Чорнильне серце - Функе Корнелія
– І відвернувся, щоб піти геть.
– І він їх у тебе таки забере! – крикнула Мортола. – А як тільки повернеться, зажадає від тебе звіту. Може, він краще, ніж я, зрозуміє, чому ти не привіз Чарівновустого.
Баста нічого не відповів. Натомість схопив за руки Меґі й Феноліо й потяг до виходу з церкви. Сорока крикнула йому вслід іще щось, але Меґі не зрозуміла, що саме. А Баста навіть не обернувся.
Він замкнув їх із Феноліо в комірчині під номером п’ять – у тій самій, де колись сидів Фарид.
– Ну, ось, зачекаєте тут, поки з’явиться твій татусь! – сказав він, упихаючи Меґі в двері.
Вона мала таке враження, ніби їй удруге сниться той самий страшний сон. Тільки цього разу тут не було навіть прілої соломи, щоб сісти, і лампочка під стелею не горіла. Зате крізь невеличку дірку в стіні проникало трохи денного світла.
– Чудово! – сказав Феноліо й, зітхнувши, сів просто на холодну підлогу. – Хлів. Не дуже оригінально. Принаймні я сподівався, що Каприкорн для своїх в’язнів улаштує бодай справжню в’язницю.
– Хлів? – Меґі сперлася на стіну. Вона чула, як у замкнені двері періщить дощ.
– Атож. А ти думала, тут що? Колись завше так будували: внизу – худоба, вгорі – люди. У деяких гірських селах кіз та віслюків і досі тримають у таких хлівах. Уранці, коли худобу виганяють на пасовище, у вуличках парують цілі купи гною, і люди вступають у них, коли виходять купити свіжі булочки. – Феноліо висмикнув з носа волосинку, уважно розглянув її, немовби не ймучи віри, що така щетина виросла в його власному носі, й щиглем відкинув її геть. – Це й справді чудеса! – пробурмотів він. – Саме такою я й уявляв собі Каприкорнову матір: ніс, близько посаджені очі… Навіть те, як вона згортає на грудях руки й випинає підборіддя…
– Каприкорнова мати? – Меґі недовірливо поглянула на нього. – Ота сорока?
– Сорока?! Це ти її так називаєш? – Феноліо тихенько засміявся. – Саме таке прізвисько вона має і в моїй книжці. Таки й справді дивовижа! Але ти її остерігайся. Вдача в неї не вельми приємна.
– А я думала, це його економка.
– Гм, саме так ти, мабуть, і мала думати. Тож нехай це буде поки що наша маленька таємниця. Ти мене зрозуміла?
Меґі кивнула головою, хоч нічого й не зрозуміла. А втім, хіба не однаково, хто ця стара? Тепер усе однаково. Цього разу тут нема Вогнерукого, який уночі випустив би їх на волю. Усе виявилося марним, так ніби вони звідси й не втікали. Меґі ступила до замкнених дверей і вперлася в них долонями.
– Мо прийде по мене, – прошепотіла вона, – і тоді вони зачинять нас тут назавжди. Навіки!
– Хтозна, хтозна. – Феноліо підвівся, підійшов до неї й пригорнув її.
Вона притислася обличчям до його куртки. Тканина була груба й пахла тютюном для люльки.
– Я що небудь придумаю, – прошепотів Феноліо їй на вухо. – Адже то я, зрештою, придумав цих негідників. Смішно було б, якби я не повернув їх туди, звідки вони прийшли. Щодо цього твій батько мав одну ідею, але…
Меґі підвела заплакане обличчя і з надією поглянула старому в очі. Та він лише похитав головою:
– Потім. А поки що поясни мені, навіщо Каприкорнові твій батько. Чи пов’язано це з його мистецтвом читати вголос?
Меґі кивнула головою і втерла заплакані очі.
– Він хоче, щоб Мо вичитав йому когось із тієї книжки, якогось давнього товариша…
Феноліо простяг їй носову хустинку. Коли Меґі почала сякатися, з хустини випало кілька тютюнових кришок.
– Товариша? У Каприкорна товаришів немає. – Старий насупив брови.
І раптом Меґі відчула, як він різко хапнув ротом повітря.
– Хто він? – запитала вона.
Але Феноліо лише втер сльозу з її щоки.
– Сподіваюся, того чоловіка ти зустрінеш тільки на сторінках книжки, – нарешті ухильно відповів він. Потому відвернувся й заходив туди сюди по комірчині. – Каприкорн, мабуть, скоро повернеться. Я маю поміркувати, що йому казати.
Але Каприкорн не повертався. Надворі вже стемніло, а по них до цієї в’язниці ніхто не приходив. Не приносили навіть поїсти. Коли з дірки в стіні потягло нічним холодом, вони посідали поруч на твердій долівці, зігріваючи одне одного.
– А Баста, власне, й досі такий самий забобонний? – озвався перегодя Феноліо.
– Так, дуже, – відповіла Меґі. – Вогнерукий частенько дражнить його цим.
– Це добре, – буркнув Феноліо.
І більше не сказав жодного слова.
Каприкорнова служниця
Я ніколи не бачив ні своїх батька матері, ні їхніх портретів, тому перші уявлення про них були пов'язані – хоч як безглуздо це звучить – з плитами на їхніх могилах. Форма літер на батьковому надгробку чомусь навіяла мені думку про те, що він був кремезний, широкоплечий смаглявий чоловік з кучерявим чорним чубом. А контури й лінія напису "А також Джорджиана, його дружина" викликали в мене дитячі уявлення про матір як про хворобливу жінку в ластовинні.
Чарльз Діккенс. Великі сподівання
Вогнерукий зібрався в дорогу, ніч стояла така темна, що темнішої не буває. Небо все ще затягували хмари, і крізь них не проглядала жодна зірочка. Лише місяць час від часу з’являвся з за хмаровиння – якийсь жалюгідно тоненький, нагадуючи кружальце лимона в чорнильному морі.
Вогнерукий просто молився на цю темряву, а ось Фарид здригався щоразу, коли по його обличчю черкала гілка.
– Прокляття, краще б я лишив був тебе з куницею! – невдоволено бурчав Вогнерукий. – Ти так цокотиш зубами, що нас одразу почують. Поглянь уперед! Ось чого треба боятися – того, що там! Не духів, а рушниць!
За якихось кілька кроків починалося Каприкорнове село. Від нових прожекторів між сірими будинками було ясно, як удень.
– А ще кажуть, буцімто електрика – це велике щастя! – прошепотів Вогнерукий, коли вони кралися повз автостоянку.
Між машинами знудьговано походжав вартовий. Позіхнувши, він прихилився до ваговоза, в якому Кокерель пополудні привіз кіз, і надів навушники.
– От і добре! Так ціле військо пройде, а він нічого не почує! – стиха мовив Вогнерукий. – Якби зараз сюди Басту, то він зачинив би цього хлопця днів на три в отому Каприкорновому хліві й не дав би йому й шматка хліба.
– А що, як піти дахами? – У Фаридових очах уже не було страху: вартовий з рушницею не лякав хлопчину так, як духи в його уяві.
На таку нерозважливість Вогнерукий лише похитав головою. Але ідея з дахами була непогана. По стіні одного із сусідніх зі стоянкою будинків вився виноград. Його вже багато років не обрізали. Як тільки вартовий, погойдуючись у такт музиці, що гриміла в його вухах, відійшов на протилежний бік стоянки, Вогнерукий подерся затверділою лозою вгору. Фарид лазив по деревах ще краще. Уже стоячи на даху, він гордо подав Вогнерукому руку. Мов бродячі коти, вони пробиралися дахами далі: повз димарі, антени, Каприкорнові прожектори, які світили тільки вниз, отож усе, що було вгорі, ховалося в непроникній темряві. Один раз під ногами у Вогнерукого відірвалася черепиця, але він устиг її підхопити, і вона не впала на вулицю й не розлетілася на шматки.
Діставшись до майдану, де стояла церква й Каприкорнів будинок, вони спустилися ринвою на землю. Якусь хвилю Вогнерукий, пригнувшись за горою порожніх ящиків з під овочів і затамувавши подих, стежив за вартовим. Не лише майдан, а й вузеньку вуличку перед Каприкорновим будинком заливало яскраве світло. Біля водограю перед церквою сидів чорний кіт. У Басти, якби він побачив його, завмерло б, мабуть, серце, однак у Вогнерукого куди більшу тривогу викликали вартові перед Каприкорновим будинком. Двоє з них тинялися біля входу. Ще один – кремезний, приземкуватий – чотири роки тому розшукав Вогнерукого на півночі, в місті, де фокусник мав намір дати свою останню виставу. Разом з іще двома чорними куртками той тип привіз Вогнерукого сюди, і тут Каприкорн заходився був розпитувати в нього про Чарівновустого та оту книжку – розпитувати так, як умів лише він, Каприкорн.
Вартові про щось сперечалися. Вони були так захоплені розмовою, що Вогнерукий набрався духу і, швидко ступивши кілька кроків, зник у вуличці, що вела до Каприкорнового будинку. Фарид прошмигнув услід за Вогнеруким – нечутно, мов його жива тінь. У Каприкорновому будинку, цій масивній, незграбній споруді, була колись, мабуть, сільська ратуша, а може, монастир чи школа. У жодному вікні не світилося, і вартових поблизу теж не було видно. Але Вогнерукий пильності не втрачав. Він знав, що чорні куртки любили прихилитися десь до темних вхідних дверей, зливаючись із ними, мов гайвороння з нічною темрявою. Так, Вогнерукий знав про Каприкорнове село майже все. Йому частенько випадало скрадатися цими вуличками відтоді, як Каприкорн наказав привезти його сюди, щоб він, Вогнерукий, шукав для нього Чарівновустого й книжку. І щоразу, коли туга за домівкою доводила його до божевілля, він приходив сюди, до своїх давніх ворогів, – лише задля того, щоб хоч трохи не почуватися чужим. І стримати його не міг навіть страх перед Бастиним ножем.
Вогнерукий узяв із землі плаского камінця, поманив до себе Фарида й пожбурив камінця вздовж вулиці. Ніде ніщо не ворухнулося. Вартовий, як Вогнерукий і сподівався, робив обхід, тож чоловік прослизнув до високого муру, за яким був Каприкорнів садок: плодові дерева, городина, духмяні кущі, сховані за огорожею від холодного вітру, що іноді віяв із сусідніх гір. Вогнерукий нерідко заходив сюди порозмовляти зі служницями, які пололи бур’ян на грядках. Прожекторів у садку не було, вартових теж (кому ж спаде на думку красти тут городину?!), а до будинку з двору вели тільки заґратовані двері, що їх на ніч замикали. А ще відразу за муром стояла собача будка, та вона була порожня. Собаки не повернулися з пагорбів. Вони виявилися розумнішими, ніж Вогнерукий про них думав, а нових Баста вочевидь іще не завів. Нерозумно з його боку. Ні, Баста таки дурень.
Вогнерукий зробив знак Фаридові, щоб той не відставав, і побіг повз старанно доглянуті грядки до заґратованих дверей. Уздрівши важкі ґрати, хлопчик запитливо звів очі на Вогнерукого. Але той у відповідь лише приставив до губів пальця й показав поглядом на вікно на третьому поверсі. Віконниці, чорні, як і сама ніч, були відчинені. Вогнерукий нявкнув, та так природно, що йому відповіло одразу кілька кішок. Але за вікном жодного поруху. Вогнерукий тихенько лайнувся, якусь хвилю ще прислухався до темряви, а тоді різко скрикнув хижим птахом.
