Гадючник - Моріак Франсуа

Обоє ми були ще дітьми: мені двадцять три, а тобі вісімнадцять, – і, мабуть, любов давала нам менше насолоди, ніж це щирування. Як у дитинній дружбі, ми заприсягалися нічого не таїти одне від одного. Власне, я і не мав у чому сповідатися і мусив навіть прикрашувати свої вбогі пригоди, але я вірив, що й у тебе їх було небагато; я не уявляв собі, щоб ти до мене називала коли-небудь ім'я іншого хлопця; я не мав сумніву аж до того вечора, коли…

Було то в цій самій кімнаті, де я зараз пишу. Шпалери на стінах поміняли, але меблі червоного дерева й досі стоять там, де стояли, на столику – глек для води з опалового скла і чайний сервіз, виграний колись у лотерею. На килимі тоді лежала місячна доріжка. Південний вітер, що гуляв по ландах, доносив до нашого ліжка запах паленини.

Ти не раз згадувала про якогось Рудольфа, свого приятеля, і то завжди вночі, в кімнаті, наче цей привид повинен був стояти між нами в хвилини найінтимнішого нашого єднання. Пам'ятаєш, ти й того вечора назвала його ім'я. Але цього тобі здалося замало.

– Мені годилося б, любий, сказати тобі дещо перед нашими заручинами. В мене на душі неспокійно, що я тобі не призналася… О, заспокойся, нічого особливого…

Я нітрохи не стурбувався і не збирався тебе розпитувати. Але ти сама пустилася в сповідь, і ця твоя відвертість спершу мене збентежила. Ні, тебе схилили до цього не докори сумління чи почуття делікатності, як ти мене запевняла, зрештою сама в це не вірячи.

Просто ти тішилася любими спогадами, ти вже не могла мовчати. Можливо, ти й відчувала, яку небезпеку накликаєш на наше щастя, але, мабуть, це було сильніше за тебе. Тінь того Рудольфа проти твоєї волі витала круг нашого ложа.

Не думай, що наше нещастя спричинили ревнощі. Згодом я справді став шаленим ревнивцем, але тієї ночі вісімдесят п'ятого року я не відчував нічого схожого на цю пристрасть, коли ти призналася мені, що під час канікул в Ексі заручилася з цим хлопцем.

Подумати лишень! Тільки через сорок років у мене відкрилися очі на все. Але чи прочитаєш ти мого листа? Тебе це так мало цікавить! Усе, пов'язане зі мною, наганяє на тебе нудьгу. Колись діти заважали тобі помічати мене й слухати, тепер у тебе пішли онуки… Що ж, до дідька все! Однак треба востаннє спробувати щастя: може, мертвий, я важитиму для тебе більше, ніж живий – принаймні в перші дні,– і знову зацікавлю тебе на якийсь час. Хоча б з обов'язку ти прочитаєш ці сторінки до кінця – мені так хочеться в це вірити. І я вірю.

IІ

Ні, слухаючи твої визнання, я не відчував ревнощів. Хіба ти могла зрозуміти, що ці визнання зламали в мені! Я був єдиним сином у матері-вдови. Ти знала її, точніше, довгі роки жила поруч, не знаючи її. Зрештою якби ти навіть зацікавилась, тобі важко було б зрозуміти, що саме єднало нас – матір і сина, – тобі, вихованій у заможній і великій міщанській родині зі своєю ієрархією та ладом. Ні, куди тобі збагнути, як може душею прикипіти до сина, свого єдиного скарбу на світі, вдова скромного чиновника, колишнього начальника одного з відділів префектури. Вона пишалася з моїх успіхів у навчанні. Для мене вони теж були єдиною втіхою. В ту пору я гадав, що ми дуже бідні. Мене в цьому переконувало наше вбоге життя й сувора ощадність, що стала для мене законом. Правда, мені не бракувало нічого. Тільки тепер я збагнув, як плекала мене мати. В Остейні вона мала ферму, звідти привозили нам дешеві харчі, і я б здивувався, якби мені сказали, що в нас вишуканий стіл. Тлусті пулярки, зайці, паштети з бекасів не здавалися мені делікатесами. Я завжди чув розмови, що ці землі нічого не варті. Справді, коли мати їх успадкувала, вони були безплідним пустирищем – там мій дід у дитинстві пас худобу. Але я не знав, що мої батьки насамперед потурбувалися засадити цей пустир, і я в двадцять один рік став власником двох тисяч гектарів лісу, де вже провадили поруб, постачаючи шахтам кріпильне дерево.

Мати заощаджувала також на своїх скромних прибутках. Ще коли живий був батько, "зі шкури пнучись", вони купили маєток Калез (за сорок тисяч франків, а я нині ці виноградники і за мільйон не віддам!). Ми мешкали на вулиці Сент-Катрін у власній кам'яниці на четвертому поверсі (цю кам'яницю та ще кілька садиб під забудову батькові подарували на весілля). Двічі на тиждень із села нам надсилали гостинці; мати намагалася ходити якомога рідше до різника.

Я спав і бачив себе в Еколь Нормаль[3], куди збирався вступити. У четвер і неділю[4] мене трохи не силоміць виганяли на вулицю "провітритися". Я зовсім не був схожий на тих дітей, що вдають, ніби заіграшки стали першими учнями. Я був зубрій і пишався цим; зубрій, та й годі! Пригадую, в ліцеї я дуже неохоче вивчав Вергілія та Расіна. Але їх "проходять", і тому їх треба знати. З усіх витворів людської думки я вибирав ті, що були в програмі, лише вони важили щось для мене, і я писав про них те, що слід писати на догоду екзаменаторам, себто те, що говорилося й писалося багатьма поколіннями учнів. Ось яким я був дурнем, може, таким і залишився б, якби за два місяці до конкурсних іспитів у мене не почалося кровохаркання, що так нажахало мою матір і змусило мене все кинути.

Це була розплата за мою надмірну ретельність у дитинстві та юності. Підлітком не можна скніти до пізньої ночі над підручниками, зігнувшись у три погибелі і нехтуючи фізичні вправи.

Я тобі набрид? Страх як боюся набриднути. Але не пропускай жодного рядка. Запевняю тебе – я пишу найголовніше: наша сімейна трагедія викликана цими незначними подіями; ти їх не знала або забула про них.

А втім, ти вже бачиш по цих перших сторінках, що я не щаджу своє самолюбство. Можеш зловтішатися… Так, не заперечуй: якщо ти й думаєш коли про мене, то завжди неприязно.

Та я, либонь, несправедливий до того миршавого хлопця, яким я був, до здихлі, що повсякчас длубався в словниках. Коли я читаю спогади дитинства інших людей, коли бачу, який рай їм усім мариться, я тривожно запитую себе: "А я? Чому моє життя здається такою пусткою? Чи я забув усе те, про що згадують інші? Може, і я зазнав колись таких самих радощів?.. Гай-гай! Я тільки й пам'ятаю це навісне зубріння, це змагання за перше місце, запекле суперництво з якимсь Енохом і якимсь Родріго. Я інстинктивно відкидав усяку приязнь. Слава моїх успіхів і навіть моя пиха прихилили до мене кілька душ. Я люто відштовхував усякого, хто до мене горнувся, я не терпів "сентиментів".

Якби я був навіть письменником, то не зміг би з мого шкільного життя добути жодної зворушливої сторінки. Стривай… щось таки було, та й те не бозна-що: я часто думав про свого батька, якого я ледве пам'ятав, і мені іноді щастило переконати себе, що він не помер, а якимсь чином пропав безвісти. Повертаючись із ліцею, я біг вулицею Сент-Катрін, просто бруківкою, серед екіпажів, – людними тротуарами незмога було йти швидко. Я летів угору сходами. Мати сиділа біля вікна, латала білизну. Батькова фотокартка висіла на своєму місці – праворуч од ліжка. Я підходив до матері, щоб вона поцілувала мене, неохоче відповідав на її запитання, і відразу ж розгортав книжки.

Коли в мене почалося кровохаркання, що перевернуло мою долю, мене перевезли до Аркашона, де я перебув у гірському будиночку похмурі місяці,– якщо нема здоров'я, то який там університет! Я гнівався на бідолашну маму, бо для неї наука була не головне, і мені здавалося, ніби її зовсім не обходить моє майбутнє. А вона щодня чекала тільки, що покаже градусник. Її печаль і її радість залежали від того, наскільки я погладшав або схуд за тиждень. Коли мені вже згодом випало спізнати, як воно ото хворіти, якщо нікого твоя хвороба не хвилює, я подумав: мене справедливо покарано за мою бездушність, за те, що я не цінував материної любові.

З першими погідними днями я "оклигав", як казала мама, я просто воскрес. Поповнішав, зміцнів. Моє тіло, що зовсім захиріло від сидіння на місці, змужніло в тому сухому лісі, порослому дроком та ялівцем, під якими притулився Аркашон – у той час він був маленьким сільцем.

Саме тоді мати сказала мені, що нітрохи не боїться за моє майбутнє: у нас добрі статки, і з кожним роком вони зростають. Поспішати мені нема чого, тим паче, що від військової служби мене, мабуть, звільнять. Я ще в школі вражав учителів своїм красномовством. Найкраще мені вивчати право, так я, не надто надриваючись, невдовзі стану великим адвокатом, а як захочу, візьмуся до політики… Вона говорила, говорила, відкриваючи мені всі свої плани. А я слухав її, невдоволений, насторожений, неуважно дивлячись у вікно.

Я вже заглядався на дівчат. Мати спостерігала за мною з боязкою поблажливістю. Згодом, живучи у твоїх родичів, я побачив, яким гріхом вважають у релігійній родині розпусту. Моя ж мати вбачала лише одну небезпеку: як би це не зашкодило моєму здоров'ю. Упевнившись, що я не зловживаю тілесними втіхами, вона дивилася крізь пальці на мої вечірні походеньки й вимагала, щоб до півночі я був удома. Ні, не бійся, я не розповідатиму про свої тодішні амурні пригоди. Я знаю, що ти вжахнешся від таких розповідей, та й залицяння мої були жалюгідні!

Але вже тоді вони обійшлися мені дорогувато і завдавали болю. Мені було прикро, що в мені самому так мало привабливого, що й молодість мені не допомагає. Але я, здається, не такий уже страшидло. Риси обличчя в мене правильні, Женев'єва – викапаний мій портрет – була колись вродливою дівчинкою. Та я належу до тієї породи людей, про яких кажуть, що вони ніколи не були молодими; уявіть собі похмурого хлопця, в якому немає і сліду бадьорості й свіжості. Самим своїм виглядом я морозив людей. І що більше я це усвідомлював, то все більше ставав штивним. Я ніколи не вмів одягатися, вибрати краватку, вив'язати її. Ніколи я не вмів забутися, пореготати, попустувати. Важко уявити, щоб мене хто затягнув до веселої компанії: я вважав, що там усім заважатиму, до того ж образливий, я не терпів ніяких насмішок. Зате коли сам хотів пожартувати, то несамохіть наскакував як із мокрим рядном, а такі глузи не прощаються. Я кепкував із чогось смішного в людині, з вади, про яку годилося б мовчати. Через несміливість і гордість з жінками я розмовляв повчальним зверхнім тоном, від якого їх пересмикувало.