Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Адже як до тебе п'є товариш, то треба мати в грудях не серце, а маймур, щоб не вихилити до дна. Ну, та штанці у мене, як той казав, сухі й чисті. Тим паче, джури мандрова-них лицарів переважно водичку п'ють, бо вони знай гаями і пущами, байраками й левадами, горами й бескеттям тиняються, вина нігде й не понюхаєш, хоч око собі вийми та кому плати.

— Я думаю! — мовила дукиня.— Ну, а зараз, Санчо, йди відпочинь, а потім ми ще побалакаємо гарненько і розпорядимося, щоб тебе при-снастили, як ти кажеш, до губернаторства.

Поцілував ще раз Санчо дукиню в руку й попросив її о ласку подбати про його Сірого, бо се, мовляв, світло його очей.

— Про якого такого Сірого? — спитала дукиня.

— То, перепрошую,— Санчо на те,— мій каплій, осел би то, ушак. Скоро я вступив сюди в замок, я попросив отсю сеньйору дуенью подбати про нього, а вона так на мене визвірилась, ніби я сказав, що вона потворна або ж стара, хоть дуеньям більше годилося б і пристало ходить коло бидла, аніж у залах парадувати. Хай Бог милує, от уже кого не міг терпіти один гідальго, мій односелець, то це саме таких їмостей.

— Певне, якийсь хамлюга,— вкинула слівце донья Родрігес, дуенья,— якби він був ґречний гідальго, то таких, як я, на руках носив би.

— Годі-бо вам,— обізвалася дукиня,— цитьте, донья Родрігес, і ти, сеньйоре Пансо, зоспокойся: клопіт про ушака я беру на себе. Якщо вже він такий клейнод для Санча, я пильнуватиму його як ока.

— Досить, як ви пильнуватимете його як осла,— заперечив Санчо,— ми з моїм ослом простота, і ми краще згодимося, щоб нас штилем штирхонули, ніж бути тягарем для вас. Хай мій пан запевняє, що в справах ґречності краще переборщити, ніж недоборщити, проте в осляцькому чи нехай каплійському ділі треба шанувати міру й держатися золотої середини.

На те дукиня одвітувала:

— Візьми, Санчо, осла губернаторювати з собою, там його можна годувати уприпуст і від праці звільнити.

— А що ви думаєте, ваша милость, сеньйоро дукине? — зауважив Санчо.— Сам я не раз бачив, як губернаторювати посилали ослів, отож-бо візьму свого з собою, се не така вже й дивина.

Знов розсмішили й потішили дукиню Санчові слова, й, одіславши його відпочити, вона пішла до дука, щоб всю ту розмову переказати. От між ними двома ухвалено й погоджено, що вони підстроять Дон Кіхотові знакомиту штуку та ще в геть-то рицарському дусі. І вони воістину підстроїли йому не одну, а багато таких-то штук, вельми удатних і спритних, що їх можна зачислити до найкращих пригод, розказаних у сій вікопомній історії. [497]

РОЗДІЛ XXXIV,

де оповідається, як вигадано спосіб відчарувати незрівнянну Дульсінею Тобоську; ось так і склалась чи не найславетніша на цілу сюю книгу пригода

Розмови з Дон Кіхотом та Санчом Пансою дуже дукові й дукині до смаку припали; укріпившись у намірі вигадати їм фрашку, фрашку з присмаком придибашки, поклали вони скористатися з Дон Кіхотової оповідки про печеру Монтесіноса, аби справити воістину преславну пригоду (найбільше дукиню, між іншим, вражало Санчове простосердя, той свято увірував, нібито Дульсінею Тобоську зачаровано, дарма що сам він подвизався за химородника і сам-таки цю штуку штукував); і ось, давши належитий розказ служебництву, дук і дукиня, через шість день по Дон Кіхотовім приїзді до замку, повезли його на лови з собаками, і то з такою ватагою облавників та псарів, що й королівському полюванню впору. Дон Кіхотові офіровано мисливський убір, а зарівно й Санчові — зелений, добротного сукна, одначе Дон Кіхот од убору відмовився, заявивши, що незабаром повертається до таборування та бівакування просто неба й возити з собою убрання та всяку примусію не з руки. Зате Санчо одіж узяв з наміром при першій-ліпшій нагоді її загнати.

Отож призначеного дня прибрав Дон Кіхот на себе риштунок, а Санчо Панса переодягнувся й, обладувавши Сірого, з яким розлучатися не схотів, хоть йому офіровано баского коня, пристав до гурту нагоничів. Потім вийшла одягна й ошатна дукиня, і Дон Кіхот, яко ґречний і поштивий кавальєро, посперечавшися з дуком, притримав її ступака за вуздечку. Врешті дісталися вони до лісу, порослого між двома височенними горами, і потому, як— розподілено лази, засідки й вартівні і всі порозходились, почалися лови, і зчинилися несвітський галас, гармидер і тюкання, так що за валуванням псів та турлюканням ріжків люди одне одного не чули.

Дукиня спішилась і стала з гострим ратищем у руках там, кудою, як вона знала, внадились бігати вепрі-одинці. З коней позлазили також дук і Дон Кіхот і поставали обабіч неї, Санчо ж пас задніх, із Сірого він так і не зійшов, побоюючись, що йому, пішому, може добряче натруситися. Заледве спішились і вишикувалися з численним почтом рядком, аж це гульк — просто на них, цькований псами і гнаний облавниками, пре здоровенний одинак, зубами-іклами клацає, весь запінений. Побачивши його, Дон Кіхот нахопив на руку щита, добув меча й рушив йому навперейми, слідом дук із рогатиною, а дукиня, та, аби дук не спинив її вчасно, була б вихопилася поперед обох. Тільки Санчо, уздрівши величезну звірюку, зіскочив з Сірого, рвонув щодуху тікати і спробував видертися на високого дуба; але йому не повелося: скоро він доліз до середини дерева й ухопився за гілляку, щоб на верхівля стеребкатися, гілка, на його біду та безголов'я, вломилася, він дав сторчака, але при падінні зачепився за сук і завис у повітрі, не дістаючи до землі ногами. Опинившись у такому фрасунку, чуючи, як тріщить по [498] швах його зелена полусвита, і гадаючи, що хижий звір туж-туж кинеться сюди і його пропоре, він так зарепетував і закричав пробі, що всі, хто чув його, а не бачив, повірили, що він уже у диковій пащі. Нарешті ікластий кабанисько упав, прошитий безліччю ратищ. От упізнавши Дон Кіхот Санчів голос, на крик обертається і бачить — висить Санчо догори дрига на дубі, а під ним стоїть Сірий, який не побажав його покинути в сутузі; як повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, рідко бачено Санча Пансу без Сірого, а Сірого без Санча: така-бо велика була їхня приязнь та обопільна відданість.

Під'їхав Дон Кіхот і зняв з дуба Санча, а той, відчувши себе на волі і на твердій землі, став оглядати свою подерту мисливську полусвиту і серцем крушитися: він-оо був певен, що цей стрій вартий цілого майорату. Тим часом здоровенну тушу вепрову завдано на мулицю, прикрито віттям розмайрину й мирту і, яко трофей, відвезено до просторого шатра, нап'ятого на лісовій галявині; там уже порозставлювано столи і справлено таку багату й розкішну учту, що тільки з самого цього можна було судити про гойність і достаток господарів. Санчо показав дукині проріхи на свому подертому строї і сказав:

— Якби ми полювали на зайців або ж на пташок, певне, моя полусвита не мала б такого плачевного вигляду. Не втямлю, що за втіха сочити звірюку, здатну так іклом шпортонути, що тут тобі й капець. Пригадую, в одній старосвітській баладці співається так:

Хай ведмідь тебе змордує,

Як преславного Фавілу.

— Се баладка про готського царя,— пояснив Дон Кіхот,— його ведмідь розшарпав на ловах.

— А я про що ж кажу! — вів далі Санчо.— Не подобається мені, коли потужники й царі наражаються на таку небезпеку задля втіхи б то, а потім яка ж то втіха — вбивати нічим не винну тварину.

— Ні, Санчо, ти помиляєшся,— заперечив дук,— нема розваги для царів і потужників достойнішої і кориснішої, аніж лови з псами. Полювання — то ніби війна: в ловецтві застосовуються ті самі військові хитрощі, засідки й пастки, щоб здужати ворога з найменшим для себе ризиком. На полюванні ми терпимо тріскучий мороз і давучу спеку, нехтуємо і сон, і спочинок, набираємося снаги, вправляємо наші члени, щоб зробити їх гнучкішими, коротше, це заняття нікому не вадить, а втіху дає многим. Найліпше ж у ловах з нагінкою те, що вони не для всіх, і це їх відрізняє від інших відмін полювання, за виїмком хіба що соколиного,— то мисливство для королів та іменитих осіб. Отож, Санчо, зміни свою думку, і як губернаторюватимеш, то полюй, і ти переконаєшся сам, що це піде тобі на пожиток.

— Е, ні,— одвітував Санчо,— як ти добрий губернатор, зламай ногу, будь доматор. Гарний би він був: до нього суплікатори в найпильнішій потребі, а він собі гасає по пущах! Та так усе його врядування піде внівець! Присягаю на душу, пане: мисливство та всякі витребеньки радше для гультяїв, ніж для губернаторів. Я от для розваги на Великодні святки гулятиму в гарбу, а неділями та прйсвятками в скраклі, а всі ті лови та перелови не про мене та й душу мою вернуть. [499]

— Дай Боже, Санчо, аби так було, од слова до діла сто і одна миля.

— Хай би там що,— заперечив Санчо,— умів брати, умій і віддати, як Бог тобі дбаха, будь і пізня птаха, не ноги кендюх носять, а кендюх ноги, краще Боже спомагання, як те раннє уставання, лежи, небоже, як Бог поможе. Я хочу сказати, що як Господь мені поможе і я з горливі-стю відбуватиму свої повинності, то з мене вийде орел, а не губернатор, мені пальця в рота не клади.

— Бодай тебе Бог забув з усіма святими, окаянний сиволапцю! — гукнув Дон Кіхот.— Коли вже, Санчо, ти перестанеш приповідати, а заговориш доладно й толком, як я тебе не раз навчав? А ви, ваші достойності, панство моє, не зважайте на цього балабана, він вас цими припо-вістками заморочить, а в них стільки ж розуму, скільки дай Боже йому здоров'я і мені, якщо я згоджуся його слухати.

— У Санча Панси прислів'їв,— сказала дукиня,— ще більше, ніж у Грека-Командора, і чим вони виграють проти Командорових, то це стислістю. Санчові пословки особисто мені більше смакують, хоть Командорові нижуться слушніше й туляться доречніше.

Отак гомонячи про се, про те, вони вийшли з шатра й заглибились у ліс, і за оглядинами вартівень та засідок уплив у них цілий день і непомітно зайшла ніч, та не така ясна й тиха, як звичайно о цій порі, тобто серед літа, буває; а втім, сутінь, що землю обволочила, вельми пособ-ляла витівці дуцтва; і ось як осмеркло, нараз ніби звідусіль загорівся ліс; відтак ліворуч і праворуч, то тут, то там почулися звуки численних ріжків та інших вояцьких струментів, буцімто лісом сунуло велике комонне військо. Блиск вогнів і звуки бойової музики сліпили очі й глушили вуха всіх присутніх, навіть у змову втаємничених.