Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Дук спитав у дукині, чи не годилось би їм вийти їй назустріч — все ж таки графиня, вельможна пані.

— Як вона грахвиня,— похопився Санчо поперед дука,— то, на мою думку, вашим вельможностям випадало б іти назустріч; як же вона дуенья, то стійте ані руш.

— А хто тебе питає, Санчо? — втрутився Дон Кіхот.

— Як хто? — одказав Санчо.— Я, пане, сам кажу свою думку, бо, будучи джурою на службі в вашої милості, найліпшого рицаря й кавалера з-поміж усієї двірської кавалерії, пройшов добру школу; а ви ж самі казали, що не так страшний недобір, як перебір. Розумній голові досить дві слові.

— Правду каже Санчо,— промовив дук.— Побачимо, що воно за графиня, а тоді вже покладемо належну міру ґречності.

Тут, як і перше, показались бубнарі з сурмачем.

І тут же автор кладе кінець сьому невеличкому розділові і переходить до наступного, щоб продовжити розповідь про ту саму історію, одну з найповажніших у нашій повісті.

РОЗДІЛ XXXVIII,

де дуенья Гореслава повідає про лиху свою долю

За трійкою тих траурних музик ішло в тропі, двома рядами, дванадцятеро чи що матрон; на них були широкі хламиди з валяної, видимо, саржі І білі намітки тонкого індійського мусліну, такі довгі, що з-під них ледь виднілися бережки хламид. За ними виступала графиня Трифалдиста (її вів за руку стремінний Трихвост Білобородий) у чорній волохатій баєвій сукні: там якби добре зворсити, то кожна гузуль-ка була б завбільшки з горошину, і то не абиякого, а добірного марто-ського гороху. Хвіст, чи сктпть би шлейф, ішов у три пілки, несені трьома так само траурно вбраними пажами; три гострі кути, творені тими вусами, складались у показну геометричну фігуру; усякому, хто на теє диво дивився, стало розумно, чому вона звалась графиня Трифалдиста. Так само свідчить Бен-Енхелі, додаючи, що властиве її ймення було графиня Вовчуна, бо в графстві її водилось багато вовків; якби то були лисиці, то звалась би напевне графиня Лисуна — в тих-бо краях володарі іменувались од тих речей, на які землі їхні були багаті. Проте графиня наша, аби підкреслити незвичайність свого убрання, покинула прізвище Вовчуна і прибрала собі нове — Трифалдиста.

Дванадцять дуень і" пані їхня ішли церемоніальною ходою; обличчя у всіх заслонені були чорним серпанком, не таким прозорим, як у Трихвоста, а густим, що нічого за ним не добачиш. Коли ввесь той гурт увійшов нарешті в сад, підвівся з місця дук із дукинею, а також Дон Кіхот та інші присутні при цій бучній процесії. Дванадцять дуень спинилось, розступившись перед Гореславою, яку вів за руку Трихвост: сеє побачивши, дук із дукинею та Дон Кіхот подалися їй назустріч кроків, може, з дванадцять. Вона ж, упавши навколішки, промовила (голос мала радше товстий і хрипучий, аніж тонкий і делікатний):

— Нехай ваші вельможності не чинять із ласки своєї таких церемоній слузі вашому, чи то пак вашій слузі, бо в горі своєму великому я не спроможуся, мабуть, відповісти на них належите: небачена й нечува-на недоля порвала мій бідний розум і занесла десь далеко; що більше його шукаю, то менше знаходжу.

— Не мав би той його зовсім, графине,— відповів дук,— хто не помітив би в вашій персоні високої гідності, вартої з першого погляду найвиборнішої ґречності і найвитворнішого шанування.

І, взявши її за руку, повів і посадив у крісло поруч із дукинею, що теж прийняла її з великою чемністю. Дон Кіхот мовчав, а Санчові вмерло хотілось побачити обличчя сеньйори Трифалдистої чи котроїсь бодай дуеньї, але то була неможлива річ,— хіба б одслонилися з доброї своєї волі.

Усі мовчали якусь часину, чекаючи, хто ж тую мовчанку порве, аж тут обізвалася дуенья Гореслава такими словами:

— Уповаю, найпремогутніший пане, найпрекрасніша пані і все най-пречесніше товариство, що моє найпревеликіше горе прийняте буде найпрешляхетнішими серцями вашими не тільки зичливо, а й добромисно [512] та спочутливо; таке воно пекуче, що мармур розчулить, діамант розтопить, сталь найтвердших у світі сердець розплавить! Та перше, ніж пустити його на поріг слухів ваших (не кажу — ушей), чиніть мені відомо, спасибі вам, чи нема в сьому гроні, гурті й громаді найпрене-порочнішого і найпреламанчішого рицаря Дон Кіхота і його найпре-джурішого Панси?

— Найпрепансіший тутечки,— вихопився поперед усіх Санчо,— і Найпрекіхотіший тож; отож, найпрегореславніша розпродуеньє, кажіть, чого ви найхотішете, а ми преготові єсьмо вас якнайслугіше роз-пропотішити.

Тоді підвівся Дон Кіхот і таку до дуеньї Гореслави обернув річ:

— Якщо лихо ваше, скорботна сеньйоро, має хоч якусь надію ря-тунку від сили й доблесті якогось мандрованого рицаря, то ось вам мої: хоч які вони, може, недостатні й незуповні, а всі до ваших послуг. Я Дон Кіхот з Ламанчі, і мій обов'язок і повинність моя — допомагати всім тим, що допомоги потребують; а коли се так (а воно так і єсть!), то не треба вам, сеньйоро, моєї ласки запобігати ані до будь-яких передумов удаватись: кажіть прямо і без обрізків про вашу біду; як несила буде їй зарадити, то знайдете принаймні на те спожаління і спочуття.

Сеє почувши, дуенья Гореслава бухнула в ноги Дон Кіхотові і промовляла, колінкуючи:

— Припадаю до сих ніг і стіп, о незвитяжний рицарю, вони-бо — стовпи і підпори мандрованого рицарства; нехай уцілую сії ноги, від їхньої-бо ходи залежить спасіння і порятунок від усіх моїх нещасть, о презацний мандрованцю, чиї справдешні подвиги затьмили й заломили легендарні діяння Амадісів, Еспландіанів та Бельянісів!

Одступивши ж од Дон Кіхота, схопила за руку Санча і вела річ далі:

— О ти, найвірніший з-поміж усіх джур, що будь-коли служили мандрованим рицарям за теперішніх і бозна-колишніх часів; чия доброта не менша й не коротша за бороду приявного тут мого супровідника Трихвоста! Тим єси щасливий, що, слугуючи Дон Кіхотові, служиш ти заразом усій лицарії на світі, що будь-де і будь-коли зброєю орудувала. Благаю ж тебе ради доброти твоєї найвірнішої, будь моїм заступником і речником у пана твого, аби ласкавий був до сієї найпокірнішої і найгоропашнішої графині!

На теє Санчо одказав:

— Чи доброта моя, як ви, пані, каете, справді така велика й довга, як у вашого стремінного борода, то мені байдуже: аби душа моя була вусата й бородата, як на той світ ітиму, а про сьогосвітні бороди я не вельми дбаю; одначе і без того благання та вимагання проситиму хазяїна мого (знаю, що він мене любе, а найпаче тепер, коли я йому потрібен для одного діла), аби допоміг вашій мості і виручив, коли мога. Отож викладайте, панійко моя, ваше горе та біду, а ми вже щось та прирозуміємо.

Дук із дукинею душили в собі сміх, слухаючи тих речей, бо вся ця штука затіялася з їх відома; похваляли вони про себе і дотепну гру Трифалдистої, що, сівши на своє місце, почала оповідати:

— Над преславним Кандайським царством, що лежить між великою Трапобаною і Полудневим морем у двох милях за Коморинським мисом, королювала донья Могунція, вдова по королю Архіпелу, панові мужеві своєму, в котрім то подружжі сплодили й народили принцесу Антимонію, наслідницю того царства; тая першоназвана принцеса Антимонія росла й виростала під моїм доглядом і наглядом, бо я була найстарішою й найстаршою дуеньєю у її матері. Чи довго, чи коротко, виповнився малій Антимонії чотирнадцятий рочок: там на таку красуню вигарніла, що природі не треба вже було додавати ні рисочки. То, може, розумом недійшла була? Ого, мудрість її дорівнювала вроді, а другої такої в світі не було, та й немає, якщо тільки заздрісна доля та жорстокі парки не вкоротили починку її життя. Та певно що ні,— не попу-стить-бо милосердне небо знівечити зеленцем найкращу павіть виноградної лози, що будь-коли лишала на сій землі. У тую вродницю, що достойно її змалювати не годен убогий мій язик, було закохане незчисленне число принців, як своєземських, так і чужосторонських; був між ними і один двірський кавалер, що наважився знести свої мислі до небес красоти тієї неземної, упевняючись на юність свою і гожість, спритність і дотепність, на бистроту і гостроту свого ума: бо, не у гнів вашим ми-лостям кажучи, грав той юнак на гітарі так, що струни на ній говорили, а ще ж і поетом був, і танцюрою знаменитим, і клітку на птахів змайструвати вмів, що якби до чого прийшлося, міг би з того самого хліб їсти —— мав, одне слово, досить талантів, щоб гору перевернути, не те що тендітну панянку зрушити... Та всі його гарні прикмети, всі його здатності і здібності навряд чи помогли б йому здобути фортецю моєї прин-цесоньки, якби сей безчільний паливода не з'єднав собі попереду — мене. Сей ланець, сей безпутній гольтіпака намігся спершу приспати мою чуйність, забити мені памороки, щоб я, непевний комендант, видала йому ключа од твердині, яку мала берегти. Коротко кажучи, підійшов мене лестками, обплутав усякими дарунками та базаринками, та чим він мене доконав і добив — приспівками, що співав одної ночі на вуличці перед заґратованим вікном, край якого я стояла; а приспівка, дай Боже пам'яті, була, здається, така:

Од любої ворогині

Горить.мені в серці рана —

І жадає ще жадана,

Щоб терпів я в безгомінні!

Слова здались мені за жемчуг, а голос за мед, і з тих пір, тобто відтоді, бачивши біду, в яку я впала через такі-от співанки, я дотримуюсь думки, що гнати треба, як то радив уже Платон, із здорових і добре впорядкованих держав усіх поетів або принаймні тих любострасних, що пишуть вірші не такі, як от про маркіза мантуанського, над якими сміються й плачуть діти та жінки, а жалькі та жагучі: ніжним терням заганяються вони в душу, блискавкою її прошивають, не зачепивши одежі... А іншим разом такої співав:

Прийди раптом, смерте мила,

Вийми душу іспідтиха,

Щоб кохання люта втіха

Знов мене не воскресила.

І ще чимало подібних вигадок та витворок, що писані захоплюють, а співані чарують. А що вже казати, як утне, було, сегідильї — ходило [514] тоді по Кандайському царству таке поспів'я! Серце радіє, душа сміється, тіло двигом движить, думки живим сріблом розтікаються... Отож я й кажу вашмостям, що годилось би по закону всіх отих поетів-співців десь на Гадючі острови затокарити. Та винні не так вони, як ті йолопи, що їх вихваляють, та ті дурепи, що їм вірять. Щоб була я правдивою дуеньєю, якою мала бути, то не піддалася б тим ночішнім химерам, не діймала б віри тим облудним словечкам: "Живу вмираючи, горю на морозі, тремчу од холоду в вогні, сподіваюсь без надії, геть іду і тут лишаюсь", та іншим нісенітницям, що їх повно у тих творах.