П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Той не моряк, хто не був юнгою.
В цю мить із каюти вийшов кузен Бенедікт, як завжди, заглиблений у свої думки. Він став блукати туди й сюди палубою, зазираючи в усі шпарини, нишпорячи під клітками з курми, проводячи рукою по швах у бортовій обшивці, де пооблущувалася смола.
— Сподіваюсь, ви себе добре почуваєте, кузене Бенедікт? — спитала місіс Уелдон.
— Так, кузино Уелдон… Почуваю я себе непогано… Однак мені кортить чим скоріше висісти на землю.
— Що це ви там шукаєте під лавою, пане Бенедікт? — спитав капітан Халл. — Комах, пане капітан! — сердито відказав кузен Бенедікт. — Що мені тут шукати, як не комах?
— Комах? На жаль, доведеться трохи потерпіти: де-де, а на морі вам навряд чи пощастить збагатити колекцію.
— А чому б і ні, пане капітан? Цілком можливо, що на борту знайдеться який-небудь представник…
— Е-е, кузене Бенедікт! — мовила місіс Уелдон. — Лайте чи не лайте капітана Халла, але на його кораблі така бездоганна чистота, що вам доведеться вертати з ловів із порожніми руками!
Капітан Халл засміявся.
— Місіс Уелдон перебільшує, — відповів він. — Однак, пане Бенедікт, гадаю, ви все ж марно згаєте час, шукаючи комах по каютах.
— Та знаю! — вигукнув Бенедікт, розчаровано знизуючи плечима. — Я вже все там обнишпорив.
— Хіба що в трюмі "Пілігрима", — вів далі капітан Халл, — ви знайдете тарганів, та вони вас, мабуть, не цікавлять.
— Не цікавлять, кажете! Ці нічні прямокрилі, яких прокляли в свій час Вергілій і Горацій! — відказав кузен Бенедікт, випростуючись на весь свій зріст. — Як можуть не цікавити мене ці близькі родичі Periplaneta orientalis, які живуть…
— Забруднюють… — докинув капітан Халл.
— Які царюють на борту, — гордо поправив кузен Бенедікт.
— Вельми приємне царювання!
— Що з вами говорити, адже ви не ентомолог!
— Аніскільки.
— Послухайте, кузене Бенедікт, — мовила усміхаючись місіс Уелдон, — сподіваюсь, ви не хочете, щоб ми задля любові до науки віддали себе на з'їжу тарганам?
— Я нічого не хочу, кузино Уелдон, — запально відповів ентомолог. — Хіба що додати до своєї колекції якийсь рідкісний екземпляр, що прикрасив би її!
— То ви незадоволені своїми знахідками в Новій Зеландії?
— Навпаки, дуже задоволений, кузино! Адже мені пощастило знайти там жука-стафіліна, якого досі знаходили тільки в Новій Каледонії, за кілька сотень кілометрів звідти.
У цю мить Дінго, що грався з Джеком, підбіг до кузена Бенедікта.
— Геть! Геть! — закричав той, відштовхуючи собаку,
— Любити тарганів і ненавидіти собак! — вигукнув капітан Халл. — Як ви можете, містере Бенедікт?
— Та ще такого чудового песика! — докинув малий Джек, обіймаючи велику голову Дінго.
— Нічого поганого я про нього не кажу, — відповів кузен Бенедікт. — Тільки ж уявіть собі! Цей гемонський пес не виправдав моїх сподівань. Коли його знайшли, я думав…
— О боже! — вигукнула місіс Уелдон. — Невже ви сподівались зарахувати і його в ряд двокрилих або перетинчастокрилих?
— Та ні, — серйозно відповів кузен Бенедікт. — Адже цього Дінго, хоч він і належить до австралійської породи собак, підібрано на західному березі Африки?
— Так, — відповіла місіс Уелдон. — Принаймні Том не раз чув це від капітана "Вальдека".
— То я думав… Я сподівався… знайти на цьому собаці якихось представників напівтвердокрилих, властивих тільки африканській фауні…
— О боже милосердний! — вигукнула місіс Уелдон.
— Або, може, якусь блоху невідомого виду, — додав кузен Бенедікт.
— Чуєш, Дінго? — спитав капітан Халл. — Чуєш, мій песику? Ти не виконав свого обов'язку!
— Однак хоч скільки я його чесав, — мовив ентомолог з неприхованим жалем, — не знайшов на ньому жодної блохи… Жодної!
— Яку б ви відразу задушили, чи не так? — спитав капітан Халл.
— До вашого відома, містере, — сухо відповів кузен Бенедікт, — сер Джон Франклін36 не дозволяв собі вбивати найдрібніших комах, ба навіть американських комарів, чиї укуси куди болючіші, ніж блошині. Гадаю, ви не заперечуватимете, що сер Джон Франклін був неабиякий моряк?
— Безперечно! — відповів капітан Халл, уклоняючись.
— Якось, коли його добряче вкусив москіт, він тільки здув його, чемно мовивши: "Прошу, йдіть собі! Світ досить великий для вас і для мене!"
— Ти ба!
— Еге ж!
— Щоб ви знали, містере Бенедікт, — відказав капітан Халл, — інший чоловік сказав це багато раніше за сера Джона Франкліна.
— Інший?
— Так, і цей інший був дядечко Тобі.
— А хто він — ентомолог? — зацікавлено спитав кузен Бенедікт.
— Та ні. Стернівський дядечко Тобі37 не був ентомологом. Але цей достойний чоловік мовив, вважайте, ті самі слова, відмахуючись від набридливої мухи — щоправда, звертаючись до неї на ти: "Геть жалюгідна істото! Світ досить великий, і ми можемо жити, не заважаючи одне одному!"
— Славний чоловік оцей дядечко Тобі! — зауважив кузен Бенедікт. — Він уже помер?
— Гадаю, що так, — поважно відповів капітан Халл. — Адже він ніколи не існував.
І всі розсміялися, дивлячись на кузена Бенедікта.
В отаких розмовах, які неодмінно зачіпали ентомологію, якщо в них брав участь кузен Бенедікт, минали довгі години плавання. Море було спокійне, слабкі вітри ледве надимали вітрила, і "Пілігрим" повільно посувався на схід. Всі нетерпляче чекали того часу, коли вони врешті запливуть у широти, де повіють більш сприятливі вітри.
Слід сказати, що кузен Бенедікт не раз робив спроби посвятити Діка Сенда в таємниці ентомології. Але той ухилявся від цього. Не знайшовши кращих слухачів, учений став читати лекції неграм, які нічогісінько з них не розуміли. Том, Актеон, Бет і Остін врешті почали тікати від кузена Бенедікта, і йому довелося вдовольнитися самим тільки Геркулесом, у якого він з радістю виявив уроджену здатність відрізняти паразитів од нижчих комах.
Відтоді велет-негр зажив у світі жуків-шкіроїдів, жужелиць, бомбардирів, могильників, златок, скарабеїв, сильфів, кравчиків, хрущів, оленів, коваликів довгоносиків, сонечок, листоїдів. Він старанно вивчав усю колекцію кузена Бенедікта, і той з острахом дивився, як Геркулес бере своїми дебелими й дужими, мов лещата, пальцями його крихкі екземпляри. Але цей велет-учень так уважно слухав лекції ентомолога, що задля цього варто було дечим ризикнути.
Поки кузен Бенедікт просвіщав Геркулеса, місіс Уелдон навчала малого Джека читати й писати. А Дік Сенд навчав його арифметики.
П'ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йде куди краще, коли уроки схожі на веселу гру.
Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев'яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову.
Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.
Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.
Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.
Серед літер, — їх налічувалось до п'ятдесяти, — були великі й маленькі, а на деяких кубиках стояли ще й цифри, щоб можна було вчитися не тільки читати, а й рахувати.
З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.
Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши нраву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.
На кубику стояла велика літера "С".
— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго? — закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його "С".
Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим.
На другому кубику стояло велике "В".
Цього разу Джек скрикнув із подиву.
На його крик підбігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.
Дінго розрізняв літери! Дінго вмів читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!
Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.
Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.
Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть.
На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги, неначе вони не існували.
— Дивна річ! — зауважила місіс Уелдон.
— Справді, дуже дивна, — відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери.
— "С. В.", — сказала місіс Уелдон.
— "С. В.", — повторив капітан Халл. — Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!
Повернувшись до старого негра, він спитав:
— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові "Вальдека" від недавнього часу?
— Еге ж, містере капітан, — відповів Том. — Дінго пробув на кораблі років два.
— І ви також казали, що капітан "Вальдека" підібрав його на західному березі Африки?
— Так, неподалік од гирла Конго. Я не раз чув, як капітан казав це.
— І ніхто не дізнався, — вів далі капітан Халл, — чий це пес і звідки він там узявся?
— Ніхто, містере капітан. Із знайденими собаками гірше, ніж з дітьми. У них немає ніяких документів; до того, вони не можуть нічого розповісти.
Капітан Халл мовчав, замислившись.
— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Уелдон через якийсь час
— Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. А втім, можливо, що це дивний збіг.
— Який?
— Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з'ясування долі одного безстрашного мандрівника.
— Що ви маєте на увазі?
— Зараз я все поясню, місіс Уелдон. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було саме гирло Конго, а кінцевою — мис Дельгадо в гирлі Ровуми, що за її течією він мав спуститися. Ім'я цього мандрівника — Самюель Вернон.
— Самюель Вернон? — повторила місіс Уелдон.
— Так, місіс Уелдон.
