеї. Джонні Блек купив їх на вагу, як мідяний брухт. Він так само, як і той китаєць, ні про що й гадки не мав. Але, повертаючись, він спинився ловити черепахи на тому самому березі, де, ви кажете, вбито капітанового помічника — з "Джигунки". Тільки його не вбито. Тубільці з Банкових островів тримали його в полоні, і він помирав на некроз щелепи, поранений стрілою під час сутички на березі. Перед смертю він розказав ту історію Джонні Блекові. Джонні Блек написав з Левуки моєму батькові. Він сам уже конав — на пістряк. Через десять років, бувши капітаном на "Грушевій", батько добув ті бретналі від німця Оскара. А від батька вже — такий, бачте, був його заповіт — ті бретналі й усі відомості дістав я. Я знаю, де той острів, знаю, на якому градусі довготи й широти шукати берега, де бретналі були забиті в дерева. Бретналі тепер у Лавіни. Довгота й широта у мене в голові. Ну, що ви тепер скажете?

— Химера, — відразу висловив свою думку Гриф. — Чому ваш батько не поїхав та сам не забрав того скарбу?

— Йому він був не потрібний. Батьків дядько, померши, залишив йому велике багатство.