Карло Сміливий - Скотт Вальтер
З італійців запальні месники.
Захоплено вислухав герцог звістку за смерть Рудольфа Донергуґеля й знявши важкого золотого ланцюга з своєї шиї, одів його Артурові.
— Честь і слава тобі, юний друже! Донергуґель був найстрашніший з усіх ведмідь, інші просто малі ведмежата; він мріяв, що може володіти списом. Добре, добре, хоробрий юначе, — ну розкажи, що ж далі? Як ти втік? Хитрощі?
— Пробачте, мене оборонив їхній начальник Ферранд де-Водемон, узяв мою зустріч з Донергуґелем за особисте змагання й бажаючи, як сказав він, поводитись чесно, пустив мене.
— Овва? — скрикнув Карло. — Він хоче показувати свою великодушність; будь ласка, прикладу з нього не братиму! Кажи далі, Артуре де-Вер!
Коли Артур розповідав де та як Альберт Геєрштейн з ним розмовляв — герцог кинув на нього бистрий погляд і мимохіть здригнувшись урвав:
— І ти не загородив йому в груди кинджала?
— Ні, ми благородно довірились один одному.
— Як? Проте ти знаєш, що він мій запеклий ворог. Нерішучість твоя зводить на нівець цілий подвиг. Що таке смерть Донергуґеля, коли ти зглянувся на Альберта Геєрштейна?!
— Хай і так, — сміливо відказав Артур. — Я не прошу хвали й може справді заробив на вашу догану. Але в обох випадках я мав особисті причини: Донергуґель був мені ворог, а графа Геєрштейна я… поважаю!
Вельможі навколо перелякані дивились, чим скінчиться смілива промова. Але таки справді виходить, Карловйх вчинків передбачати
неможливо ніколи. Він подивився навколо, тоді зареготав і весело скрикнув:
— Ви чуєте, як співає англійський півень? Якої заспіває, він колись із часом; коли й тепер так тримається перед державцем!
На цю: мить вернулися післанці й сказали, що герцог Ферранд поїхав назад із загоном до свого табору й на бойовищі нема живої душі.
— То вертаймо й ми; — сказав Карло, — якщо немає надії піднімати списи. А ти, Артуре де-Вер, іди за мною!
Увійшовши до намету, герцог знову почав розпитувати Артура, який нічого не сказав йому про те, що батько Анни Геєрштейн говорив за дочку. Кардові, він думав, знати цього не треба. Але відверто розповів загрози графа Альберта. Герцог слухав його цього разу спокійніше, але почувши, що той, хто не тремтить за своє життя, цілковитий владар над життям свого ворога, він закричав:
— Підлий зрадник, убивця! Підійшов до виходу й гукнув:
— А ну ведіть сюди тих, хто під вартою!
Маршал Бургундії та граф Оксфорд увійшли й сказали, що другий, Кампо-Бассо; так красномовно просив дозволити обдивитися вартові табори, де його військо, що він одмовити не міг.
— Гаразд, — сказав герцог Бургундський, — а вам, Оксфорде, я хтів рекомендувати вашого сина, якщо ви не встигли обійняти його. Він зажив собі чести та слави, а мені зробив важливу послугу. Тепер такі дні, коли хочеться прощати своїм ворогам, не знаю чому, і ось проти свого звичаю я дуже хочу запобігти герцеві. Згодьтесь для мене. Потоваришуйте йому. Візьміть назад свої запоруки й дайте мені закінчити цей рік, може бути останній рік мого життя, примиренням.
— Ви просите небагатого, — мовив Оксфорд. — Я втратив надію був бачити сина. Ви вертаєте йото. Але бути другом Кампо-Бассові я не Можу. І свою честь даю на волю вашу; візьме назад він свою запоруку, Я охоче беру мою! Джов де-Вер не буде боятись, щоб хто не подумав, ніби він злякався Кампо-Басса!
Герцог щиро дякував і запросив усіх присутніх перебути з ним вечір. Артурові видалося, наче герцог багато ласкавіший, ніж раніш, а Оксфорд старший пригадав минулі роки, свої з Карлом дружні стосунки, поки необмежена влада та шалені успіхи Карла трохи змінили.
Герцог давав різні накази, розпитував за вояків й почувши відповіді, сумно півголосом мовив:
— Коли б не моя присяга, відклав би війну на весну. Шкода салдатів.
А втім нічого особливого в герцогові більше не помітили, ото тільки ж раз-у-раз питав про Кампо-Басса й, нарешті, йому сказали, що граф, нездужаючи, з наказу свого лікаря лежить у ліжкові, обіцяючи на світанкові встати.
Герцог промовчав, гадаючи, що італієць уникає стрічатись з Оксфордом. З герцогського намету гості пішли за годину до півночі. Оксфорд із сином повернулись до себе — до шатра. Старий був у великій задумі. Хвилин за десять сказав:
— Сину, загадай привести перед світанком коні. Я б хотів, щоб ти запросив нашого сусіда Колвена нам товаришувати. Я огляну передову варту.
— Такий несподіваний намір? — зауважив Артур.
— А проте, може й пізно, — відповів Оксфорд. — Ех, коли б місячна ніч, я б поїхав не гаючись!
— Тепер темно, — озвався Артур. — Але ви ніби сподіваєтесь небезпеки?
— Так, Артуре! Йди!
Артур повідомив Колвена, дав наказ щодо коней і тоді ліг спати.
Перед світанком першого січня тисяча чотириста сімдесят сьомого року — відомий історичний день — Оскфорд, Колвен та Артур із Тібом та ще двома вершниками поїхали оглядати військо навколо табору Карла Бургундського. Здебільшого панував лад. Ранок був холодний. Землю укривав сніг, що подекуди танув, бо два дні стояла відлига, де-не-де узявся кригою, — з вечора почався дужий мороз. Але як здивувався, як злякався Оксфорд, доїхавши тієї частини табору, де напередодні був Кампо-Бассо з своїми італійцями, понад дві тисячі чоловіка. Оксфорда та його супутників ніхто не спинив, жоден кінь не іржав, жодної навколо душі…
Вони даремно оглядали спорожнілі намети…
— Мерщій до Карла! — скричав Оксфорд. — Вдаряймо на сполох! Зрада!
— Дозвольте, — заперечив Колвен, — може краще раніше довідатись. За двісті кроків звідціля стоїть моя батарея; гляньмо, чи на місці вона. Я ладен ручитися. Батарея розчищає вузьку дорогу, єдину, що нею можна до нас перейти; коли мої вояки на своїх місцях, відповідаю життям: ми будемо боронити перехід, поки ви приведете військо!
— Швидче, швидче! — скричав Оксфорд.
Лихою дорогою, кригою, снігом, перелякані, захекані поскакали вони до гармат.
В тьмяному місячному світлі, що переливалося з першим промінням ранішньої зорі, вони побачили — гармати на місці; але жодної людини навкруги.
— Неможливо, неможливо! — хвилювався Колвен. — Вони не втечуть. А, по наметах вогні. Ох, це вино! Вони, напевно, п'яні. Ось я їм!
Скочив з коня, побіг до першого намету: артилеристи майже всі були там. Але вони лежали долі покотом між шклянками та пляшками п'яні; Колвен з величезними труднощами ледве-ледве зміг підвести трьох. Хитаючись вони посувались на Колвенів наказ, певніше, інстинктово, аніж з обов'язку, та подались до батареї.
Десь у кінці межигір'я почувся приглушений гуркіт, мов тупіт сили-силенної людей.
— Це котиться в далечині снігова брила! — сказав Артур.
— То не сніг, а швайцарці! — заперечив Колвен. — Що робити? П'янчуги… Гармати набиті, напевно наставлені! Один вибух зчинить тривогу багато раніш, ніж ми сами! О, кляті п'янчуги!
— На них не чекай! — закричав Оксфорд. — Ми з сином беремо ґноти й ідемо до гармат!
Вони зскочили з коней, віддали їх Тібо, тоді обидва Оксфорди взяли ґноти з рук гарматників, які не настільки ще впились, щоб не мати сили хоч цим допомогти.
— Чудесно! — закричав відважний начальник. — Знаменита батарея! Кожен стояв біля своєї гармати, стримуючи віддих. Страшний, ґуркіт чимраз наближався.
— Товариші, а ви. п'янчуги, також — не стріляйте! Я дам наказ! І ось у світлі нового дня вони побачили щільну лаву людей, озброєних довгими списами, келепами, а над ними — прапори.
Колвен дав наблизитись їм кроків на вісімдесят, тоді скрикнув:
— "Стріляй"!
Грізно гримнула одна гармата. В інших палівки засвітились — і погасли: зрадники італійці їх позабивали.
Коли б усі гармати були справні, Колвенове пророцтво неминуче здійснилося б. Один постріл перебив та поранив цілу лаву швайцарців, а між ними того, хто ніс прапора.
— Сміливо! — кричав Колвен. — Набиваймо знову гармату! Було запізно.
Велетенський вояка, що йшов попереду розпорошеної колони, підняв прапора та гучно закричав:
— Земляки! Пам'ятайте Муртен та Ґрансон! Ви злякалися першого пострілу? Прапори Берна, Урі та Швіця — вперед! Унтервальдене, ось прапор! Унтервальдене, за мною!..
І розбурхана лава посунула вперед, заглушливо ревучи, головокрутно прудко.
Колвена повалили. Оксфорд та Артур покотилися долі під дужими вдарами. Юнак устиг підповзти під гармату, але батько потрапив швайцарцям під ноги, і його певно забили б на смерть, коли б не міцні лати. А чотирьохтисячне військо кинулось до табору, сповняючи повітря страшним криком, що незабаром переплівся із зойками, стогоном, тривожним гомоном зброї.
Кривавочервоне полум'я нагадало Артурові його становище.
Ззаду був у вогні його табор, лунали крики перемоги й жаху. Скочивши на рівні ноги, він оглянувся навколо, шукаючи батька. Той зімлілий лежав неподалік. Схилившись Артур полегшено зідхнув. Батько розплющив очі.
— Коні! Коні! — кричав Артур. — Де Тібо?
— Тут! — вискочив вірний товариш, що обачно сховався був із кіньми в кущах.
— Де хоробрий Колвен? — запитав Оксфорд. — Дайте йому коня!
— Для нього війна скінчилася, — промовив Тібо. — Він більше не сяде на коня!
Оксфорд повернув голову й важко зідхнув: перед гарматою з розрубаною головою лежав Колвен.
— Куди ми тепер? — хапливо закричав Артур.
— Шукати герцога!
— Я бачив герцога, що чвалем перемчав з десятьма вояками через річку на поле, на північ. Я покажу куди.
— Швидче на коні! За герцогом!
Сяк-так підсадивши Оксфорда на коня, чимдуж поскакали. Дорогу показував Тібо.
Кілька разів обертались назад до табору, де палала пожежа. Де ж сліди Карла Бургундського?
Милі за три від того місця, де спіткала їх поразка, де ще чулися войовничі вигуки з дзвоном переможним із Мансі, вони доїхали до півзамерзлого болота, вкритого трупами.
Насамперед побачили Карла. їх вразив вигляд Карла, того Карла, що мав необмежену, може бути наймогутнішу владу в Европі.
Роздягнений, як і всі навколо, лежав він проколотий та порубаний; холодна рука ще тримала меча, а на блідому-блідому обличчі — скажений гнів.
Поруч нього лежали трупи Альберта Геєрштейна та його управителя, в одежі герцогських вартових.
Виходить, на Карла напав загін Кампо-Бассовких зрадників.
Оксфорд, зійшовши з коня, огледів тіло забитого товариша.
Тяжкий сум засвітився в очах на спогад давнього минулого. Довго стояв скорботно схиливши голову, увесь віддаючися смутним думкам.
Раптом Тібо, — він поглядав на дорогу, — скрикнув:
— На коні! Швайцарці!
— Тікай, — промовив Оксфорд, — і ти, Артуре, також! Бережіть своїх молодощів на щасливіші дні.
