Карло Сміливий - Скотт Вальтер
Мій батько великий вельможа, а мати добра дворянка. Ваша глумлива увага не перешкодить мені спокійно виконувати доручення від моєї країни. Краяни неплодючих альпійських країн бажають, ваша високосте, жити в мирі з усіма сусідами, додержуючися того устрою, що сами собі вибрали. А надто хочуть в добрій згоді сусідувати з великим бургундським герцогом. Вони бажають цього, державцю, і навіть згодні просити вас. Про нас багато базікають… Ніби ми уперті зухвальці, ніби відкидаємо кожну владу… На доказ, що це є не так, я, хто ніколи не ставав навколішки перед жодною людиною в світі, не маю за ганьбу схилити коліна перед вашою високістю, прилюдно, де герцог має право вимагати пошани від підданців з обов'язку, від чужинців з увічливости. Гордощі не стануть на заваді мені схилитися, — коли мир, благословенний мир, бажаний та потрібний всім людям не буде порушено!
Усі присутні, сам герцог були зворушені. Коли благородний та величний сміливий старий схилив коліно.
— Встаньте! — сказав йому герцог. — Коли ми сказали якубудь зневагу, прилюдно просимо пробачити нам. Слухаємо посла.
— Складаю вам подяку, державцю. Переданий вашій високості папір каже про незчисленні образи, зневагу, знущання швайцарцям від ваших вельмож та Ромонта, графа Савойського, вашого найщирішого союзника та порадника. З Ромонтом ми справу скінчили сами, але досі не вживали жодних заходів проти тих, хто посилаючись на волю вашої високости, затримував наших земляків, віднімав у них майно, іноді відбирав життя. Ля-Феретське повстання справа не наших рук; але неможливо вільному народові терпіти такого знущання і ми поклали собі зберегти незалежність, або померти, боронячи прав. Що буде, коли ваша високість не схочете вислухати пропозицію… Війна! Людожерлива війна! Коли війна розпалиться, поки хоч один наш земляк зможе носити зброю, вона триватиме між вашою могутньою країною і нашими злиденними селищами. А що великий Карло Бургундський зможе придбати? Багатство?" Здобич? Гай-гай! Більше золота та срібла на збруї ваших вершників, ніж у державній скарбниці та в цілого народу нашої країни. Слави? Яка ж слава численній армії розбити кілька невеликих загонів! Але коли доля схилить перевагу на нашу сторону — яке горе вам! Може ви бажаєте збільшити число ваших підданців та поширити землі? Коли поразки зазнаємо ми — ви візьмете неплодючі скелисті гори. Але, як наші предки, ми в диких пустелях знайдемо притулок, і в разі потреби — віддамо своє життя, а рабами не станем! Чоловіки, жінки та діти раніш замерзнуть в льодовиках, ніж дадуть себе в ярмо хоч би й найкращого володаря!
Величезне вражіння справила промова Арнольда Бідермана. Герцог це помітив. Його впертість ще більше розпалилася з того. Хмарний, він перехопив слова старого, що мав намір провадити далі:
— Ви помиляєтесь, Бідермане, чи Геєрштейне, як вас там звати, гадаючи, що ми будемо воювати для, слави чи за здобич. Немає ні вигоди, ні чести дістати таку перемогу. Але державці, що їм доля дарувала владу, мусять, це їхній обов'язок, винищувати грабіжників та розбишак. Ми цькуємо вовки, хоч нам м’ясо та шкура їхні непотрібні.
Ляндаман похитав своєю сивою головою і відповів, нічим не виявляючи збентеження, навіть, немов би поміхаючись:
— Я довше за вас, державцю, знаю цькування вовків. Найвідважніший ловець наражає на небезпеку своє життя, нападаючи на вовка в його лігві. Я вже сказав вашій високості, що можете ви програти, а виграти з війни — нічого вам! Тепер я казатиму ось про що. Щоб забезпечити довгий та добрий мир з нашим великим сусідом бургундським герцогом, ми багато хочемо зробити. Ваша високість хоче тепер підкорити Льотарінґію. Межі вашої влади можуть поширитись до берегів Середземного моря — будьте нам благородний друг, вірний союзник — і наші гори, шо їх боронять вояки, звиклі до перемог, правитимуть вам за непохитні мури від Німеччини та Італії. З пошани до вас, ми помиримось із герцогом Савойським, повернемо завойовані землі на тих умовах, що їх пропонуєте ви. Про попередні образи та знущання від ваших начальників та губернаторів ми тоді мовчатимем, звичайно, як надалі цього вже не буде. Нарешті, це остання моя пропозиція — пришлемо три тисячі наших юнаків на допомогу вашій високості у війнах з французьким королем чи німецьким імператором. Це зовсім інакші люди я маю право вишаючись сказати, — ніж ваші німецькі та італійські волоцюги, надійне військо, що покладе на бойовищі кістки, а не зрадить вашій високості!
Смаглявий, високий та поставний чоловік в пишному вбранні підвівся з свойого місця. Це був граф Кампо-Бассо, начальник герцогського найманого італійського війська, що мав великий вплив на Карла.
— Його високість пробачить мені, — сказав він, — коли я наважуюсь казати на оборону моєї чести та чести моїх хоробрих підданців. Я б звичайно не звертав уваги на якусь базіканину старого. Але коли я чую, що він має намір приєднати своїх бунтарів до війська вашої високости, я мушу оголосити, що в мойому військові немає стайничого, що буде битись у такому товаристві. Тоді я звину мойого прапора і піду шукати не кращого повелителя, бо над Карла Бургундського немає в цілому світі, а такої війни, де не треба буде соромитися своїх товаришів!
— Мовчи, Кампо-Бассо! — скочив герцог, — і будь певен: ти служив державцеві, який надто добре знає тобі ціну, щоб міняти на першихліпших волоцюг такого надійного та вірного лицаря.
Тоді герцог повернувся до Арнольда Бідермана й з холодним виразом обличчя промовив:
— Ми терпляче слухали вас, дарма що швайцарці прийшли з нечистими руками, в крові нашого Арчібальда Гаґенбаха. Коли його, навіть, справді забило таємне товариство, яке — заприсягаюсь! ніколи, поки ми живемо та пануємо, не підведе своєї отруйної голови на цьому березі Райну, — ви однаково винні. Ви стояли з зброєю у руках і нічим його не боронили. Вертайтесь до ваших гір і дякуйте, що живі. Я там незабаром з'явлюся!
— Тоді прощай мир — хай буде війна! — виголосив ляндаман. — Ми стрінемо ваших вояків на кордоні з мечами в руках. Карло Бургундський, Фляндрський та Льотарінзький! Герцог сімох герцогств, граф сімнадцятьох графств! Я викликаю тебе на бій і виголошую війну від імени союзних кантонів та інших, що до нас приєднаються! Ось грамота!
Герольд узяв від Бідермана страшного папера.
— Не читай, герольде! Можеш прив'язати до хвоста свойого коня і протягти вулицями на шибеницю, хай там повисить. Ідіть швидче до ваших гір! — повернувся він до швайцарців. — А мені, — він повернувся до зборів, — коня! Засідання скінчилось.
Коли всі підвелися виходити, діжонський мер знову підійшов до герцога і боязко висловив надію, може той таки прийме скромний дар від діжонського громадянства та відвідає бенкет, влаштований на його честь.
— В жодному разі! — скричав Карло. — Годі! Нам не досить сподобався сніданок — і ми не хочемо вашого обіду!
Він брутально відвернувся від ображеного мера й сівши на коня поскакав до табору, ведучи дорогою запальну розмову з Кампо-Бассом.
— Я б пропонував вам обідати, мілорде Оксфорде, — сказав до старого Колвен, — але певен, вас зараз покличуть до герцога. Карло Бургундський має звичай, починаючи погану справу, радитись із своїми друзями, доводячи їм, ніби намір чудовий. І цей запобігливий італієць завсіди з ним згоден.
Так і сталося. На цю мить прийшов паж од герцога. Просять англійського купця Філіпсона зараз же з'явитись туди.
Карло насамперед заходився лаяти всі верстви свойого герцогства, тоді згадав, що треба покарати швайцарців за зухвальство.
— І ти також, Оксфорде, — скінчив він, — мало маєш розуму та є дуже нетерплячий, втягаючи мене в далеку війну з Англією, перетягаючи моє військо за море, коли тут під боком такі бунтарі!
Коли герцог замовк, Оксфорд шанобливо, але впевнено почав доводити йому, як небезпечно зачіпати нарід, дарма що злиденний, проте войовничий та запальний, славетний стількома перемогами. А тимчасом французький Людовік таємно допомагатиме ворогам, ще може й складе відверту спілку.
Герцог уперто й непохитно провадив своєї:
— Ніколи, — скричав він, — ніхто не скаже за мене, що я загрожую лише, а виконувати грізних намірів не вмію. Вони оголосили мені війну, і вони мусять пізнати мене. Але я тобі не відмовляю, Оксфорде, — перевів герцог розмову, — дай Прованс, умов Рене, щоб Ферранд де-Водемон не ставав мені на перешкоді в справі з Льотарінґією, — і за це варт буде вислати військо проти Блекборна, що бенкетуючи в Франції, втратить свої володіння в Англії! Май терпець, почекай! Я ж не можу послати військо одразу. Мені треба небагато часу. Похід на швайцарців забере не більше, як один ранок. Ти ж підеш із нами, старий мій товаришу. Я зрадію, побачивши, що ти не забув, живучи в тих селюків, як сидіти на коні та тримати списа.
— Я піду за вашою високістю, — промовив Філіпсон, — бо всі мої вчинки залежать нині від вашої волі. Але битися з ними не буду.
— Згода, гаразд! Принаймні матиму чудового свідка.
До намету постукали.
Швидкою ходою увійшов стривожений канцлер бургундський.
— Новини, державцю, з Франції та з Англії… — але побачивши Філіпсона, він замовк.
— Кажи! Це друг, що заслуговує на довіру.
— Незабаром ці відомості знатимуть усі… Людовік та Едвард склали спілку…
Герцог та Оксфорд обоє зблідли.
— Я на це сподівався, — мовив герцог, — але не так швидко.
— …королі вже бачились, — провадив далі канцлер.
— Як? На бойовищі? — закричав, забувши все на світі, Оксфорд. Канцлер здивований спинився, але побачивши, що герцог чекає на відповідь, не звернувши жодної уваги на Оксфорда, докінчив:
— Ні, чужинче, не на бойовищі, мирно вони побачились.
— Цікава картина, варто б подивитись, — озвався герцог. — Старий лис Людовік та мій брат Едекбо… Едвард. Де?
— На мосту через Сену.
— Я б хотів, щоб там був ти, — подивився герцог на Оксфорда, — і дав би два добрих удари — один за Англію, а другий — за Бургундію. Мойого діда отак забито на Монтероському мості через Йон.
— Щоб цьому запобігти, — сказав канцлер, — посередині мосту зробили загороду. Там вони й розмовляли.
— А-а… обережність хитрющого Людовіка… Бо ж англієць, одверто кажучи, Едвард, не знає ні страху, ні політики. Але які умови? Де зимуватиме армія? Які міста, замки та фортеці дається назавжди чи на заставу?
— Жодних, державцю! Англійська армія повернеться до Англії, скоро дадуть кораблі; а Людовік либонь же віддасть останнього човна, аби швидче їх виперти з Франції…
— Якою ж ціною купив собі Людовік такий бажаний йому мир?
— Хитрими словами, розкішними подарунками та шістьомастами бочками доброго вина.
— Вина?! — скричав герцог. — Ти колинебудь чув таке, Філіпсоне! Одверто кажучи, всім відомо, що англійці не торгуються з сухими вустами.
— Важко йняти віри… — відповів Оксфорд. — Коли б, навіть, Едвард і подався за море з п'ятдесятьма тисячами англійців, військо ж його має досить гордих та пишних вельмож: вони не дадуть згоди на таку ганьбу.
— Людовікові гроші, — заперечив канцлер, — знайшли благородні руки, а французьке вино потопило цілу англійську армію.
— Тепер дано Людовікові змогу, — сказав Оксфорд, — напасти у всій своїй силі на Бургундію.
— Ні, друже Філіпсоне, — заперечив герцог, — між Бургундією та Францією підписано ще на сім років мир.
