Син Сонця - Лондон Джек

Починало темніти. Хлопці позасвічували ліхтарі, підняли їх на залишені двоє дерев та поприв'язували.

— Той крайній ліхтар дуже високо. — Критично зауважив Девід Гриф. — Спустіть його, Денбі, футів на десять.

VI

"Віллі-Во" щодуху мчав по хвилях, бо шквал ще й досі не затих. Тубільні моряки наставляли великий грот, що його спущено, коли вітер бурхав найдужче. Якобсен, що наглядав за роботою, загадав кинути фали на палубу і стояти напоготові, а сам подався на бак до Грифіса. Натужуючи зір, вони обидва пильно вдивлялися в темряву поперед себе; їхні вуха ловили шум прибою біля ще невидимого берега. Під таку годину лише по тому шумові вони й могли стернувати.

Вітер стихав, хмари рідшали, розколювалися, і в тьмяному мерехтінні зірок показався порослий лісом берег. Попереду з завітряного боку бовваніла зубчаста скеля. Обидва чоловіки пильно вдивлялися в неї.

— Мис Амбой, — сказав Грифіс. — Коло нього дуже глибоко. Беріться, Якобсене, до стерна, поки визначимо курс. Швидше!

Босий голоногий помічник, що з його скупого вбрання дзюркотом стікала дощова вода, побіг на корму й змінив тубільця коло стерна.

— Який курс? — гукнув Грифіс.

— Зюйд-вест.

— Беріть більше на вест.

— Гаразд.

Грифіс прикинув, під яким кутом був тепер мис Амбой до курсу "Віллі-Во".

— Ще більше на вест! — гукнув він.

— Гаразд, — була відповідь.

— Так і тримайте!

— Добре!

Якобсен передав стерно тубільцеві.

— Керуй добре, хлопче, розумієш? — застеріг він. — А якщо ні, то я розтовчу твою трикляту чорну голову.

Він повернувся на прову до Грифіса. Знову набігли хмари, загасили зоряне мерехтіння, і вітер ще раз заголосив шквалом.

— Пильнуйте великий грот! — гукнув Грифіс помічникові на вухо, а сам тим часом стежив за Курсом кеча.

"Віллі-Во" мчав, зариваючись лівим бортом у воду, а Грифіс, подумки вираховуючи силу вітру, міркував, як би тому вітрові опертися. Теплувата морська вода з малесенькими світляними краплинками обмивала Грифісові литки й коліна. Вітер тоненько завив, і всі щогли почали йому вторувати. Судно чимраз більше піддавалося стихії.

— Спустіть великий грот! — гукнув Грифіс і, кинувшись до фалів, відіпхнув тубільця та сам заходився його спускати.

Якобсен порався коло зашморгів линв. Велике вітрило впало на палубу, і тубільці, галасуючи, взялися його згортати. Помітивши, що один із них сховався в пітьмі, помічник затопив йому у пику й погнав працювати.

Шквал не меншав. "Віллі-Во", хоч і під малими вітрилами, а йшов швидко. Капітан з помічником знову стояли на прові та марно вдивлялися в пітьму, під майже поземними дощовими струменями.

— Напрямок добрий, — сказав Грифіс. — Цей дощ недовго йтиме. Ми можемо тримати такий курс, поки побачимо вогні. Спустіть тринадцять сажнів якірного ланцюга. Хоч такої ночі, як ця, краще спустити всі сорок п'ять. Тоді підв'яжіть великий грот, він нам більше не потрібний.

Через півгодини його стомлені очі побачили два вогні,

— Ось вони, Якобсоне. Я етапу до стерна. Спустіть фок-стаксель і готуйте якоря. Хай тубільці стрибають.

Грифіс кермував стерном, доки обидва ліхтарі стали на одну лінію, тоді враз круто повернув його і поплив просто на світло. Він чув гуркіт та рев прибою, але вирішив, що То десь далі у Габері.

Почувши переляканий крик помічника, він з усієї сили став крутити стерно назад, але було запізно: "Віллі-Во" нагнався на риф. Ту ж мить грот-щогла зламалася. Минуло п'ять моторошних хвилин. Усі взялися, хто до чого, а корпус корабля то підіймався вгору, то знов опускався на ламкий корал, і теплі хвилі заливали людей. Зі скреготом та хруском "Віллі-Во" просунувся через мілину й спинився в більш-менш тихій та неглибокій протоці.

Грифіс сів на дах каюти, схиливши голову на груди, охоплений безсилою люттю. Він тільки раз звів очі — поглянути на тих два білих ліхтарі, що висіли один над одним, на рівній лінії.

— Он світяться! — сказав він. — Але це не Габера. То який же дідько? Що це за місце?

Прибій і далі ревів, і бризки піни перелітали через мілину, але вітер ущухав, виглянули зірки, а з боку берега почувся плескіт весел.

— Що тут сталося? Землетрус, чи що? — гукнув Грифіс. — Дно зовсім змінилося. Я ж тут сто разів кидав якоря на тридцяти сажнях Це ви, Вілсоне?

До них підійшов вельбот, і якийсь чоловік переліз через поруччя. При тьмяному світлі Грифіс побачив, що на нього націлено автоматичного кольта. Придивившись, він упізнав Девіда Грифа.

— Ні, ви тут зроду не кидали якоря, — засміявся Гриф. — Габера за мисом, і я туди попливу, як тільки дістану невеличкий борг: тисячу двісті фунтів. За розписку не турбуйтеся. В мене тут є ваш вексель, тож я просто поверну його вам.

— Це ви зробили! — люто закричав Грифіс і скочив на ноги. — Ви облудно повісили ліхтарі! Ви зруйнували мене, і…

— Тихіше! Тихіше! — Грифів голос був холодний і грізний: — Прошу потурбуватися про ті тисячу двісті.

Грифіс відчув якесь цілковите знесилення. Його опанувала глибока огида, — огида до сонячних країв та до сонячної хвороби, до нікчемності всіх своїх змагань та до цього синьоокого, золотошкірого, незвичайного чоловіка, що перемагав його на всіх шляхах.

— Якобсоне, — сказав він, — будь ласка, відчиніть скриньку та виплатіть цьому кровопивцеві тисячу двісті фунтів.

ПИХА АЛОЇЗЕСА ПЕНКБЕРНА

I

Хоч яке око мав Девід Гриф і зразу вгадував, де пахне пригодою, хоч він був завжди готовий до того, що за першою-ліпшою кокосовою пальмою на нього може чигати несподіванка, а проте серце нічого не сказало йому, як він наглядів Алоїзеса Пенкберна. Це сталося на маленькому пароплавчику "Берта". Покинувши свою шхуну, яка мала підчалити згодом, Гриф сів на це суденце, щоб проплисти невеличку відстань від Раятеа до Папіїті. Коли він уперше побачив Алоїзеса Пенкберна, цей добродій був уже трошки напідпитку й на самоті цмулив коктейль у малесенькому барі під верхньою палубою, поряд з перукарнею. Через півгодини, коли Гриф увільнився від перукаревих рук, Алоїзес Пенкберн і далі стояв коло прилавка та попивав на самоті.

Людині не гаразд пити самій; отже Гриф, ідучи мимо, глянув на нього уважно й зацікавлено. Побачив він молодана років тридцяти, вродливого, гарно вдягненого, одне слово, джентльмена, як то кажуть у світі. Але була в ньому якась ледве помітна неохайність, жадібна рука трусилася й розхлюпувала питво, очі нервово блукали: це були для І рифа непохибні прикмети хронічного алкоголіка.

По обіді він знов зустрів Пенкберна, цього разу на верхні й палубі. Молодик стояв, тримаючись за поруччя, пильно вдивлявся в невиразні постаті чоловіка й жінки, що сиділи на двох зсунених докупи шезлонгах, і плакав п'яними слізьми. Гриф помітив, що чоловікова рука обіймала жінчин стан. Алоїзес Пенкберн дивився на них і ридав.

— Нема чого плакати, — лагідно сказав Гриф.

Пенкберн глянув на нього, заливаючися слізьми з глибокого жалю до себе самого.

— Тяжко мені,— схлипнув він, — ох, як тяжко. Той чоловік мій управитель, служить у мене. Я плачу йому добрі гроші. А він їх он як заробляє.

— Чого б вам тоді не покласти цьому край? — порадив Гриф.

— Не можу. Вона мені тоді не дасть віскі. її ж бо до мене приставлено.

— То наженіть її та й пропивайте свою голову.

— Не можу. В нього всі мої гроші. Якби я її прогнав, він би не дав мені й шести пенсів на чарку віскі.

На саму думку про таке лихо він знову залився слізьми. | Гриф зацікавився. Ситуація була на диво оригінальна, він такої ніколи й не вигадав би.

— їх найняли мене доглядати, — хлипав Пенкберн. — Щоб не давали мені пити. А вони он як своє діло роблять: голубляться по всьому пароплаві, а мені дають напиватися до безтями. Несправедливо, кажу я вам. Несправедливо, і їх до мене приставлено спеціально на те, щоб не давали мені пити, а їм хоч би що, хай я собі напиваюся по-свинському, аби їм не заважав. Коли я скаржуся, вони страхають, що не дозволять мені більше випити ані краплиночки. Що ж мені, бідоласі, робити? Хай моя смерть буде на їхньому сумлінні, от і все. Ходімо вниз, вип'ємо.

Він пустився поруччя і був би впав, якби Гриф не вхопив його під руку. Пенкберн неначе весь перемінився: напружився, войовниче виставив наперед підборіддя, а в очах йому щось грізно блиснуло.

— Не дамся їм — не вб'ють вони мене. Та ще й шкодуватимуть. Я їм пропонував п'ятдесят тисяч — з тією умовою, звичайно, що заплачу згодом. Вони сміялися. Бо нічого не знають. Та я знаю! — Він понишпорив у кишені піджака й витяг якусь річ, що блиснула в тьмяному світлі.— Вони не знають, що це таке. Та я знаю. — Він глянув на Грифа з наглою підозрою. — Як ви гадаєте, що це за штука? Га? Що це таке?

Грифові нараз уявилося, як звироднілий алкоголік мідяним бретналем убиває палко закохану молоду пару, бо в його руці був мідяний цвях-бретналь — такими в давнину стягали кораблі.

— Моя мати думає, що я поїхав сюди вилікуватись від пияцтва. Вона нічого не знає. Я дав лікареві хабара, щоб він приписав мені морську мандрівку. Коли ми дістанемося до Папіїті, мій управитель зафрахтує шхуну, і ми попливемо далеко. Але ж вони й гадки не мають ні про що. Думають, що це п'яні химери. Я знаю. Тільки я й знаю. на добраніч, сер. Іду спати… хіба… хіба що ви зі мною вип'єте на сон. Останню чарку, добре?..

II

Наступний тиждень Гриф пробув у Папіїті, де чимало разів бачив Алоїзеса Пенкберна, і завше за дивних обставин. Так само його бачили всі в невеличкій острівній столиці. Уже хтозна-відколи мешканці узбережжя і пансіону Лавіни не були такі шоковані, як тепер. Якось о дванадцятій годині дня, простоволосий, у самих тільки купальних штанцях, Алоїзес Пенкберн біг головною вулицею від пансіону Лавіни на пляж. Іншим разом він викликав на боксерське змагання кочегара з "Берти"; мало відбутися чотири раунди у "Фолі Бержер", та на другому його нокаутовано. Тоді, в нападі божевільної маячні, він пробував утопитися в калюжі на два фути завглибшки або ще, впившись, знаменито пірнув у море з п'ятдесятифутової щогли "Маріпози", яка стояла на рейді. Він зафрахтував катер "Торо" дорожче, ніж його можна було купити, і врятував Пенкберна управитель, відмовившись платити гроші. Він скупіш крам у старого прокаженого сліпця на базарі і взявся продавати овочі хлібного дерева, банани та солодку картоплю так дешево, що довелося вдатися до поліції, аби розігнати натовп тубільців, охочих до купівлі.