Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

І ця впевненість наповнювала їхні душі невимовним спокоєм. Вініцій відчував при цьому, що це любов не лише чиста і глибока, але зовсім нова, така, якої світ досі не знав і дати не міг. Поєднувалося в ній для його серця все: і Лігія, і вчення Христове, і сяйво місяця, що тихо дрімало на кипарисах, і ясна ніч, — також увесь всесвіт видався йому нею переповненим.

Потім знову заговорив притишеним і тремтячим голосом:

— Ти будеш душею моєї душі й будеш найдорожчою в світі. Разом битимуться наші серця, єдиною буде молитва та єдиною буде вдячність Христу. О, моя люба! Жити разом, шанувати разом солодкого Бога і знати, що, коли настане смерть, очі наші розкриються знову, наче після блаженного сну, на нове світло, — що ж можна ліпшого уявити! Тож дивуюся тільки, що цього спершу не зрозумів. І знаєш, що мені тепер здається? Що цьому вченню ніхто не зможе протистояти. Через двісті або триста років його прийме весь світ; люди забудуть про Юпітера, і не буде інших богів, тільки Христос, й інших храмів, крім християнських. Хто ж не захоче власного щастя? Ах, слухав же я розмови Павла з Петронієм, і знаєш, що Петроній сказав насамкінець? "Це не для мене", але нічого іншого відповісти не зміг.

— Повтори мені слова Павла, — сказала Лігія.

— Було це в мене ввечері. Петроній почав жартувати й відпускати дотепи, як зазвичай, і тоді Павло сказав йому: "Як можеш, мудрий Петронію, заперечувати, що Христос існував і воскрес, якщо тебе не було тоді на світі, Петро та Іван бачили його, і я бачив по дорозі в Дамаск? Спершу нехай твоя мудрість доведе, що ми брехуни, і потім тільки заперечуй наші свідчення". Але Петроній відповів, що заперечувати не збирається, позаяк знає, що діється багато чого незбагненного, вірогідність якого підтверджують люди. Але сказав, що одна річ — відкриття якогось нового чужоземного бога, інша — прийняття його вчення. "Не хочу, — сказав, — знати нічого, що могло б зіпсувати життя та знівечити його красу. Не має значення, чи наші боги істинні, але красиві, нам із ними радісно, й можемо жити безтурботно". На це Павло відповідав так: "Ти відкидаєш вчення любові, справедливості й милосердя з побоювання перед житейськими турботами, але подумай, Петронію, чи життя ваше істотним чином вільне від турбот? Ось і ти, пане, і ніхто з-поміж найбагатших і наймогутніших не знаєте, засинаючи ввечері, чи не розбудить вас смертний вирок. Але скажи: коли б імператор визнавав це вчення, що закликає до милості й справедливості, невже твоє щастя не було б певнішим? Боїшся за свої радості, але чи життя не було б тоді радісніше? А щодо прикраси життя і краси, якщо ж ви набудували стільки красивих храмів і статуй на честь божеств злих, мстивих, перелюбних і брехливих, чого б ви не створили для вшанування єдиного Бога любові та істини? Хвалишся своєю долею, коли ти могутній і живеш у розкоші, але так само міг бути бідним і покинутим, хоча походиш із знатної сім'ї, і тоді ліпше було б тобі воістину на світі, коли б люди Христа визнавали. У вашому місті навіть багаті батьки, не бажаючи утруднювати себе вихованням дітей, викидають їх часто-густо з дому, роблячи їх вихованцями закритих навчальних закладів. І ти, пане, міг бути таким вихованцем. Але коли б твої батьки жили згідно з нашим ученням, тоді не могло б із тобою такого статися. Коли б ти, досягши дорослого віку, одружився з коханою жінкою, хотів би, щоб лишилася тобі вірною до смерті. А тим часом дивись, що у вас діється, скільки сорому, скільки ганьби, торгівлі вірою подружньою. Одначе вже самі дивуєтеся, коли трапляється жінка, яка називається "унівіра" — "однолюбка". Але я тобі кажу, що ті, які Христа в серці носитимуть, не зрадять чоловіків, так само як християнські чоловіки збережуть вірність жінкам. Але ви не впевнені ні у ваших державцях, ні у ваших батьках, ні в дружинах, ні в дітях, ні в слугах. Перед вами дрижить увесь світ, а ви дрижите перед власними рабами, знаєте ж бо, що в будь-який час можуть повстати проти вашого гніту жахливою війною, що вже не раз траплялося. Ти багатий, але не знаєш, чи не накажуть тобі завтра кинути багатство; ти молодий, але завтра, може, тобі треба буде померти. Любиш, але чигає на тебе зрада; подобаються тобі вілли та статуї, але завтра можеш бути вигнаним у пустелі Пандатерії; маєш тисячі слуг, але завтра ці слуги можуть пустити тобі кров. А якщо це так, то як же можеш бути спокійним, щасливим і жити в радості? А ось я проголошую любов і проповідую вчення, що наказує державцям любити підданих, володарям — рабів, рабам — служити з любові, чинити справедливість і милосердя, а в кінці обіцяє блаженство, як море, невичерпне й безкрає. Тож як можеш говорити, Петронію, що це вчення псує життя, коли воно його виправляє, і ти сам був би у сто разів щасливішим і впевненішим, якби це вчення оволоділо світом так, як ваше римське владарювання".

Так говорив Павло, о Лігіє, а Петроній відповів: "Це не для мене" — і, удаючи, що хоче спати, вийшов, сказавши на прощання: "Віддаю перевагу моїй Евніці над твоїм ученням, юдею, але не хотів би змагатися з тобою на трибуні". Я ж слухав слова Павла всією душею, а коли він говорив про жінок наших, серце моє в захваті було від цього вчення, з якого виросла ти, як навесні виростає лілія з щедрої землі. І подумав я тоді: ось Поппея покинула двох чоловіків заради Нерона, ось Кальвія Криспінілла, ось Нігідія, ось усі майже, кого знаю, крім однієї лише Помпонії, торгували вірою та клятвами, і тільки та одна, і тільки та, моя, не відречеться, не обдурить і не погасить вогнища, хоч би мене обдурило й від мене відреклося все, в що я вірю. Тож мовив до тебе подумки: чим же я тобі віддячу, якщо не любов'ю та повагою? Чи ти чула, як я там, в Анції, звертався до тебе і розмовляв постійно, безперервно, ніби ти була біля мене? У сто разів дужче люблю тебе за те, що втекла від мене з палацу імператора. Огидний він і мені. Огидна його розкіш і музика, хочу тільки тебе. Скажи слово, і покинемо Рим, аби поселитися десь далеко.

Вона ж, пригорнувшись до його плеча, підвела очі, ніби замислившись, на посріблені верхівки кипарисів і відповіла:

— Добре, Марку. Ти писав мені про Сицилію, де Плавтії хочуть улаштуватися на старості…

І Вініцій перебив її радісно:

— Так, люба моя! Землі наші розташовані поблизу. Чудовий берег, де клімат іще м'якший, а ночі ще більш погожі, ніж римські, запашні та світлі. Там життя і щастя — майже одне й те саме.

Потім почав мріяти про майбутнє:

— Там забути можна про турботи. У гаях, серед маслин, ходитимемо і спочиватимемо в тіні. О Лігіє! Що за життя — кохатися, заспокоюватися, разом дивитися на море, разом на небо, разом шанувати солодкого Бога, спокійно робити навколо добро та справедливість.

Замовкли обоє, дивлячись у майбутнє; він тільки пригортав її міцніше до себе, і на його руці в сяйві місяця миготів золотий перстень вершника. Тут, де мешкав бідний робочий люд, спали вже всі й жоден шурхіт не порушував тиші.

— Дозволиш мені бачитися з Помпонією? — запитала Лігія.

— Так, люба. Запрошуватимемо їх або самі їздитимемо до них. А хочеш, аби ми забрали з собою апостола Петра? Він обтяжений роками і працею. Павло буде нас також провідувати, він оберне Авла Плавтія, і, як солдати закладають колонії в далеких краях, так ми закладемо колонію християн.

Лігія простягла руку і, взявши долоню Вініція, хотіла припасти до неї вустами, та він зашепотів, наче боячись наполохати щастя:

— Ні, Лігіє, ні! Це я схиляюся перед тобою, дай мені свою руку.

— Кохаю тебе.

Він припав уже вустами до її білих, як жасмин, рук, і якийсь час вони чули тільки биття своїх сердець. У повітрі не було ні найменшого поруху, кипариси стояли так непорушно, ніби теж затамували подих…

Раптом тишу розірвав несподіваний рев, глибокий, ніби виходив із-під землі. Дрож пробіг по тілу Лігії, Вініцій же, підвівшись, мовив:

— То леви гарчать у віваріях…

І почали обоє прислухатися. Тим часом першому ричанню відповіло друге, третє, десяте, зусібіч, із усіх кварталів. У місті бувало часом по кілька тисяч левів, уміщених при різних аренах, і нерідко ночами, наближаючись до ґрат і впираючись у них величезними головами, виголошували в такий спосіб свою тугу за волею та пустелею. Так почали й тепер тужити, подаючи одне одному голос у нічній тиші, наповнюючи ричанням усе місто. Було в тому щось невимовно загрозливе й похмуре, тому й Лігія, якій оті голоси сполохали ясні та спокійні образи майбутнього, слухала їх із серцем, охопленим тривогою та смутком.

Але Вініцій обняв її рукою і сказав:

— Не бійся, люба. Незабаром ігри, тож усі віварії переповнені.

Розділ XL

В Анції тим часом Петроній здобував майже щодня нові перемоги над августіанами, які суперничали з ним щодо імператорської прихильності. Вплив Тигелліна зійшов нанівець.

У Римі, коли треба було усувати людей, які видавалися небезпечними, грабувати їхнє майно, залагоджувати політичні справи, влаштовувати видовища, що вражали пишнотою та поганим смаком, і, врешті, задовольняти потворні примхи імператора, Тигеллін, такий же спритний, як і готовий на все, був необхідним. Але в Анції, серед палаців, які задивлялись у блакить моря, імператор вів життя еллінське. З ранку й до вечора читали вірші, розмірковували про їх будову та досконалість, захоплювалися вдалими зворотами, займалися музикою, театром, одне слово, виключно тим, що винайшов і чим прикрасив життя грецький геній. Але в таких умовах, незрівнянно більш освічений, ніж Тигеллін та інші августіани, Петроній, дотепний, красномовний, сповнений витончених відчуттів і смаку, здобував перевагу. Імператор прагнув його товариства, запитував його думки, дослухався порад, коли сам займався творчістю, і виявляв приязнь, більшу ніж будь-коли. Оточення вважало, що вплив його переважив урешті остаточно, дружба між ним та імператором ввійшла вже в стале русло і триватиме роки. Навіть ті, хто раніше виявляв неприязнь до витонченого епікурейця, почали його тепер улещати і здобувати його прихильність. Не один радів, навіть щиро, в душі з того, що перевагу дістав чоловік, який знав насправді, хто чим дише, і сприймав зі скептичним усміхом улещання вчорашніх ворогів, але чи то через лінощі, чи то через витонченість не був мстивим і не використовував свою силу на згубу або на шкоду їм.