Лугова арфа - Капоте Труман

А треба сказати, що тутешні чоловіки бачити їх спокійно не могли, і наш тато, а твій двоюрідний дідусь Урія, обіцяв пристрелити першого-ліпшого, котрого застукає на своїй землі. Отож я й тримала язика на припоні, коли мені траплялося побачити, що цигани беруть воду із струмка чи збирають під деревами торішні пеканові горіхи. А одного вечора,— то було в квітні, й надворі лив дощ,— я пішла до корівника, де саме перед тим розтелилася наша Красуля, аж бачу — там три циганки, дві старі, а одна молода, і та молода лежить зовсім гола на маїсовій полові й корчиться з болю. Коли вони побачили, що я не злякалась і не зчиняю крику, одна з тих старих циганок попросила принести якогось світла. Я побігла в дім по свічку, а коли повернулася, та циганка, котра послала мене, вже тримала за ніжки донизу головою немовлятко — червоне таке все, пискляве,— а друга тим часом доїла Красулю. Я допомогла їм обмити немовлятко теплим молоком і сповити його в шаль. Тоді одна з тих старих циганок узяла мене за руку та й каже: "А тепер я тобі віддячу — навчу одного віршика". В тому віршику говорилося про кору гостролиста, про бабчину папороть і про все інше, що ми ходимо збирати в лісі. І ще таке: "Провари, щоб почорніло, і лікуй водянку сміло". А вранці вони зникли. Я шукала їх скрізь: і в полі, й на дорозі,— та по них і сліду не лишилося, тільки отой віршик, якого я завчила напам'ять".

Перегукуючись між собою, голосно ухкаючи, мов ті пугачі, сполохані серед білого дня, ми цілий ранок нишпорили в різних кінцях лісу. А над полудень, з мішками, розпухлими від кори й тендітних пошматованих корінців, знову залазили в зелене плетиво свого дерева й розкладали харч. Ми брали з собою глечик доброї води із струмка, або, коли надворі було холодно,— термос з гарячою кавою, а замащені курчам і липкі від тягучок руки витирали листям з тієї ж таки мелії. Попоївши, гадали на пелюстках квітів, сонно розмовляли про всяку всячину і, здавалося, пливли на зеленому плоту нашого дерева ген у надвечір'я. Ми були немовби часткою того дерева, так само як його сріблясте проти сонця листя і як дрімлюги, що жили серед його гілля.

*

Десь раз на рік я навідуюсь до будинку на Телбоу-лейн і ходжу по подвір'ю. Днями я знову був там і набрів на старий чавунний казан, що лежить перекинутий у бур'яні, чорний, наче метеорит. Доллі... Доллі, схилившись над тим казаном, висипала в окріп усе, що ми назбирували в лісі, і перемішувала, перемішувала вкороченим мітлищем руде, мов тютюнова жуйка, вариво. Готувала зілля вона сама, а ми з Кетрін стояли й дивилися, неначе учні відьми. Потім ми допомагали розливати зілля по пляшках, а що звичайні корки вибивало випарами, то мені доручалося робити затички з туалетного паперу. Продавали ми в середньому пляшок із шість на тиждень, по два долари за пляшку. Ті гроші, як вважала Доллі, належали нам трьом, і ми витрачали їх, тільки-но одержавши. Звичайно ми замовляли поштою всілякі речі, рекламовані в журналах: "Придбайте самовчитель різблення по дереву"; "Трик-трак — гра для малих і старих"; "Кожен може навчитися грати на базуці". Одного разу ми придбали в такий спосіб самовчитель французької мови: мені спало на думку, що, навчившись говорити по-французькому, ми матимем свою таємну мову, якої не розумітиме ні Віріна, ні хто інший. Доллі погодилася спробувати, але найбільше, на що вона спромоглася, було "Passez-moi[1] ложку", а Кетрін, засвоївши "Je suis fatigueé"[2], більш ні разу не розгорнула книжки, бо цього з неї було цілком досить, як заявила вона нам.

Віріна часто казала, що буде лихо, якщо хтось отруїться нашим зіллям, проте загалом великого інтересу до нього не виявляла. Та якось ми підсумували наш річний виторг і побачили, що нам належало б сплатити з нього прибутковий податок. Отут уже Віріна почала розпитувати, що та як: гроші для неї були мов здобич для мисливця, і, натрапивши на їх слід, вона скрадалася за ними, мов слідопит за тигром, не пропускаючи повз увагу жодної зламаної галузки. "З чого воно складається, те зілля?" — допитувалась вона, а Доллі, хоча й була потішена, стримувала усмішку і тільки руками махала: та, мовляв, з того, з сього, а взагалі з нічого.

Віріна начебто відступилася, проте дуже часто за вечерею замислено втуплювала очі в Доллі, а одного разу, коли ми троє стояли на подвір'ї круг казана, в якому булькало зілля, я підвів очі й побачив у вікні Віріну, що пильно стежила за нами; мабуть, уже тоді її план цілковито визрів, але перший крок вона зробила тільки влітку.

Двічі на рік, у січні й серпні, Віріна їздила купувати речі до Сент-Луїса або Чікаго. От і того літа — мені тоді якраз минуло шістнадцять — вона поїхала до Чікаго й за два тижні повернулася з якимсь чоловіком, що називав себе доктором Моррісом Рітцом. Ясна річ, всіх у містечку розбирала цікавість: що ж то за такий доктор Морріс Рітц? Він носив краватки-метелики й папужисті яскраві костюми, губи мав сині, а його масні очиці так і свердлили все навколо. Одне слово, справжнісінький пацюк. Ми довідалися, що він оселився у найкращому номері в готелі "Лола", а обідав, незмінно замовляючи біфштекси, у Філовому кафе. Ідучи вулицею, виступав поважно й кивав своєю лиснючою зализаною голівкою кожному перехожому; проте знайомств не заводив, і ні з ким, крім Віріни, його не бачили, хоч додому вона його не приводила й навіть не згадувала його ім'я, аж поки одного дня Кетрін, набравшись зухвалості, запитала:

— Міс Віріно, а що то за опудало, отой недорослий доктор Морріс Рітц?

На що Віріна, аж побліднувши на виду, відказала:

— Я можу назвати декого, хто куди більше схожий на опудало.

Просто ганьба, гомоніли люди, що Віріна дозволяє собі отаке з тим плюгавцем із Чікаго; а він же ще й молодший за неї років на двадцять. Потім пішов поголос, що вони вчащають удвох до занедбаної консервної фабрики на протилежному краю міста. Виявилося, що вони й справді вчащали туди, але зовсім не за тим, що мали на думці всі оті пліткарі в більярдній. Мало не щодня Віріна з доктором Моррісом Рітцом вирушали до консервної фабрики — покинутої цегляної руїни з повибиваними шибками й перехнябленими дверима. Вже багато років ніхто до неї й близько не підступав, за винятком школярів, що забиралися туди палити сигарети й бавитися з дівчатами. А потім, на початку вересня, ми прочитали в "Кур'єрі", що Віріна купила ту стару фабрику, але з якою метою — про це не було ні слова. Невдовзі по тому Віріна загадала Кетрін зарізати двох курей і сказала, що в неділю у нас обідатиме доктор Морріс Рітц.

За всі роки, що я прожив там, доктор Морріс Рітц був єдиним званим гостем у будинку на Телбоу-лейн. Отже, що не кажіть, а то була визначна подія. Кетрін і Доллі заходилися прибирати, як навесні: повибивали килими, принесли з горища порцеляновий посуд, запахтили весь будинок мастикою та політурою. До столу передбачалося подати смажених курей, шинку, зелений горошок, батати, солодкі булочки, банановий пудинг, два торти й фруктове морозиво. У неділю опівдні Віріна прийшла до їдальні поглянути на стіл: посередині красувалася розложиста ваза з чайними трояндами, кругом було ретельно викладене столове срібло, і здавалося, ніби стіл накрито на двадцять персон, хоч насправді на ньому стояло всього два прибори. Віріна зараз же поставила ще два, і Доллі, побачивши це, сказала кволим голосом: якщо, мовляв, Коллін хоче обідати за столом, то нехай, а вона попоїсть у кухні разом з Кетрін. Та Віріна й чути про це не хотіла.

— Не мороч мені голови, Доллі. Йдеться про важливі речі. Морріс прийде спеціально, щоб познайомитися з тобою. І ще я хочу тебе попросити: зроби ласку, не будь такою мокрою куркою. Мене аж нудить, коли ти отака.

Доллі перелякалася до смерті, сховалась у своїй кімнаті, і вже через чимало часу після появи гостя Віріні довелося послати мене по неї. Вона лежала на своєму рожевому ліжку з мокрою ганчіркою на чолі, а поруч неї сиділа Кетрін, виряджена, мов на весілля; щоки її яскріли рум'янами, наче дешеві цукерки, а в роті було ще більше вати, ніж звичайно.

— Вставай, серденько, вставай,— сказала вона.— Ти ж геть занапастиш свою гарну сукню.

На Доллі була нова ситцева сукня, яку Віріна привезла їй із Чікаго. Вона сіла, розправила сукню, але зараз же лягла знов.

— Якби ж то Віріна знала, як мені прикро,— безпорадно промовила вона.

Я пішов і сказав Віріні, що Доллі нездужається.

— Ось зараз я сама про все подбаю,— відказала Віріна і вийшла з вітальні, залишивши мене з доктором Моррісом Рітцом.

Ну й гидомирний же він усе-таки був!

— То ти вже маєш шістнадцять,— мовив він і підморгнув мені своїми нахабними очицями — спершу одним, потім другим.— І заглядаєш дівчаткам під спідниці, еге ж? А ти скажи старій пані, нехай іншим разом візьме тебе до Чікаго. Отам цього добра навалом, є куди позаглядати.— І, клацнувши пальцями, він зачовгав по підлозі своїми моднячими гостроносими черевиками, неначе витанцьовував якийсь хвацький танок. Він таки справді скидався на чечіточника чи на продавця газованої води, от хіба тільки портфель був ознакою якогось поважнішого заняття. Мені кортіло спитати: якщо він лікар, то від яких хвороб лікує,— і я вже зовсім наважився, коли до кімнати повернулася Віріна, ведучи під лікоть Доллі.

Не сховали Доллі ні тіні по кутках вітальні, ні меблі з м'якою оббивкою: не підводячи очей, вона подала руку, і доктор Рітц ухопився за неї і почав так трусити, що Доллі ледве на ногах встояла.

О міс Телбоу! Вважаю за велику честь познайомитися з вами! — вигукнув він і шарпнув свою краватку-метелик.

Ми сіли обідати, і Кетрін пішла круг столу, накладаючи кожному на тарілку шматки смаженого курчати: Поклала Віріні, тоді Доллі, а коли дійшла черга до доктора, він промовив:

— Сказати правду, в курчатах мені смакують лише мізки. Сподіваюся, ви не залишили їх у кухні, тітонько?

Кетрін подивилася на нього так зверхньо, що в неї аж очі перекосило, і, плутаючись язиком у кавалках вати, насилу видушила з себе:

— Та вони ж, ті мізки, вже на тарілці у Доллі.

— О боже, оце-то південна вимова! — щиро вжахнувся доктор Рітц.

— Вона каже, що мізки в мене на тарілці,— обізвалася Доллі, і щоки її почервоніли незгірш за рум'яна Кетрін.— Але прошу, я передам їх вам.

— Коли ви справді не маєте нічого проти...

— Вона не має нічого проти,— втрутилася Віріна.— Та й взагалі вона їсть тільки солодке.