Чорнильне серце - Функе Корнелія
Досить і дівчинки.
Феноліо нарешті прийшов до мови.
– Пауло, йдіть додому! – гукнув він, коли Пласконіс потяг його в коридор. – Чуєте? Негайно йдіть додому. Скажіть мамі, що я днів на два маю кудись поїхати. Зрозуміли?
– Треба ще раз повернутися до того помешкання, – сказав Баста, коли вони вже стояли надворі. – Я забув лишити записочку твоєму батькові. Зрештою, він має знати, де ти, чи не так?
"Яку записочку, коли ти й двох літер не вмієш до пуття написати?!" – подумала Меґі, але вголос, певна річ, нічого не сказала. Усю дорогу вона потерпала, що назустріч їм трапиться Мо. Та коли вони знов підійшли до будинку, вуличкою дріботіла лише якась стара жінка.
– Ляпнеш хоч слово – і я вернуся й поскручую обом тим дітям в’язи! – прошепотів Баста до Феноліо, коли жінка уповільнила ходу.
– Добридень, Розаліє! – глухо промовив Феноліо. – А я ось знов беру квартирантів. Що ти на це скажеш?
Підозра зійшла з обличчя Розалії, і по хвилі жінка зникла в кінці вулички. Меґі відімкнула двері й уже вдруге впустила Басту й Пласконоса до помешкання, де вони з батьком почувалися в такій безпеці…
У коридорі вона раптом згадала про сіру кішку й заклопотано пошукала її очима. Але кішки ніде не було.
– Треба випустити кішку, – сказала вона, коли вони ввійшли до спальні. – А то ще здохне з голоду.
Баста розчахнув вікно й промовив:
– Тепер вона й сама вискочить звідси.
Пласконіс зневажливо пирхнув, але цього разу про Бастині забобони нічого не сказав.
– Можна мені взяти що небудь з одягу? – запитала Меґі.
У відповідь Пласконіс лише рохнув. А Феноліо похмуро оглянув себе згори донизу й промовив:
– Мені б теж не завадило прихопити що небудь із собою, щоб переодягтися.
Але ніхто не звернув на нього уваги. Баста був заклопотаний своєю "записочкою". Висолопивши язика, він старанно вирізав ножем на шафі з одягом своє ім’я: БАСТА. Таку записочку Мо добре зрозуміє!
Меґі поквапно запхала до свого заплічника сякі такі речі. На ній і досі був батьків светр. Коли вона хотіла була сховати поміж одягом і книжки Елінор, Баста вибив їх у неї з рук, гримнувши:
– Ці брати не треба!
Дорогою до Бастиної машини Мо їм не трапився. Як і на всьому їхньому безкінечно довгому шляху.
Серед зелених пагорбів
– Дай йому спокій! – сказав Мерлін. – Може, він потоваришує з тобою після того, як познайомиться з тобою ближче. У сов отак одразу, ні сіло ні впало нічого не буває.
Т. Г. Вайт. Король Камелота
Вогнерукий задивився на Каприкорнове село. Здавалося, до нього зовсім недалечко, як палицею кинути. У декотрих вікнах відбивалося небо, а на одному з дахів чоловік у чорній куртці міняв кілька поламаних дранок. Вогнерукий бачив, як чоловік утер спітніле чоло. Ці йолопи не скидали курток навіть у таку спеку, наче боялися, що без тієї уніформи порозпадаються. Воно й не дивно: гайвороння теж не скидає на сонці своє чорне пір’я, а ці люди – ніщо інше, як зграя воронів, хижаки, стерв’ятники, що шматують своїми гострими дзьобами падло.
Фарида спершу тривожило те, що на пропозицію Вогнерукого вони влаштувалися так близько до села. Та Вогнерукий пояснив, що на довколишніх пагорбах надійнішого місця просто немає. Цих обвуглених решток стін серед заростів було вже майже не видно. Молочай, дрік і дикий чебрець пообвивали чорне від сажі каміння й сховали під зеленню біль і горе. Захопивши покинуте село, Каприкорнові люди невдовзі спалили цю хатину. Уже немолода жінка, яка мешкала в ній, відмовилася залишити обжите гніздо, а Каприкорну не потрібні були чужі очі так близько від його нового кубла. Отож він випустив на неї своїх круків – свої чорні куртки, і вони підпалили курятник і хатину з однією однісінькою кімнаткою. Вони витоптали старанно оброблені грядки й застрелили віслюка, майже такого самого старого, як і його господиня. Прийшли вони, як завжди, під прикриттям ночі, місяць тоді світив дуже ясно – так розповідала Вогнерукому одна з Каприкорнових служниць. Стара в сльозах вибігла з хатини й зчинила крик. А потім усіх їх прокляла, хоча дивилася при цьому лише на одного – на Басту, який стояв трохи збоку, тому що боявся вогню. У місячному сяйві його біла сорочка аж світилася. Мабуть, під тією білістю старій привиділася невинність чи добре серце. Баста наказав Пласконосому затиснути їй рота, а решта стояли й аж заходилися реготом. І раптом жінка впала мертва, вона нерухомо лежала серед витоптаних грядок. Після цього випадку Баста в усій околиці не боявся жодного іншого місця так, як обгорілих стін, що виглядали з під чебрецю. Отож кращої схованки, щоб із неї спостерігати за Каприкорновим селом, і справді не було.
Зазвичай Вогнерукий влаштовувався в затінку перед хатиною, у кроні одного з дубів, під якими колись любила посидіти, мабуть, і господиня. Якби кому небудь і спало на думку ковзнути поглядом у бік схилу, то за віттям він однаково не помітив би Вогнерукого. Той годинами нерухомо сидів на дереві, спостерігаючи в бінокль за автостоянкою й будинками. Фаридові він звелів лишитись у виярку за хатиною. Хлопчина неохоче послухався. Він не відставав від Вогнерукого, як реп’ях від штанів. Спалена хатина наводила на нього моторошний страх.
– Її дух запевне ще тут, – раз у раз казав він. – Дух тієї старої. А що, коли вона була відьма?
Та Вогнерукий лише посміявся з нього. У цьому світі духів нема. Принаймні людям перед очі вони не являються. Їхній виярок був схований так надійно, що минулої ночі Вогнерукий навіть зважився розкласти в ньому багаття. Фарид упіймав кролика – він був мастак ставити сильця й не такий жалісливий до тварин, як Вогнерукий. Коли кролик попадався в сильце, Вогнерукий підходив вийняти його аж тоді, коли сіромаха вже переставав тріпатись. Фаридові така жалісливість була чужа. Мабуть, йому надто часто доводилося голодувати.
Але який захват спалахував у його очах щоразу, коли Вогнерукий за допомогою двох паличок добував вогонь! Хлопчина вже обсмалив собі всі пальці, намагаючись навчитися фокусів з вогнем. Вогонь кусав його за ніс і губи, і все ж Вогнерукий раз у раз заставав малого за тим, що він майстрував собі з паличок та вати смолоскипи або вовтузився з сірниками. А якось Фарид ненароком підпалив суху траву, й Вогнерукий схопив його за комір і тряс, як шкідливе цуценя, поки в хлопчини потекли сльози.
– Послухай, кажу востаннє: кинь свої забавки з сірниками! – шпетив він малого. – Вогонь – звір небезпечний! Він тобі не товариш. Якщо неправильно з ним поведешся, він тебе вб’є або димом викаже ворогам!
– Але ж тобі він товариш! – уперто пробурмотів, затинаючись, Фарид.
– Дурниці! Просто я з ним не легковажу. І не забуваю про вітер! Я вже сто разів казав тобі: не розкладай багаття на вітрі. А тепер киш звідси, йди пошукай Ґвіна.
– І все ж таки він тобі товариш! – ще раз пробурмотів хлопчина, перше ніж ушитися. – Принаймні він слухається тебе краще, ніж куниця.
Фарид мав рацію. Хоча теж не зовсім, адже куниці взагалі слухаються лише самих себе. А щодо вогню, то в цьому світі він слухався Вогнерукого також далеко не так, як в іншому. Там язики полум’я з його наказу оберталися на квіти. На його прохання вони серед ночі розпускали гілля й струшували на нього іскри. Вони йшли з ним у танок, і то скрикували, то щось нашіптували своїми тріскучими голосами. А в цьому світі вони були воднораз покірні й уперті – німі, чужі звірі, що час від часу кусали руку, яка їх годувала. Лише зрідка, холодної ночі, коли самотність Вогнерукому тільки й скрашував вогонь, у його потріскуванні чоловікові вчувався шепіт, але зрозуміти слів він не міг.
І все ж Фарид, певно, таки мав рацію. Вогонь був Вогнерукому товаришем, але саме через вогонь тоді, в іншому житті, Каприкорн і наказав своїм людям привести до нього Вогнерукого й звелів йому: "Навчи мене грати з вогнем!" І Вогнерукий послухався. Він і досі шкодував, що відкрив Каприкорнові так багато таємниць, адже той любив дати вогню волю і знов приборкати його після того, як досита насичувався збіжжям, хлівами, будинками – всім, що не мало змоги втекти від нього.
– Його й досі немає? – Фарид стояв, прихилившись до шерехатого стовбура.
Хлопчина вмів підкрастися тихо, мов змія. Вогнерукий і досі щоразу здригався, коли той з’являвся так зненацька.
– Немає, – відповів Вогнерукий. – Нам щастить.
Того дня, коли вони приїхали сюди, Каприкорнова срібляста машина ще була на стоянці, але вже пополудні двоє юнаків заходилися її натирати, поки вже й самих їх стало видно в ній, як у дзеркалі. І ще до вечора господар вирушив із села. Каприкорн частенько роз’їжджав околицями: навідувався до сіл на узбережжі чи до однієї зі своїх, як він любив висловлюватися, "баз", хоча нерідко то була просто лісова хижа з одним чи двома знудженими сторожами. Як і Вогнерукий, він не вмів водити машину сам, проте це мистецтво опанували декотрі з його людей. Щоправда, водійських посвідчень майже ніхто з них не мав – адже для того, щоб їх одержати, треба вміти читати.
– Так, уночі я піду туди знов, – сказав Вогнерукий. – Бо він роз’їжджатиме, либонь, не довго. Та й Баста, звичайно, скоро повернеться.
Бастиної машини на стоянці не було вже того дня, коли вони приїхали. Невже він з Пласконосом і досі лежить зв’язаний у тій розваленій хатині?
– Гаразд. Коли виходимо? – 3 Фаридового голосу було чути, що хлопчина залюбки вирушить хоч зараз. – Відразу, щойно зайде сонце? Вони тоді якраз усі вечерятимуть у церкві.
Вогнерукий прогнав муху з бінокля.
– Я піду сам. Ти зостанешся і стерегтимеш речі.
– Ні!
– Так. Бо це небезпечно. Я хочу там декого навідати, а для цього мені доведеться пробратися у двір за Каприкорновим будинком.
Фарид звів на нього вражений погляд. Його чорні очі іноді дивилися так, неначе їм уже надто багато довелося побачити.
– Ти здивований, еге? – промовив Вогнерукий, тамуючи усмішку. – Ти, мабуть, і не думав, що в Каприкорновому домі я маю друзів.
Хлопчина стенув плечима й подивився в бік села. На стоянку саме завернув запорошений ваговоз. У відкритому кузові стояли дві кози.
– Ще хтось із селян лишився без кіз, – пробурмотів Вогнерукий. – І добре зробив, що віддав, а то ще до вечора на дверях його хліва висіла б записка.
Фарид подивився на нього, нічого не розуміючи.
– У записці стояло б: "Завтра прокукурікає червоний півень".
