П'ятнадцятирічний капітан - Верн Жуль
Сховавши комаху в безпечному місці — на головку капелюха, — учений використовував кожну зупинку для своїх ентомологічних пошуків. Якось, нишпорячи у високій траві, він сполохав пташку, що мала незвичайне пір'я.
Дік Сенд хотів був застрелити пташку, але кузен Бенедікт закричав:
— Не стріляйте, Діку, не стріляйте! Однаково цієї пташки не вистачить на п'ять душ!
— Зате її вистачить Джекові! — відповів Дік Сенд, знову цілячись у пташку, яка не квапилась летіти геть.
— Ні! Ні! — вигукнув ентомолог. — Не стріляйте! Це "навідниця", вона приведе нас до місця, де є мед.
Дік Сенд опустив рушницю, подумавши, що кілька фунтів меду цінніші, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедіктом він подався за "навідницею". А вона то злітала, то знову сідала на землю, ніби запрошуючи їх іти за нею.
Далеко йти не довелося: в заростях молочаю вони побачили старий дуплястий пень, довкола якого гули бджоли.
Кузенові Бенедікту не хотілося забирати в цих працьовитих перетинчастокрилих "плодів їхньої праці" (так він сказав). Але Дік Сенд був іншої думки. Він запалив жмут сухої трави, викурив бджіл із дупла й набрав чималий запас меду. Залишивши "навідниці" кілька стільників — її частку здобичі, — мисливці повернулись до піроги.
Мед усім дуже сподобався. Але самим тільки медом не наїсися! Мандрівники знов стали мучитись голодом. Аж ось 12 липня, причаливши до берега, вони побачили, що земля встелена сараною. Сарана вкривала траву та кущі товстим шаром. Кузен Бенедікт тут же згадав, що тубільці їдять цих прямокрилих. Мандрівники заходилися збирати "манну небесну". Засмажена на слабкому вогні, сарана сподобалась би й не таким голодним людям, як Дік Сенд і його друзі. Щоправда, кузен Бенедікт, обідаючи, раз у раз зітхав, але їв з великим апетитом і наївся досхочу.
Коли ж настане кінець оцій довгій низці злигоднів? Хоч плисти на пірозі за течією швидкої річки було не так важко, як брести пралісом до узбережжя, однак задушлива спека вдень, вологі тумани вночі та безнастанні напади москітів дуже змучили мандрівників. Час би вже дістатися до місця! Але Дік Сенд не уявляв, скільки ще доведеться їм плисти: тиждень, місяць? Якби річка текла просто на захід, вони давно б уже добулися до північного узбережжя Анголи; але вона повернула на північ. Хтозна, куди ще може повернути річка!
14 липня вранці малий Джек стояв на носі піроги й дивився крізь щілину в навісі. Раптом він побачив на обрії широку смугу води.
— Море! — вигукнув хлопчик.
Серце в Діка Сенда шалено закалатало. Він квапливо підійшов до Джека.
— Море? — перепитав він. — Ні, це ще не море: це, мабуть, велика ріка, яка тече зі сходу на захід. Наша річка — тільки її притока. Може, це сам Заїр?
— Якби ж то так, Діку! — мовила місіс Уелдон.
Якби це був Заїр, або Конго, що його Стенлі дослідить аж через чотири роки, то мандрівники спустилися б за його течією до самого гирла й дісталися б до португальських поселень. Дік Сенд сподівався, що так і буде.
15, 16, 17 і 18 липня пірога пливла сріблястими водами широкої ріки. Мандрівники, як і раніше, намагалися нічим себе не виказувати; пірога, вкрита трав'янистим навісом, і далі здавалася плавучим острівцем.
Ще кілька днів — і настане кінець усім випробуванням пасажирів "Пілігрима"! Кожен з них за цей час мав нагоду не раз довести, який він мужній та стійкий, а надто — Дік Сенд. Юнак, як відомо, був скромний на вдачу, тож навіть і не думав про це, але друзі його думали повсякчас і віддавали йому належне. Можна було сподіватися, що місіс Уелдон потурбується про нього.
Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя.
Десь о третій годині за північ із заходу долинув глухий шум. Дік Сенд стурбувався і став дослухатись.
Місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедікт міцно спали. Дік Сенд гукнув Геркулеса на ніс піроги й попросив, щоб той прислухався.
Стояла тиха ніч. Не відчувалося навіть подмуху вітерця.
— Це шумить морський прибій! — сказав нарешті Геркулес, і очі його засяяли.
— Ні, — похитав Дік головою. — Морський прибій шумить не так.
— Що ж це таке?
— Дочекаємося ранку — побачимо. А тим часом будьмо насторожі.
Геркулес повернувсь на корму, а Дік Сенд залишився на носі. Шум чимраз гучнішав. Незабаром він перетворився на гуркіт.
Розвиднілося майже відразу. Дік Сенд побачив, що за якихось півмилі нижче по річці в повітрі зависав начебто хмара.
Але це була не хмара. Перші промені сонця спалахнули в ній всіма барвами, і на диво гарна веселка перекинулась з берега на берег.
— До берега! — голосно закричав Дік Сенд, розбудивши місіс Уелдон. — Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!
Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.
Розділ XIX
"С. В."
Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста — чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.
На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?
Який жорстокий удар для. вкрай знеможених людей, що сподівалися не сьогодні-завтра добутись до португальських поселень у гирлі ріки!
Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго.
Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.
— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.
Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.
Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.
Через кілька секунд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. З пронизливими криками в повітря знялося кілька наполоханих зимородків та маленьких сніжно-білих чапель. Геркулес міцно прив'язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.
В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.
Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело в глиб лісу. Це розуміли всі.
— Увага! — сказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедікт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!
Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.
Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоковниці в гущавині лісу.
Під смоковницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.
— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.
Він увійшов у хижку.
Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.
— В цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.
— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!
Дік Сенд показав на стовбур смоковниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери.
Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.
— "С. В."! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнав з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!
Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку.
Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос:
"Тут… за 120 миль од берега океану… 3 грудня 1871 року… мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору… Дінго! До мене!..
С. Вернон".
Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работорговця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув'язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на "Пілігрим", на лихо всіх його пасажирів.
Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім'я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров'ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам'ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!
Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан "Вальдека". Далі Дінго потрапив на борт "Пілігрима", де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було. Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона, аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.
За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!
Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедікт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.
То був Негору.
Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому.
Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоковниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.
Отже, Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися.
