Карло Сміливий - Скотт Вальтер
Війни з ними тривали так довго, ріки крови проллято, і розумні люди досі жалкують, що їх починали.
— Ні, — озвався герцог, — я не зневажу шотляндців, порівнюючи їх з горянами. Де швайцарцям устояти проти моєї кінноти?
— Так, коли кіннота матиме місце переїхати, але…
— Мовчи, я тобі доведу! Ці люди підбурюють на змови… Ось я тобі казав, що губернатора Арчібальда фон Гаґенбаха забито в Ля-фереті, коли його зрадою взяли твої швайцарці. А ось пергамент, мойого намісника покарано на смерть за вироком Фемгеріхта, таємної розбишацької спілки. О, коли б мені знайти їх на поверні землі так легко, як вони збираються в її надрах, — я б помстився. Читай нахабне писання.
Там було написано, что Арчібальда фон Гаґенбаха засуджено на єтрату за тиранію, насильство та утиски з волі священного Фем'у: виконали вирок аґенти відповідальні перед самим судом.
— Я це з-найшов кинджалом притяте до мойого стола, — вів далі герцог; — бачиш, які таємниці?
Англієць, згадавши заїзд Джона Менґса, здригнувся.
— Благаю, мовчіть про страшний суд; аґенти скрізь над нашими головами, навколо нас. Жодна людина не може покладатися на найкращу варту. Ви оточені німцями, італійцями, чужаками. Багато з них можуть бути зв'язані таємною обіцянкою, що звільняє людей від усіх інших громадських обов'язків. Подумайте за себе. Я друг вашої родини, хай навіть це останні слова перед смертю! — скажу: швайцарці, то загроза, що тяжить над вашою головою, а таємні товариства працюють під нашими ногами, щоб струснути землю. Не починайте боротьби! Вас чекає жахлива смерть!
— Одначе, ти дуже тремтиш перед селюками та нічними розбишаками. Але я терпляче вислухаю швайцарських післанців. А щодо таємних товариств, гаразд, мовчатиму, аж сполучусь з імператором; ми виженем їх звідусіль. Що мовиш? Кажу я до діла?
— Думати можна. А краще не говорити. Ви в такому становищі, що одне слово підслухає зрадник, і прийде загибель.
— Я не приймаю зрадників до себе, — промовив Карло. — Коли гадати, що вони є в моєму таборі, краще загинути від їх, ніж кожну мить начуватись.
— Вірні підданці та начальники нашої високости говорять лихе про Кампо-Басса. Він має у вас велику довіру…
— А, легко ширити наклеп на найкращого друга! Це Колвен… Кампо-Басса всі ненавидять, бо він не запобігає моєї ласки, одверто рубає правду увіччі, і я завсіди з ним згоджуюсь, а він усе знає, до
того ж веселий, добре тямить на придворних звичаях… Хіба ж не перлина?
— Може… Проте, не кожен путній царедворець є вірний порадник.
— Коли так, — закричав герцог, — доведеться сказати тобі таємницю щодо Кампо-Басса. Людовік, король французький, повідомив мене, Кампо-Басса пропонував йому за великі гроші дати мене живого чи мертвого. А. ти здригаєшся? Заспокойся! Зрозумій же, коли б воно так і було, Людовік мене не повідомив би в жодному разі. Ні, він знає, як я ціную Кампо-Басса, тому вигадав наклеп, щоб мене з ним посварити.
— Державцю! — скричав Оксфорд, — послухайтесь мене, носіть завжди панцер і самі ніде не виїжджайте!
— Ех, Оксфорде… Ну гаразд! Ти, юначе, можеш запевнити мою родичку Маргарету Анжуйську, я матиму її інтереси за мої власні. Побажавши герцог надобраніч обом, пішов.
— Ти пересвідчився сам, — озвався Оксфорд до сина, — який це надзвичайний державець. Немов молодий стрілець, натягнувши лука, забуває за мету, побачивши поблизу маленьку ластівку. Боляче дивитись на гру… Він міг би виграти, коли б не примхливі забаганки… Все залежить від того, як герцог Карло скаже завтра. Але вплив мій малий, щоб примусити його дбати за власну долю та за наші вигоди. Надобраніч, мій сину!
XXVI
Занадто кров моя була холодна,
Проти образ отих обуритись нездатна,
І ви користувалися з цього,
Знущалися з мого терпіння…
(Генрік IV).
Скоро зайнялася сліпуча зоря, обидва Оксфорди прокинулись. Увійшов Колвен, за ним салдат, принесли кілька пакунків.
Начальник бургундської артилерії сказав, що прийшов з дорученням от герцога.
— Його високість посилає молодому серу Оксфордові чотирьох надійних провідників та гаманець із золотом на витрати в столиці короля Рене. Опріч того, листа до короля, щоб графа Оксфорда гостинно приймали. І ще посилає герцог два придворні вбрання, щоб молодий англієць міг брати участь у святах. А коли сер Оксфорд має ще які справи, його високість радить поводитися дуже обережно. Герцог дає також пару коней, а я тільки додам: що швидче молодий Оксфорд поїде, то більший успіх дасть його подорож.
— Я сяду на коня, як тільки переберусь, — відказав Артур.
— А я, — мовив батько, — не буду затримувати. Але хто знає, коли й де ми побачимось.
— Гадаю, — сказав Колвен, — це залежить від герцогових вчинків. Він здається ще не знає й сам, що робити. Його високість має надію, що ви, мілорде, лишаєтесь тут, поки вашу справу буде остаточно вирішено. Я маю дещо сказати вам на самоті.
Артур відійшов у куток і переодягнувся. З великою насолодою скинув він з себе купецьке вбрання, але ще з більшою похапцем, так щоб ніхто не помітив, накинув на шию та заховав під коміра тоненького золотого мавританського ланцюжка. Він вийняв його з маленького пакуночка, що всунула йому до рук Анна Геєрштейн. На ланцюжкові висів маленький медальйон, де з одного боку було вирізано "Прощай навік", а з другого "Пам'ятай А. Г.".
Всі, хто читає цю книгу, любили кого, люблять, або будуть любити, тому кожен зрозуміє одразу, чому Артур повісив подарунка так, щоб напис лежав на самому серці.
Скінчивши одягатись, юнак підійшов до батька.
Граф Оксфорд сказав:
— Доручення ти знаєш. Коли привезеш потрібні акти, знайдеш мене біля герцога.
Вони мовчки вийшли з намету. Там стояло четверо бургундських вершників, та ще двоє коней, один Артурові, один на вантаж.
— Тібо, — сказав Колвен, показавши на старшого з чотирьох верхівців, — заслуговує на цілковиту довіру; можеш на нього покластися.
Артур скочив на сідло, страшенно задоволений, бо давно не сидів верхи на доброму коні.
— Ще одно слово, сину, — промовив Артурів батько. Юнак схилився до нього. — Якщо дістанеш від мене листа, — прошепотів Оксфорд, — дізнаєшся зміст, потримавши папера над вогнем.
Артур уклонився. Час було рушати. Помчали чвалем через табор. Юнак ще раз обернувся, кинувши останній погляд на батька та Колвена.
Старий Оксфорд довго дивився навздогінці за сином і поринув у тривожну задуму. Коли це Колвен озвався:
— Не дивно, що так непокоїтесь. Ваш син — чудесний юнак і цілком на це заробив…
— Тяжко ризикувати останнім, що маєш. Які накази від герцога?
— Його високість, — відповів Колвен, — має намір, поснідавши, поїхати верхи. Посилають вам убрання, бажаючи, щоб ви й надалі вдавали з себе англійського купця, та поїхали за ним до Діжона, де герцог почує відповідь од бургундської шляхти, а потім прийме швайцарських уповноважених; а втім, мабуть, він і сам казав вам про це; ви ж бачили його вночі! Ходимо! Може хочете поїсти?
Вони поснідали. Тільки скінчили, засурмили сурми, — герцог сідає на коня. Філіпсонові підвили чудового коня і він разом із господарем приєднався до блискучого товариства, що починало збиратися перед герцогським наметом. Ось вийшов і герцог, за ним багато вельмож.
Поїхали. Філіпсон поруч з Колвеном, і урочистий похід, залишивши табор, попрямував до Діжона, тодішньої столиці цілої Бургундії.
Сурми герцогського походу повідомили сторожу біля діжонської брами. Спустили моста, і повітря сповнили радісні крики народу, коли Карло верхи білим конем з шістьома пажами в'їхав на міст.
Похід спинився перед величезною будівлею в центрі Діжона.
Тоді цей замок називали — герцогський, а потім, коли Бургундія приєдналася до Франції, називали королівський палац.
Діжонський мер чекав на герцога на сходах. Тут зібралося сотня громадян в чорних оксамитових убраннях з невеликими списами в руках. Герцог вступив до великої залі, де стояв трон, а ззаду нього лави для вельмож.
На одну з них, звідкіля можна було добре бачити геть усі збори та самого герцога, Колвен посадовив англійського вельможу.
Карло кинувши швидкий пильний погляд, легенько кивнув головою, дуже задоволений.
Коли всі посідали, мер знову наблизився до герцога і запитав, чи його високість зволить вислухати населення його столиці та прийняти на ознаку відданости срібного келиха, сповненого золотом, що його він, мер, має щастя подати герцогові від імени громадян та діжонських вельмож.
Карло, що інколи не бував надто ввічливий, коротко відрубав:
— На все є час! Дайте нам перше довідатись, що мають сказати представники бургундської шляхти, а тоді ми послухаєм діжонських громадян.
Ображений мер з срібним келихом у руці одійшов.
— Я сподівався, — промовив Карло, — побачити зараз уповноважених від бургундської шляхти. Невже нікого нема?
Мер, побачивши, що ніхто не зважується відповісти, сказав, що ті цілий ранок мали важливу нараду і, звичайно, зараз же з'являться, скоро довідаються, що його високість зробив честь прибути до міста.
— Туазоне Д'Ор, — сказав герцог герольдові: — піди та скажи їм, що ми бажаємо знати, які наслідки їхньої наради.
Герольд пішов.
Треба відзначити, що за тієї доби по всіх февдальних землях, тобто трохи чи на цілу Европу, панував дух свободи.
Погано було лише те, що свобода ця, що за неї проллято стільки крови, не ширилась на нижчі верстви суспільства; її не мали саме ті, хто найбільше її потрібував. Дві головні верстви в державі — шляхта та духівництво, мали величезні переваги; ба третя верства — громадяни — мали виїмкове право не підлягати новим податкам, аж самі дадуть згоду.
Пам'ять герцога Філіпа була в Бургундії священна.
Тридцять літ мудрий державець підтримував свою гідність між європейськими монархами та збирав, скарби, не вимагаючи нових прибутків з багатої, йому, підлеглої країни.
Але запальний та нерозсудливий Карло неймовірними втратами здобув незадоволення провідних верстов; починали ставитись до нього підозріло, з недовір'ям. Останніми часами дух опозиції чимраз більшав; провідні верстви осуджували деякі війни, що на їхню думку потреби не було; а те, що державець набирає численне наймане військо, збуджувало підозри, що прибутками, які стягає герцог з підданців, він досягне необмеженої монархічної влади та скасує народні права свободи.
Але одночасово успіх Карла Бургундського, раз-у-раз в кожному змаганні, в кожному бої, інколи, цілком неймовірний, спричинився до того, що Карла поважали та любили.
Проте, можна було передбачати, що в цьому випадкові опозиція повстане і не заплатить нового податку.
