Лугова арфа - Капоте Труман

Одного дня, ступивши на перший щабель, я побачив, що та ляда відчинена, а прислухавшись, почув нагорі ледь чутне мелодійне муркотіння, як ото буває, коли маленьке дівча наспівує щось собі під ніс, граючись на самоті. Я хотів був повернути назад, але в цю мить муркотіння змовкло і хтось запитав:

— Це ти, Кетрін?

— Ні, це я, Коллін,— відповів я і вистромив голову на горище.

Обличчя Доллі — велика біла сніжинка — вперше за весь час не розтануло в напівтемряві.

— То ось куди ти ходиш... А ми дивувалися...— мовила вона стиха, і голос її прошелестів, мов цигарковий папір, її очі виказували якийсь особливий дар: вони були ясні, прозорі й відсвічували зеленим, наче м'ятне желе. Дивлячись на мене в присмерку горища, ті очі немовби боязко визнавали, що я не замишляю нічого лихого.— Виходить, ти граєшся тут... на горищі? Я казала Віріні, що ти почуватимеш себе самотнім.— Нахилившись над барильцем, вона шукала чогось на дні.— Слухай-но, допоміг би ти мені. Заглянь в оте друге барильце. Я шукаю кораловий замок і торбинку з різноколірними камінцями. Гадаю, Кетрін має сподобатись мій подарунок — акваріум із золотими рибками, правда ж? На день народження. Колись ми тримали тропічних рибок, та вони, бісенята, поїли одна одну. Але я добре пам'ятаю, як ми їх купували, їздили аж до Брутона, за шістдесят миль. Доти я ніколи не виїжджала за шістдесят миль звідси, та й не знаю, чи ще колись виїду... Ага, осьде він, той замок.

Невдовзі я знайшов і камінці; вони скидалися на кукурудзяні зерна чи на льодяники, і, подаючи їй торбинку, я сказав:

— Ось вам цукерки.

— Дякую,— відказала вона.— Я дуже люблю цукерки, хоч би вони й були на смак камінцями.

*

Ми скоро заприязнилися — Доллі, Кетрін і я. Мені було одинадцять, потім минуло шістнадцять. Та хоч нічим особливим я тоді не відзначався, ті роки приємно згадувати.

Я ніколи не приводив нікого з собою в дім, та й не хотів цього робити. Одного разу я запросив до кіно знайому дівчину, і, коли ми поверталися, вона спитала, чи не можна зайти до нас попити води. Якби я вірив, що вона справді хоче пити, то напевне погодився б; але я розумів, що вона прикидається, аби тільки заглянути в наш дім,— всім у містечку цього хотілося,— отож і сказав їй: нехай, мовляв, потерпить до свого дому. А вона мені відказала на те:

— Всі в окрузі знають, що Доллі Телбоу несповна розуму, то й ти такий самий.

Мені та дівчина подобалась, але я все одно штурхонув її, і вона пообіцяла: ну стривай, брат дасть тобі чосу. Що він і зробив: у мене коло кутика рота й досі видно рубець — слід удару пляшкою від кока-коли.

Я знаю: багато хто в містечку казав, що Доллі — то Вірінин тяжкий хрест, а ще казали, ніби в будинку на Телбоу-лейн діється таке, що й не придумаєш, навіть якби хотів. Можливо, так воно й було. Та все одно ті роки приємно згадувати.

Взимку, щоразу як я повертався зі школи, Кетрін мерщій відкривала банку варення, Доллі ставила на вогонь великий кавник, а в духовку — лист з коржиками, і коли вона відчиняла духовку, звідти линув гарячий дух ванілі, бо Доллі жила на самих солодощах і завжди пекла чи то солодкий пиріг, чи то кекс із родзинками, чи якесь інше печиво або ж варила тягучки. Городини вона й до рота не брала, а з м'ясного визнавала лише курячий мозок — таку собі горошинку, що тане в роті раніше, ніж її розкуштуєш. У кухні топилося в плиті й каміні, і там було тепло, як у корови під язиком. Найбільше, що могла заподіяти зима,— це обморозити своїм голубуватим крижаним подихом віконні шиби. Коли б якомусь чарівникові заманулося зробити мені подарунок, нехай би він дав мені пляшку, повну звуків тієї кухні — веселого сміху та палахкотіння вогню; пляшку, повну її масляно-ванільних солодких пахощів, хоч від Кетрін, правду кажучи, пахло, наче від льохи навесні. Наша кухня більше скидалася на затишну вітальню: там стояли крісла-гойдалки, підлогу вкривав м'який плетений килимок, на стінах рядочками висіли зображення кошенят, що їх дуже полюбляла Доллі; у вазоні цвіла герань — усе цвіла та цвіла цілий рік,— а в акваріумі на покритому клейонкою столі плавали золоті рибки Кетрін, повагом проносячи свої пишні хвости крізь брами коралового замку. Часом ми складали мозаїчні картинки-крутиголовки, поділивши між собою їх складники, і Кетрін нишком ховала наші з Доллі частинки, коли їй здавалося, що хтось може закінчити раніше за неї. А то, бувало, вони обидві бралися допомагати мені готувати уроки. Ото починалася комедія! В усьому, що стосувалось природи, Доллі розумілася чудово — вона мала інстинкт бджоли, що знає, в якій квітці найсолодший нектар, і могла за день наперед завбачити грозу, ще з весни сказати, чи вродить смоква, знайти в лісі грибне місце, чи дикий мед, чи сховане в траві гніздо з яєчками цесарки. Просто розглядалася довкола й немовби відчувала, що де є. Та коли доходило до моїх уроків, вона виказувала таке саме неуцтво, як і Кетрін.

— Америка мала називатися Америкою ще до того, як її відкрив Колумб. Це ж само собою зрозуміло. А то б звідки він знав, що це Америка?

А Кетрін підтакувала:

— Ну звісно, Америка — це давнє індіанське слово.

З них двох Кетрін була гірша, бо непохитно стояла на своєму і, коли, бувало, не запишеш дослівно всього, що вона сказала, то аж гопки скаче і неодмінно перекине каву чи щось іще. Та я перестав слухати її після того, як вона наговорила казна-чого про Лінкольна: нібито він був почасти негр, почасти індіанець і тільки якимось краєчком білий, Навіть я знав, що то вигадки. Але одним я справді завдячую Кетрін: коли б не вона, то хто знає, чи досяг би я нормального людського зросту, В чотирнадцять років я ще не переріс Бідді Скіннера — того самого Бідді, якого, кажуть, не раз запрошували виступати в цирку. Та Кетрін заспокоювала мене: мовляв, не тривожся, голубе, просто тебе треба трохи витягти, ото й тільки. І ревно тягла мене за руки й ноги, і смикала за голову, неначе то було яблуко на непіддатливій гілці. І за два роки витягла-таки мене від чотирьох футів дев'яти дюймів до п'яти й сімох,— про це свідчать позначки, зроблені хлібним ножем на лутці дверей комори. Бо й тепер, коли так багато чого минуло без вороття, коли в комині нашої плити гуляє вітер, а в кухні хазяйнує зима, ті позначки лишаються там як неспростовний доказ.

Хоч загалом ліки, що їх готувала Доллі, начебто допомагали замовникам, проте час від часу надходили листи, в яких говорилося: "Шановна міс Телбоу, не надсилайте більше засобу проти водянки, бо наша бідолашна сестра Белл (чи хтось там ще) на тому тижні упокоїлася, земля їй пером". В кухні тоді западав смуток; згорнувши руки на грудях і скрушно хитаючи головами, мої подруги обговорювали перебіг хвороби, і Кетрін казала:

— Ну що ж, Доллі, серденько, ми робили все, що могли, але господь бог розсудив по-своєму.

Не раз, було, наганяла смуток на кухню й Віріна, що день у день запроваджувала якісь нові приписи чи вимагала додержання старих: робіть те, не робіть цього, припиніть те, беріться до того. Ми були неначе годинники, що мають показувати такий самий час, як і в неї, і горе тому, хто хвилин на десять забігав уперед чи на годину спізнювався: Віріна накидалася на винного, мов шуліка.

"Ну й ота-от!" — зітхала Кетрін, а Доллі їй тихенько: "Цить, цить!" — неначе хотіла не так заспокоїти Кетрін, як заглушити власне ледь чутне внутрішнє ремство.

Як я гадаю, Віріні десь у душі хотілося й самій увійти до кухонного товариства рівною між рівних, але вона була немовби єдиний чоловік у домі, повному жінок та дітей, і мала лиш один спосіб спілкуватися з нами — оті свої владні напади;

— Доллі, зараз же викинь геть це кошеня! Чи ти хочеш, щоб мене зовсім замучила астма?.. Хто не закрутив кран у ванній?.. Хто поламав мою парасольку?..

Її похмуре невдоволення розповзалося по всьому будинку ядучим жовтим туманом. "Ну й ота-от!" — "Цить, цить!"

Раз на тиждень, здебільшого у суботу, ми вирушали до Річкового лісу. До цих походів, що тривали цілий день, Кетрін засмажувала курча й нафаршировувала десяток яєць, а Доллі брала з собою кекс із шоколадною поливою та чималий запас тягучок. Отак спорядившись і прихопивши з собою три порожніх мішки, ми рушали дорогою, що вела від церкви повз кладовище й далі через луку, порослу індіанською травою. На самому узліссі стояла розложиста аделія з двома стовбурами; власне, то були два дерева, але їх гілля так переплелося, що по ньому легко було перейти з одного на друге; до того ж їх з'єднував дощаний поміст, утворюючи щось ніби хатину, таку надійну і містку, що кращої годі й бажати,— справжній тобі пліт у зеленому морі листя. Ті хлопчаки, що спорудили її, мабуть, давно вже постаріли, якщо взагалі ще живі: адже хатина на дереві пережила років п'ятнадцять-двадцять, перше ніж Доллі знайшла її, а мені показала ще через чверть століття. Дістатися туди було не важче, ніж піднятися сходами; нарости на корі правили за приступки, а міцні пагони дикого винограду — за поруччя; і навіть Кетрін, з її дебелими стегнами й скаргами на ревматизм, не доводилось докладати особливих зусиль. Але Кетрін не любила тієї хатини на дереві; вона просто не знала, як знала це Доллі, а від неї дізнався і я, що то не хатина, а корабель і що, ступивши на нього, людина вирушає у плавання понад захмарним берегом мрії.

— Ось згадаєте моє слово,— казала Кетрін,— дошки там геть старі, цвяхи ковзають в них, мов ті черви. Як хрясне воно все, як беркицьнемо ми додолу, то й в'язи поскручуєм, ось побачите!

Поскладавши свої припаси в хатині на дереві, ми розходились по лісу, кожне з мішком на листя, трави, якісь таємничі корінці. Ніхто, давіть Кетрін, не знав до пуття, з чого складаються ті ліки, бо Доллі суворо оберігала свою таємницю, ніколи не дозволяла нам зазирати до її мішка й не випускала його з рук, неначе тримала там у полоні зачарованого принца з голубим волоссям.

Ось яку історію вона мені розповіла!

"Багато років тому, коли ми були зовсім малі (у Віріни тоді ще не повипадали молочні зубенята, а Нетрів: ледь сягала зростом стовпчика в огорожі), тут кругом було повно циган, мов птахів у заростях ожини,— не так, як тепер, коли за цілий рік хіба що декілька пройде. З'являлися вони навесні, несподівано, як цвіт на дереві: не було, не було — і раптом повно їх, і на дорогах, і в околишніх лісах.