Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Нарешті, у класних кімнатах були кам'яні постаменти; там завжди стояло по два відра з водою, і ми сходилися туди щоранку, мов коні до корита, й у присутності вчителя по черзі ополіскували собі обличчя та мили руки. Звідти ми переходили до столу, де жінки причісували нас і пудрили. Прибирали наше приміщення лише раз у день, перед нашим пробудженням, і воно завжди було брудне. Хоча вікон у ньому було багато, а двері — високі, запахи умивальника, перукарських знадобів, ящиків, де зберігалися речі кожного учня, не кажучи вже про випари од вісімдесяти скупчених тіл, постійно лоскотали нам нюх. Цей шкільний humus, змішаний з багнюкою, яку ми весь час приносили з двору, утворював ніби купу гною, і смерділо від неї страх! Брак чистого, запашного повітря, яким він досі дихав у полях та в лісах, переміна звичок, дисципліна — усе це пригнічувало Ламбера. Поставивши лікоть правої руки на парту й підперши щоку долонею, він усі уроки дивився на листя дерев у дворі або на хмари в небі. Здавалося, він учить урок, але, бачачи, що його перо нерухоме, а сторінка лишається чистою, вчитель кричав йому:
— Ви нічого не робите, Ламбер!
Знову й знову шпигало Луї в саме серце ота шпилька: "Ви нічого не робите!" Через те в нього ніколи не було вільного часу, на перервах його змушували писати "пенсуми". "Пенсум" — кара для учня, в різних колежах вона була різною; у Вандомі тому, хто завинив, належало за перерву переписати стільки-то рядків. Ми з Ламбером були так завалені "пенсумами", що за два роки нашої дружби навряд чи мали бодай шість днів відпочинку. Якби не книжки, що їх я приносив з бібліотеки — тільки вони підтримували життя в нашому мозку — подібне існування довело б нас до цілковитого отупіння. Відсутність фізичних вправ впливає на дітей фатально. Звичка поводитися по-царському, засвоєна з юних літ, кажуть помітно псує будову тіла в монарших осіб, якщо вони не кидають виклик долі, розвиваючи свої м'язи на полях битви та на ловах. Коли навіть закони придворного етикету до такої міри впливають на спинний мозок, що роблять тазові кістки королів жіночними, розм'якшують їхню мозкову речовину і призводять до виродження, то якої глибокої шкоди, і фізичної, і духовної, завдає школярам постійна нестача свіжого повітря, руху, веселощів? Отож каральна система, якої дотримуються в наших колежах, неодмінно повинна привернути увагу авторитетів у галузі народної просвіти, коли серед них з'являться мислителі, що думатимуть не лише про себе.
Ми накликáли на себе "пенсуми" з тисячі причин. У нас була така добра пам'ять, що уроків ми ніколи не вчили. Досить було, щоб хтось із наших товаришів прочитав уривок з латини, французької або граматичне правило, і ми запам'ятовували його; але якщо, на наше лихо, вчитель у першу чергу запитував нас, а не когось іншого, ми часто навіть не знали, що було задано, і тоді призначався "пенсум", хоч як ми хитрували та викручувались. У всякому разі, приготування уроків ми завжди відкладали до найостаннішої миті. То нам треба було дочитати книжку, то ми поринали у мрії, забуваючи про уроки, і знову заробляли собі "пенсуми". А як часто встигали ми написати свій переклад за той час, поки учень першого класу, якому доручали зібрати їх, по черзі підходив до кожного школяра! До моральних труднощів, які переживав Ламбер, звикаючи до життя в колежі, додавалося не менш важке випробування, крізь яке пройшли ми всі: треба було витерпіти безліч найрозмаїтіших тілесних страждань. Дитяча шкіра надзвичайно чутлива і вимагає пильного догляду, а надто взимку, коли доводиться часто переходити з крижаного повітря в жарко напалений клас і навпаки. Отож через відсутність материнської турботи малюки та молодші учні були суціль укриті болячками та тріщинами від обмороження, такими болючими, що під час сніданку їм доводилося робити спеціальні перев'язки, але, звісно, робили їх не дуже дбайливо, бо надто багато було зранених рук, ніг і п'ят. А втім, чимало дітей терпіли біль, не вдаючись до лікування. Адже їм часто доводилось обирати: чи закінчувати приготування уроків, чи втішатися ковзанням на кризі, чи йти на перев'язку, яку недбало накладали і так само недбало берегли. До того ж шкільні звичаї запровадили моду сміятися з бідолашних слабаків, які ходили на перев'язку, й не один учень сам зривав бинти, що їх санітарка намотала йому на руку. Тому взимку в багатьох боліли пальці й ноги, покриті виразками; звичайно ж, їм було не до навчання і їх карали за те, що вони не вчилися. Дуже часто отець-вихователь, якого обманювали вигаданими хворобами, не зважав і на хвороби справжні. Учні були на повному утриманні колежу — це входило у плату за навчання. Тому про одяг і взуття для школярів дбала адміністрація, влаштовуючи з цією метою торги; звідси і щотижневий огляд за участю постачальників, про який я вже згадував. Вигідний для шкільного начальства, такий метод мав найсумніші наслідки для самих учнів. Горе було малому, схильному до поганої звички стоптувати або рвати черевики, або передчасно протирати підметки через якусь ваду ходи або внаслідок човгання на уроках, коли дитина скоряється властивому для її віку бажанню рухатися. Протягом усієї зими бідолаха терпів під час прогулянок люті муки: відморожені місця шпигали болем, як під час нападів подагри; гачки на черевику ламалися, а шнурки рвалися; через стерті підбори клятуще взуття погано прилягало до ноги; малому доводилося ходити, човгаючи по закрижанілих доріжках або глибоко грузнучи в глинистій багнюці Вандома; вода і сніг проникали крізь тріснуті шви, крізь дірочки, з яких повипадали цвяхи, нога мерзла й опухала. З шістдесяти хлопчаків не було й десятка, які ходили б, не відчуваючи болю; проте на прогулянках ніхто ніколи не відбивався від гурту, всі скорялися загальному ритму — так ото й дорослих людей само життя затягує у свій потік. Скільки разів шляхетний малюк, плачучи від гніву, знаходив мужність, щоб примусити себе йти вперед, або повернутися у свій брудний закапелок, попри нестерпний біль! Так боїться в цьому віці недосвідчена душа і насмішки, і співчуття — двох видів знущання. В колежі, як і в суспільстві, сильний уже зневажає слабкого, не розуміючи, в чому проявляється істинна сила. Та то були ще дрібниці. Ніхто з наших не носив рукавичок. Якщо, бувало, батьки, санітарка або директор давали їх комусь із найслабших, жартівники або старші учні клали їх на грубку і сушили, аж поки вони зморщувалися; ну а коли й щастило видерти рукавиці в бешкетників, вони відволожувались і швидко жолобилися від недбалого користування. Жодні рукавиці не витримували такого. Їх вважали за привілей, а діти прагнуть рівності.
Всі ці муки терпів і Луї Ламбер. Усі люди, схильні до роздумів та замріяності, часто розвивають у собі звичку до якогось машинального руху, і він постійно човгав черевиками, зношуючи їх дуже швидко. Ніжна, як у жінки, шкіра на його обличчі, вухах і губах тріскалася від найменшого холоду. Його руки, такі м'які і білі, робилися червоними й шкарубкими. У нього був постійний нежить. Отож Луї натерпівся чимало, поки нарешті й він пристосувався до вандомських звичаїв. Тривалий та жорстокий досвід, часті неприємності змусили його "потурбуватися про свої справи", як казали в нас у колежі. Йому довелося приділити увагу своєму ящику, парті, одягу, своїм черевикам; не дозволяти красти у себе книжок, чорнила, зошитів, пер; одне слово, подумати про тисячу подробиць нашого дитячого життя, про які так ретельно дбали егоїсти та пересічні душі, що їм незмінно діставалися нагороди за відмінне навчання і зразкову поведінку, нагороди, до яких байдужісінько ставився хлопець, обдарований справді блискучими здібностями, хлопець, котрий під тиском майже божественної уяви палко віддавався потокам своїх думок. Та це було ще не все. Між учителями й учнями скрізь і завжди точиться боротьба, нещадна боротьба, яку в суспільстві можна порівняти хіба тільки з боротьбою опозиції проти уряду за конституційного правління. Але журналісти та оратори опозиції навряд чи вміють так швидко користатися з тієї чи тієї переваги, так жорстоко дорікати за якусь провину, так дошкульно глузувати, як це вміють діти у своєму спілкуванні з людьми, яким доручено їхнє виховання. Навіть янгол втратив би терпець, займаючись такою професією. Отож навряд чи варто ставити на карб бідолашному, часто не вельми проникливому вчителю, якому до того ж і платять погано, коли він іноді дратується і буває несправедливий. Постійно відчуваючи на собі насмішкуваті погляди, оточений пастками, він іноді мститься за свої помилки, що їх діти помічають умить.
Коли йшлося не про великі провини, за які карали іншими способами, ultima ratio patrum* у Вандомі був ремінь. За невиконані домашні завдання, за погано вивчені уроки, за бешкетні витівки було досить і "пенсума"; але за ображене самолюбство вчитель віддячував нам ремінцем. З усіх фізичних страждань, які доводилися нам терпіти, найдужче дошкуляв той біль, коли розлючений учитель з усієї сили шмагав по наших слабких руках шкіряною смужкою завширшки десь у два пальці. Засуджений до цієї класичної кари повинен був стати навколішки посеред класу. Спершу він мав вийти з-за парти, а потім уже вклякнути біля кафедри під цікавими, а часто й глузливими поглядами товаришів. Для вразливих душ це були подвійні тортури — так ото колись засуджений на смерть здійснював подорож від зали суду до ешафоту на Гревській площі. Залежно від характеру одні кричали або плакали гіркими слізьми до чи після шмагання, інші мужньо терпіли біль, але навіть найстійкіші в чеканні кари ледве втримувалися від конвульсивної гримаси страху. Луї Ламбер постійно наражався на покарання ременем і то завдяки одній властивості його вдачі, про яку він і сам довгий час нічого не знав. Коли вигук учителя: "Ви нічого не робите!" — брутально відривав його від роздумів, він часто — і спочатку цілком несвідомо — кидав на вихователя погляд, сповнений якоїсь дикої зневаги і заряджений думкою, як заряджена електрикою Лейденська банка. Цей погляд, звісно, дошкуляв учителеві, й, роздратований такою безмовною епіграмою, він прагнув відучити учня від його палахкотючих поглядів.
