Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стівенсон Роберт Луїс
Аттерсон був вражений: лихий вплив Гайда відійшов у минуле, доктор повернувся до свого колишнього життя та колишніх друзів, ще тиждень тому доля всміхалася йому всіма принадами шанованого віку, а нині дружбу, душевний спокій, увесь лад його життя було розбито. Така велика й несподівана зміна вказувала б на божевілля, але з огляду на слова й поводження Леньйона справжню причину слід було шукати десь глибше.
Через тиждень по тому Леньйон зліг, і ледве минуло півмісяця, як його не стало. Надвечір після похорону, що сповнив правника смутком, Аттерсон замкнув двері свого кабінету, і при світлі єдиної свічки видобув конверта, підписаного покійним другом і запечатаного його печаткою. "ПРИВАТНО. Для Дж.Дж.Аттерсона ОСОБИСТО. У разі його смерті знищити не читаючи". Прочитавши цього написа, правник пройнявся страхом перед вмістом конверта. "Сьогодні я поховав одного друга, — подумав він, — а що, коли цей лист відбере в мене й другого?" Та подолавши зрадливий пострах, правник зламав печатку. Але в першому конверті був другий, так само запечатаний, і підписаний: "Не відкривати до смерті або ж зникнення доктора Генрі Джекіла". Аттерсон не йняв віри своїм очам. Так, саме "зникнення": знову, наче в тому божевільному заповіті, говорилося про можливе зникнення Генрі Джекіла. Тільки в заповіті така згадка з'явилася з підступної намови людини на ім'я Гайд, за тим стояла нехай і страхітлива, але зрозуміла мета. Та ось нині, написане рукою Леньйона, що могло б воно означати? З'явилася велика спокуса знехтувати пересторогу й відразу поринути на дно цих таємниць, але професійна честь і повага до померлого друга виявилися дужчими, тому конверт знайшов прихисток у глибинах сейфа.
Одна річ — убити цікавість, інша — подолати її, тому вельми сумнівно, щоб Аттерсон і надалі так щиро прагнув побачитися зі своїм живим ще приятелем. Він думав про нього без злості, та його думки були повні страхів і здогадів. Звісно ж, він навідувався до Джекілової оселі, але відчував полегкість, діставши чергову відмову; правникові любіше було розмовляти на сходах із Пулом, чуючи гомін міста, аніж потрапити до цієї добровільної в'язниці й вести бесіду з її незбагненним в'язнем. Пул не міг повідомити нічого втішного. Доктор замкнувся в кабінеті над лабораторією, іноді навіть ночуючи в ньому; він став ще мовчазнішим і похмурішим, нічого не читав, здавалося, його невідв'язно переслідують смутні думки. Аттерсон настільки призвичаївся до незмінності цих звідомлень старого служника, що став навідуватись туди чимраз рідше й рідше.
Що сталося за вікном
Випало так, що якоїсь неділі, гуляючи своїм звичаєм з Енфілдом, містер Аттерсон знову потрапив на тиху вуличку. Навпроти тих самих дверей обидва спинилися.
— Отож, — озвався Енфілд, — ця історія добігла, нарешті, кінця. Ми вже ніколи не зустрінемося з містером Гайдом.
— Сподіваюся, що так, — промовив Аттерсон. — Чи казав я вам, що теж був зустрівся з ним одного разу, й цілком поділяю ваше почуття огиди до нього?
— Неможливо побачити його й не перейнятися цим почуттям, — погодився Енфілд. — Але, між нами кажучи, яким же віслюком мусив я вам видаватися, коли не знав, що це — чорний хід до будинку доктора Джекіла. Певною мірою тут і ваша провина, що я довідався про це лише згодом.
— Але ж довідалися? А коли вже так, постежмо за тими вікнами. Сказати по правді, я тривожуся за бідного Джекіла й відчуваю, що присутність друзів, навіть під вікнами, допоможе йому.
Вони пройшли на холодне й вогке подвір'я, де вже залягла сутінь, хоч небо над головами було все ще ясне від променів призахідного сонця. Середнє з трьох вікон було прочинене, й за ним із виразом безмежного смутку на виду, наче скорботний в'язень, сидів доктор Джекіл.
— Джекіле! Це ви? — вигукнув Аттерсон. — Я сподівався, що ви почуваєтеся краще.
— Я дуже підупав на силі, Аттерсоне, — печально озвався доктор, — дуже підупав. Але, дякувати Богові, скоро все це скінчиться.
— Ви надто багато часу проводите в чотирьох стінах. Вам теж слід провітрюватися, як робимо ми з Енфілдом. Ось це — мій кузен, містер Енфілд. А це — доктор Джекіл. Зараз же спускайтеся, беріть капелюха, й пройдімося разом.
— Ви дуже ласкаві, — зітхнув доктор. — Я охоче пристав би до вас, та ж ні, ні, ні, це цілком неможливо. Я не насмілюся. Але все-таки, Аттерсоне, я дуже радий бачити вас, це велика приємність для мене. Я запросив би вас із містером Енфілдом сюди, тільки місце тут справді непідходяще.
— Що ж, — мовив щиросердий правник, — тоді лишаймося ви — там, а ми — тут, і бодай погомонимо.
— Це саме те, що я й хотів вам запропонувати, — посміхнувся доктор. Та не встиг він вимовити цих слів, як посмішка з його обличчя зникла, й натомість на ньому відбився вираз такого жаху й відчаю, що кров похолола в жилах обох джентльменів. Вони бачили це якусь мить — бо майже одразу вікно рвучко зачинилося, але й цій миті було досить, щоб вони обидва повернулися й мовчки вийшли на вулицю, її вони також пройшли, не кажучи ні слова, і тільки діставшись до сусіднього людного проїзду, де навіть недільного вечора струмувало життя, Аттерсон нарешті поглянув на свого супутника. Обидва зблідли, очі в обох відбивали пережитий страх.
— Господи, поможи нам! Господи, поможи нам! — прошепотів Аттерсон.
Та Енфілд тільки зосереджено кивнув головою, і далі йшов мовчки.
Остання ніч
Пообідавши й сівши надвечір біля вогню, містер Аттерсон неабияк здивувався, коли раптом до нього з'явився Пул.
— Не може бути! Пуле, що привело вас до мене? — І, ще раз глянувши на старого служника, додав: — Що вас так тривожить? З доктором зле?
— Містере Аттерсоне, — промовив той, — діється щось недобре.
— Тож сядьте, ось для вас шклянка вина. А тепер заспокойтеся й розкажіть усе до ладу.
— Ви знаєте доктора, — розпочав старий, — як він тепер від усіх замикається. І ось він знову замкнувся у своєму кабінеті. Все це мені дуже не подобається, сер, смертельно не подобається. Мені страшно, містере Аттерсоне.
— Мій добрий чоловіче, — урвав його правник, — говоріть ясніше. Чого ви боїтеся?
— Мені вже цілий тиждень страшно, — вів далі Пул, не звернувши уваги на правникове запитання, — й мені несила це зносити!
Вигляд старого підтверджував його слова; де й дівся колишній вишкіл слуги; за весь час розмови він лише раз поглянув правникові в обличчя — тоді, коли казав, як йому страшно. Навіть тепер, опустивши на коліно так і ненадпиту шклянку, він дивився кудись униз, у куток кімнати.
— Мені несила це зносити! — повторив він.
— Справді, — заохочував старого правник, — я бачу, у вас є причини боятися, Пуле, я бачу, коїться щось недобре. Тож спробуйте пояснити мені, що саме.
— Мені здається, тут якась брудна гра, — хрипко сказав Пул.
— Брудна гра! — вигукнув переляканий і спантеличений правник, — яка брудна гра? Що все це означає?
— Я не насмілююся говорити, сер, — пролунала відповідь, — але якби ви пішли зі мною, то побачили б усе самі.
Не кажучи ні слова, містер Аттерсон підвівся й узяв капелюха та пальто; він устиг з подивом помітити, яке почуття полегкості з'явилося на обличчі старого, що, також підвівшись, відставив убік шклянку, з якої так і не надпив ані краплі.
Була буряна й зимна березнева ніч, блідий убутний місяць висів боком, наче перекинутий вітром, чиї пориви сікли обличчя й заважали говорити. Негода порозгонила перехожих по домівках, і містер Аттерсон спіймав себе на думці, що ніколи досі не бачив цієї частини Лондона такою безлюдною.
А хотілося йому зовсім іншого: як ніколи досі, він прагнув опинитися серед подібних до себе створінь; і хоч як намагався він опиратися, але в душі його підіймалося тривожне передчуття біди. Коли вони врешті дісталися до площі, там також було повно вітру й пороху, й гілля молодих дерев у садку шмагало огорожу. Пул, що всю дорогу тримався на крок або два попереду, став перед сходами, скинув капелюха й витер носовичком чоло. Але заросився він потом не через швидку ходу — обличчя його далі лишалося блідим, а голос — хрипким і надтріснутим.
— Отже, сер, — промовив Пул, — ми прийшли, і нехай Господь не допустить зла.
— Амінь, Пуле, — озвався правник.
Потому служник тихо постукав; двері прочинили, не знімаючи ланцюжка, і голос із середини запитав:
— То ви, Пуле?
— Усе гаразд, — відповів той. — Відчиніть.
Залу, куди вони ввійшли, було яскраво освітлено, в каміні палав вогонь; майже вся челядь будинку, і слуги, й служниці, стояла, збившись докупи, наче отара овечок. Побачивши містера Аттерсона, покоївка істерично схлипнула, а куховарка, вигукнувши: "Слава Богу! Це містер Аттерсон!" — кинулася до нього, наче ладна схопити його в обійми.
— Як це? Ви всі тут? — невдоволено пробурмотів правник. — Неприпустимо, неймовірно! Вашому панові таке напевно не сподобається.
— Вони всі перелякані, — пояснив Пул.
Запала мертва тиша, ніхто й не пробував щось заперечувати, а далі котрась із жінок розридалася.
— Та цитьте! — напустився на неї Пул з люттю, що виказувала, наскільки напружені нерви в нього самого. Звісно, коли заплакала одна, до неї враз приєдналися й інші, й усі вони з обличчями, сповненими страху, зграйкою рушили до внутрішніх дверей. — Тепер, — Пул обернувся до хлопчика, що відав ножами й виделками, — дай мені свічку, і ми відразу візьмемося до діла. — Запросивши містера Аттерсона йти слідом, він попрямував на подвір'я.
— А зараз, сер, — попередив Пул, — ступайте якомога тихіше. Я хочу, щоб ви все почули, але щоб він не почув вас. І коли раптом він надумає запросити вас досередини, ні в якому разі не йдіть!
Нерви містера Аттерсона, й без того напружені, стислися настільки, що він насилу владав собою, й лише зібравши всю відвагу, він зміг увійти слідом за служником до будинку, і, пройшовши крізь заставлений колбами й реактивами анатомічний театр, підійти до сходів, які вели до кабінету. Тут Пул порухом показав йому стати осторонь і наслухати, а тим часом сам, зробивши видиме зусилля над собою, поставив свічку на долівку, піднявся сходами й не зовсім певною рукою постукав у двері, оббиті червоною тканиною.
— Містер Аттерсон хотів би вас бачити, сер, — промовивши це, він ще раз знаками показав правникові пильно прислухатися.
Голос з-за дверей невдоволено відповів:
— Скажіть йому, я нікого не приймаю.
— Дякую, сер, — озвався Пул з нотками чогось подібного де торжества; він знову провів Аттерсона через подвір'я до великої кухні, де плита давно згасла, а по підлозі бігали таргани.
— Скажіть, сер, — запитав служник, дивлячись Аттерсонові просто в очі, — хіба це голос мого пана?
— Він дуже змінився, — відповів правник, збліднувши, але не відводячи погляду.
— Змінився? Ще б пак! — вигукнув служник.
