Лугова арфа - Капоте Труман

Доллі спустила вуаль, неначе хотіла в такий спосіб краще сховатися серед листя.

Райлї Гендерсон спинився недалеко від дерева, і його засмагле юнацьке обличчя напружилось. Узявши рушницю напереваги, він звів курок, ніби дожидаючи, коли з'явиться здобич. Кетрін не витримала перша й закричала:

— Райлі Гендерсон, не смій стріляти в нас!

Рушниця хитнулась, він рвучко обернувся, і впольовані білки сколихнулись у нього на шиї, мов широке намисто. Потім він побачив нас на дереві і, якусь мить помовчавши, сказав:

— А, Кетрін Крік, привіт. Привіт, міс Телбоу. Що це ви, люди добрі, робите там нагорі? На диких кішок полюєте, чи що?

— Просто сидимо,— квапливо відказала Доллі, немов боячись, щоб не озвались Кетрін чи я.— А ви чимало білок настріляли.

— Візьміть собі двійко,— мовив він, одв'язуючи від гірлянди двох білок.— Ми вчора зготували кілька на вечерю, то м'ясо так і тане в роті. Заждіть хвилинку, зараз я їх вам принесу.

— Та ні, не треба, просто покладіть отам на землі.

Але він сказав, що там на них набіжить мурашва, і таки поліз на дерево. Його голуба сорочка була поплямована білячою кров'ю, і в буйній рудуватій чуприні теж видніли крапельки крові; від нього пахло порохом, а його просте, доладно скроєне обличчя засмагло до кольору кориці.

— Побий мене грім, та тут справжня хатина,— мовив він і тупнув ногою, неначе випробовуючи міцність помосту.

Кетрін тут-таки застерегла його: мовляв, може, поки що це й справді хатина, але бути їй недового, якщо він отак по ній гупатиме.

— Це ти змайстрував, Колліне? — звернувся він до мене, і я аж остовпів з радості, коли збагнув, що він назвав мене на ім'я, бо завжди вважав, що Райлі Гендерсон і гадки не має про мене. А от я про нього знав дуже багато.

Ні про кого іншого в нашому містечку стільки не говорили, як про Райлі Гендерсона. Літні люди, згадуючи його, скрушно зітхали, а молодші, десь близько його віку, такі-от як я, не проминали нагоди узвати його нахабою і грубіяном,— а все тому, що він дозволяв нам тільки заздрити йому і нікого не підпускав до себе з приязню чи дружбою.

Кожен у містечку міг би розповісти вам про нього ось що.

Він народився в Китаї, і його батька, місіонера, вбили там під час якогось повстання. Мати його була родом з нашого містечка, звали її Роз. Сам я ніколи її не бачив, але чув, що вона була дуже вродлива, поки не почала носити окуляри; а до того ще й багата, бо дістала велику спадщину від свого діда. Повернувшись із Китаю, вона привезла трьох дітей: Райлі, якому було тоді п'ять років, і двох менших за нього дівчаток. Оселилися вони у її неодруженого брата, мирового судді Гораса Голтона, гладкого чоловіка з жовтим, як айва, обличчям старої панни. Минали роки, і Роз виявляла чимдалі більші дивацтва: погрожувала притягти Віріну до суду за те, що сукня, куплена в її крамниці, сіла після прання; щоб покарати Райлі, примушувала його скакати на одній нозі по подвір'ю і повторювати вголос таблицю множення, хоча здебільшого він ганяв де хотів; а коли пресвітер заговорив був з нею про хлопця, вона заявила, що ненавидить своїх дітей і бажає їм смерті. І, мабуть, таки справді бажала, бо якось на різдво спробувала втопити обох своїх маленьких дочок, замкнувшися з ними вранці у ванній. Розповідали, що їх врятував Райлі, порубавши двері сокирою, а це ж, певно, неабищо для хлопчини дев'яти-десяти років, чи скільки там йому було. Згодом Роз одвезли кудись на узбережжя, в якийсь закритий заклад, і, можливо, вона й досі там живе; принаймні я не чув, щоб вона померла. Після цього між Райлі та його дядьком Горасом Голтоном почалися незлагоди. Одного вечора Райлі забрав Горасів "олдсмобіл" і подався до ресторану з Меймі Кертіс, меткою дівулею років чи не на п'ять старшою за нього, а йому самому було тоді не більш як п'ятнадцять. Тим часом Горасові хтось сказав, що вони в ресторані, от він і умовив шерифа, щоб віз його туди: мовляв, треба провчити цього хлопчиська, запроторити його до холодної. Ну, а Райлі й відрубав: "Ви, шерифе, не за тим погналися". І тут-таки привселюдно звинуватив свого дядечка в тому, що він привласнює гроші Роз, які по праву належать йому, Райлі, та його сестрам. Тоді запропонував розв'язати справу бійкою на місці, а коли Горас відмовився, він, не довго думаючи, підійшов та й затопив йому в око. Шериф посадив Райлі до в'язниці. Та коли суддя Кул, давній приятель Роз, почав розслідування, то, звичайно ж, виявилося, що все так і було: Горас уже давненько перекладав сестрині гроші на власний рахунок. Горасові довелося спакувати речі й податися поїздом до Нового Орлеана, де він, як дійшло до нас через кілька місяців, прибрав собі звання служителя культу кохання і вінчав парочки на екскурсійному пароплаві, що курсував місячними ночами по Міссісіпі. Відтоді Райлі став сам собі господар. Позичивши грошей під спадщину, що її мав невдовзі отримати, він купив червону спортивну машину й почав ганяти по окрузі з усіма, які тільки були, місцевими шльондрами. Єдиними пристойними дівчатами, яких будь-коли бачили в тій машині, були його сестри; щонеділі після обіду він вивозив їх на прогулянку й поважно кружляв по площі. Вони були гарненькі дівчата, ті його сестри, але жилося їм не дуже весело, бо він не спускав їх з ока, і хлопці боялися до них підступати. Господарство в їхньому домі вела віддана темношкіра служниця, і коли не брати до уваги її, то жили вони зовсім самі. Одна з сестер, Елізабет, училася в тому самому класі, що й я, і з усіх предметів була перша. Що ж до самого Райлі, то школу він покинув, але не був з тих нероб, що гайнують цілі дні у більярдній, навіть і не водився з ними. Вдень він звичайно ловив рибу чи полював, а в старому будинку Голтонів багато чого зробив власними руками, бо був добрий тесляр, та й на механіці знався непогано: приміром, змайстрував для своєї машини особливий сигнал, що скидався на паровозний гудок, і вечорами по всій околиці розлягалося його пронизливе виття — то Райлі мчав на танці до сусіднього містечка. Як мені хотілося заприятелювати з ним! І як подумати, то чом би й ні — адже він був усього на два роки старший за мене. Але я можу пригадати лиш один-єдиний раз, коли він до мене заговорив. Вичепурений, у білому фланелевому костюмі, він ішов на танці до міського клубу й по дорозі заглянув до Віріниної аптеки-закусочної, де я часом допомагав торгувати в суботні вечори. Йому потрібен був пакетик, але я не знав, що то за такий пакетик, отож довелось йому самому зайти за прилавок і знайти ту штуку в шухлядці; при цьому він засміявся, цілком добродушно, та краще б уже навпаки, бо тепер він знав, що я дурень дурнем, тож годі було й сподіватися, що ми коли-небудь станемо друзями.

— Беріть торта, Райлі,— сказала Доллі, і він поцікавився, чи це в нас такий звичай — снідати на лоні природи з самого рання. Потім додав, що загалом це непогано придумано.

— Однаково що купатися поночі,— провадив він.— Я й сам приходжу сюди вдосвіта поплавати в річці. Коли виберетесь іншим разом, то гукніть, дайте мені знати, що ви тут.

— Ласкаво просимо, приходьте хоч кожного ранку,— сказала Доллі, піднімаючи свою вуальку.— Як видно, ми ще деякий час тут поживемо.

Мабуть, таке запрошення видалось Райлі трохи дивним, але він цього не сказав. Видобувши з кишені пачку сигарет, він пустив її по колу. Кетрін узяла сигарету, і Доллі сказала:

— Кетрін Крік, ти ж ніколи в житті не курила.

На що Кетрін відказала: а може, вона щось на цьому й втратила.

— То ж, мабуть, якась таки втіха, коли стільки людей без курива жити не можуть. А ми, серденько, уже в таких літах, що нам тільки й шукати хоч якихось утіх.

Доллі прикусила губу.

— Ну що ж, гадаю, шкоди від цього не буде,— мовила вона, і собі беручи сигарету.

Є дві речі, від яких першому-ліпшому хлопцеві прямісінька дорога до божевільні (так навчав мене містер Генд, застукавши з сигаретою у шкільній вбиральні), і від однієї з них — від курива — я відмовився за два роки перед тим: не зі страху перед божевільнею, а гадаючи, що воно може завадити мені рости. А тепер зріст у мене став нормальний, і як по правді, то Райлі був не більший за мене, хоч на перший погляд так здавалося, бо він зумисне рухався незграбно, наче якийсь довготелесий ковбой. Отож я взяв сигарету, і Доллі, пахкаючи димом, але не затягуючись, сказала, що мабуть, зараз нас усіх трьох занудить; проте нікого не занудило, і Кетрін обізвалася й собі: мовляв, іншим разом вона б залюбки покурила люльку, бо від люльки страх як добре пахне. Аж раптом Доллі таке нам сказала, про що я й гадки не мав: Віріна курить люльку!

— Не знаю, чи курить вона й тепер, але раніш у неї була люлька та бляшанка тютюну "Принц Альберт", а в ній скибочка яблука... Тільки нікому про це не кажіть,— додала вона раптом, похопившись, що її чує і Райлі: він саме голосно засміявся.

Коли Райлі йшов вулицею чи їхав у своїй машині, його обличчя мало звичайно напружений, сторожкий вираз; а тут, на дереві, воно наче відтануло: на устах раз по раз з'являлася усмішка, що дуже личила йому і була, очевидно, викликана бажанням коли й не подружитися з нами, то принаймні виказати зичливість. Та й Доллі начебто почувала себе в його товаристві цілком невимушено, і ця зустріч була їй видимо приємна. І вже певна річ, що вона не боялася Райлі: можливо, тому що ми були в хатині на дереві, а ця хатина належала їй.

— Дякуємо вам за білок,— сказала вона, коли він зібрався йти.— І неодмінно приходьте до нас ще.

Райлі зіскочив на землю.

— А може, я б вас одвіз? Моя машина стоїть отам, біля кладовища.

— Ми вам щиро вдячні,— відказала Доллі.— Але як по правді, то нам нема куди їхати.

Усміхаючись, він звів рушницю й наставив її на нас, і Кетрін сердито закричала:

— Відшмагати б тебе за ці штуки, хлопче!

Але він засміявся, помахав нам рукою і побіг собі слідом за своїм собакою, що з гавкотом помчав уперед.

— Ну, закуримо ще по одній,— весело мовила Доллі, бо свою пачку з сигаретами Райлі залишив нам.

*

На той час, коли Райлі повернувся до містечка, там уже все гуло, мов бджолиний рій: скрізь тільки про те й гомоніли, як ми втекли з дому серед ночі. Виявляється, Доллі залишила записку,— ні я, ні Кетрін про це не знали,— і Віріна знайшла її, коли вийшла вранці пити каву.