Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
А Герхардт після цього примирення зробився немов щасливішим і спокійнішим, і вони провели разом немало хороших годин. Одного разу він сказав їй:
— Ти знаєш, я відчуваю себе зовсім хлопчаком. Коли б не ломило кісток, то, здається, я б пішов у танець на траві.
Дженні посміхнулася й схлипнула.
— Скоро тобі стане краще, гату,— сказала вона. — Ти одужаєш. Тоді ми з тобою поїдемо кататись.
Вона знову порадувалася тому, що завдяки їй Герхардт у свої останні роки не знав злиднів і турбот.
Лестер був уважний і привітний до старого. Кожного вечора першим його питанням було: "Ну, як він сьогодні?" — і ще до обіду він неодмінно заходив на кілька хвилин до кімнати старого.
— Вигляд у нього нічого собі,—повідомляв він Дженні.— Він, на мою думку, ще поживе. Ти не турбуйся.
Веста також проводила багато часу з дідом, до якого ■ніжно прив'язалась. Вона вголос учила уроки в його кімнаті, коли це йому не заважало, або, залишивши двері до його кімнати відчиненими, грала йому на роялі. Лестер подарував їй гарну музикальну шкатулку, і Веста іноді заводила її у Герхардта в кімнаті. Бувало, що йому в тягар були всі, крім Дженні, йому хотілося залишитися на самоті з нею. Тоді вона тихенько сиділа біля нього з рукоділлям. Вона розуміла, що скоро, скоро настане кінець.
Вірний собі, Герхардт обдумав усе, що треба буде зробити після його смерті. Він побажав, щоб його поховали на маленькому лютеранському кладовищі тут же, на Південній околиці, і щоб панахиду служив улюблений пастор з тієї церкви, до якої він завжди ходив.
— Нехай усе буде просто,— сказав він.— Надінете ■на мене чорний костюм і мої святкові штиблети, і галртук чорний, шнурком. Більше мені нічого не треба. Так буде добре.
Дженні просила його не говорити про такі речі, але йому це давало задоволення. Одного разу годині о четвертій дня став він надзвичайно кволим. Дженні тримала руки батька, стежачи за його важким диханням, разів зо два він розплющив очі й посміхнувся до неї.
— Я не боюся смерті,— сказав він.— Я зробив, що міг.
— Не треба говорити про смерть, тату,— простогнала Дженні.
— Однаково кінець, — сказав він.— Ти була добра до мене. Ти хороша жінка.
Це були його останні слова. Біля п'ятої години його де стало.
Спокійний і ясний кінець цього важкого життя глибоко вразив Дженні. В її доброму, чулому серці Герхардт жив не тільки як батько, але й як друг та порадник. Тепер він з'явився перед нею в своєму справжньому вигляді — чесний, працьовитий німець, який усі сили поклав на те, щоб виростити родину й прожити безгрішне життя. Дженні була найважчим його тягарем, але він так до кінця і не взнав усієї правди про неї. Вона думала про те, де ж він тепер, чи знає, що вона йому збрехала. І чи простив він її? Адже він сказав, що вона — хороша жінка.
Всім дітям послали телеграми. Басе відповів, а наступного дня приїхав і сам. Інші телеграфували, що не можуть приїхати, і просили сповістити про все докладно. Дженні написала їм листи. Лютеранський священик прочитав над небіжчиком молитви і домовився про день похорону. Влаштувати його було доручено товстому само-вдоволеному агенту з бюро похоронних процесій. Зайшов дехто з сусідів, як там не було, не всі вони порвали знайомство з цим домом. Похорон відбувся третього дня. Лестер разом з Дженні, Вестою і Бассом попрямували до збудованої з червоної цегли лютеранської церковки й мужньо прослухав довгу проповідь про блаженство потойбічного життя, досадливо щулячись при згадці про пекло. Басе також нудився, але поводився, як належало. Герхардт вже давно став для нього чужою лю-
Диною. Тільки Дженні щиро оплакувала батька. Перед нею.проходило все його життя — довгі роки, сповнені турбот і злиднів, той час, коли він ходив по домівках пиляти дрова, і коли жив на горищі над фабричним складом, убогий маленький будиночок на Тринадцятій вулиці, нестерпні дні на Лоррі-стріт у Клівленді, все горе, заподіяне йому гріхами дочки й смертю дружини, його ніжні турботи про Весту; і нарешті — ці останні тижні перед смертю.
"Він був дуже добрий чоловік,— думала Дженні.— Він гак хотів, щоб усе було найкраще".
Коли заспівали гімн "Господь нам сила і оплот", вона заридала.
Лестер потягнув її за рукав. Він був глибоко схвильований.
— Не можна ж так,— прошепотів він.— Подумай про інших. Я не можу бачити твоїх сліз, здається, зараз встану й піду.
Дженні стихла, але відчувала, як рвуться останні видимі нитки, що зв'язували її з батьком, і серце її обливалося кров'ю.
На лютеранському кладовищі, де Лестер дав розпорядження купити місце, просту труну спустили в могилу й засипали землею. Лестер задумливо поглядав на голі дерева, на суху, побурілу траву, на розриту лопатами буру землю прерії. Кладовище було убоге, бідне — останній притулок робочої людини, але коли Герхардт хотів, щоб його поховали саме тут, отже так і треба. Лестер вдивлявся в худе, тямуще обличчя Басса і вгадував, які плани той будує на майбутнє. Чомусь йому здавалося, що в Басса успішно пішла б тютюнова торгівля. Він бачив, як Дженні витирає почервонілі очі, і знову говорив собі: "Так, це дивовижно". Почуття її було таке щире й сильне. "Хороша жінка — це непояснима загадка", думав він.
Всі разом вони поверталися додому запорошеними,, вітряними вулицями.
— Дженні надто близько приймає все до серця,— сказав Лестер.— Дуже вже вона вразлива, от життя і видається їй похмурішим, ніж воно є насправді. В усіх у нас свої прикрості, .у кого більше, у кого менше, і треба з ними якось справлятись. Невірно, ніби одні люди набагато щасливіші від інших. Турбот на всіх вистачає.
— Що ж робити,— сказала Дженні,— коли мені так шкода деяких людей.
— Дженні завжди була вразтива,— вставив своє слово Басе.
Він увесь час думав про те, яка Лестер чудова люди-дина, як багато вони живуть, якою знатною дамою стала його сестра. Видно, він свого часу не зрозумів, що вона •собою уявляє. Як дивно трапляється в житті,— адже ще зовсім недавно він вважав, що Дженні ні до чого непридатна і життя її безнадійно втрачене.
— Ти все ж постарайся взяти себе в руки, зрозумій, що не можна кожну подію в житті сприймати як катастрофу,— сказав Лестер наприкінці.
Басе був з ним цілком згодний.
Дженні мовчки дивилася у вікно карети. От зараз вони повернуться до величезного тихого дому, а Герхард-та там уже немає. Подумати тільки, що вона більше ніколи його не побачить. Карета завернула в двір. У вітальні Жаннет, принишкла й заплакана, вже накривала .стіл до чаю. Дженні взялася до звичних домашніх справ. Ґі не покидала думка — що ж з нею буде після смерті.
Розділ Ні
Лестер поставився до смерті Герхардта досить байдуже, він тільки співчував Дженні. Сам він цінив у старому його безсумнівні якості, але особистої прихильності до нього не відчував. Він повіз Дженні на десять днів до моря, щоб дати їй можливість відпочити й заспокоїтись, а незабаром після повернення до Чікаго вирішив, нарешті, ввести її в свої справи і разом з нею обміркувати становище. Завдання це частково полегшувала та обставина, що про невдачу його земельних операцій Дженні вже знала. Не були для неї таємницею і його візити до м-с Джералд. Лестер сам їй говорив, що підтримує це знайомство. Одного разу м-с Джералд запросила його в гості разом з Дженні, але сама до них не приїхала, і, як добре розуміла Дженні, не збиралася приїжджати. Поховавши батька, Дженні все більше стала замислюватись над своєю дальшою долею; одружитися з Лестером вона вже не сподівалася, і ніщо в його поведінці не давало їй приводу для таких надій.
Трапилось так, що в цей час Роберт також прийшов до висновку, що потрібні рішучі дії. Він більше не вважав можливим вплинути на самого Лестера—з нього досить було колишніх спроб,— але чому б не спробувати домовитись із Дженні? Дуже ймовірно, вона може зважити на розумну пораду. Якщо Лестер до цього часу з нею не одружився, вона, звичайно, розуміє, що це не входить до його намірів. Треба доручити якійсь надійній третій особі зустрітися з нею, пояснити, як стоять справи, і, звичайно, запропонувати їй солідне забезпечення. Можливо, вона погодиться піти від Лестера і покінчити з цією неприємною пригодою. Лестер, як не є, йому брат, прикро буде, коли він втратить своє багатство. Роберт міг тепер дозволити собі цей великодушний жест — він встиг добре прибрати до рук справи нового тресту. Зрештою він вирішив, що найбільш придатним посередником буде м-р О'Брайен, з юридичної контори "Найт, Кітлі ї О'Брайєн". Він люб'язний, добродушний, ввічливий, дарма що юрист. Він зуміє делікатно роз'яснити Дженні, як дивляться на неї рідні Лестера і що сам Лестер втратить, коли не порве з нею. Якщо Лестер одружений, О'Брайєн зуміє про це довідатись. Дженні буде забезпечена, вона одержить п'ятдесят, сто, нехай навіть півтораста тисяч доларів. Роберт викликав до себе м-ра О'Брайєна і дав йому відповідні інструкції, роз'яснивши до цього, що оскільки він є виконавцем заповіту Арчібалда Кейна, його обов'язок подбати про те, щоб Лестер прийшов до •належного рішення.
М-р О'Брайєн виїхав до Чікаго. Просто з вокзалу він подзвонив Лестеру і з цілковитим своїм задоволенням дізнався, що той на цілий день виїхав з міста. Тоді він попрямував до Хайд-Парку і вручив Жаннет свою візитну карточку. За кілька хвилин до нього вийшла Дженні, яка не мала навіть підозри, з яким важливим дорученням він до неї з'явився. М-р О'Брайєн привітався з нею вишукано люб'язним тоном.
— Я маю задоволення говорити з місіс Кейн? — запитав він, схиливши голову набік.
— Так,— відповіла Дженні.
— Як ви могли переконатися, поглянувши на мою візитну картку, я — містер О'Брайєн, фірма "Найт, Кітлі і О'Брайєн". Ми з'являємося довіреними й виконавцями покійного містера Кейна, батька вашого... мм... містера Кейна. Мій візит може видатися вам дивним, але справа в тому, що в духівниці батька містера Кейна є деякі застереження, які близько стосуються й вас. Ці пункти такі істотні, що я вважаю потрібним ознайомити вас з ними, якщо, звичайно, містер Кейн сам цього не зробив. Я— пробачте мені, але, беручи до уваги характер цих пунктів, я готовий припустити, що він, можливо, про них промовчав.
М-р О'Брайєн зробив паузу, всією своєю постаттю,, кожною рискою обличчя зобразивши питання.
— Я не зовсім зрозуміла,— сказала Дженні.— Про духівницю я нічого не знаю.
