Чорнильне серце - Функе Корнелія

На небі чимдалі загрозливіше збиралися хмари. Вони підступали все ближче й ближче, важкі й сірі від дощу.

Кішка потерлася спиною об її коліно, Меґі погладила брудне хутро, і раптом її насторожило нове запитання: а що, коли Вогнерукий розповів Каприкорнові не лише про те, де будинок Елінор? Що, коли він сказав йому, де живе вона з батьком? Невже вдома на них чекає також купа попелу у дворі? Ні! Про це Меґі й думати не хотіла.

– Каприкорн не знає, де ми живемо! – прошепотіла вона. – Він узагалі нічого не знає. Вогнерукий йому про нас нічого не сказав! – раз у раз повторювала вона, мов заклинання.

Згодом на руку їй упала дощова крапля, потім ще одна. Меґі звела очі на небо. Там уже не зосталося жодної блакитної латочки. Як швидко тут, біля моря, змінюється погода! "Що ж, зачекаю на Мо в помешканні, – вирішила вона. – Може, там навіть лишилося трохи молока для кішки". Меґі обережно взяла її на руки, боячись їй щось зламати. Бідолашна тваринка важила не більше, ніж сухий рушник.

У помешканні панували глибокі сутінки: вранці Мо, щоб сонце не напікало в кімнатах, позачиняв усі віконниці. Коли Меґі, геть мокра від рясного дощу, ступила до прохолодної спальні, її морозило. Вона посадила кішку на неприбрану постіль, пірнула в завеликий батьків светр і подалася на кухню. Пакунок з під молока виявився майже порожній, але вона вицідила рештки у блюдце й долила туди тепленької води.

Кішка так притьма кинулася до блюдця, яке Меґі поставила біля ліжка, що мало не перечепилася через власні лапи. Дощ за вікном пустився ще густіший. Меґі чула, як краплі дудоніли по бруківці. Вона підійшла до вікна й відчинила віконниці. Смужка неба поміж дахами була така темна, немовби сонце вже ось ось мало зайти. Меґі сіла на батькове ліжко. Кішка все ще хлебтала молоко: невеличкий язичок жадібно облизував квітчасте полив’яне блюдце, намагаючись не залишати жодної коштовної краплини.

Цієї хвилини Меґі почула кроки на вуличці, потім у двері постукали. Хто це? Батько повернутися ще не встиг би. А може, він щось забув? Кішка десь зникла – мабуть, сховалася під ліжко.

– Хто там? – гукнула Меґі.

– Це я, Меґі! – пролунав дитячий голос.

Ну, звісно: або Паула, або Піппо. Авжеж, так і є, Піппо. Мабуть, діти хочуть, попри дощ, знов піти з нею дивитися на мурашок. З під ліжка вистромилася сіра лапа й потягла за шнурок на її черевику. Меґі вийшла до тісного передпокою.

– Ніколи мені зараз гратися! – гукнула вона крізь замкнені двері.

– Відчини, Меґі! – благав голос Піппо.

Меґі, зітхнувши, відімкнула двері – й побачила перед собою Басту.

– Ну, то хто тут у нас? – загрозливо прошипів він, стискаючи пальцями тоненьку шию Піппо. – Що ти на це скажеш, Пласконосе? Ти ба, їй ніколи гратися!

Баста безцеремонно відштовхнув Меґі й, не випускаючи Піппо, переступив поріг. Певна річ, Пласконіс був також тут. Його широкі плечі ледве протиснулись у двері.

– Відпусти його! – накинулась Меґі на Басту; голос у неї тремтів. – Йому боляче!

– Боляче, кажеш? – Баста поглянув згори вниз на бліде обличчя Піппо. – Це негарно з мого боку, адже це він, до речі, показав нам, де ти ховаєшся. – І здушив хлопчикові горло ще дужче. – А ти знаєш, скільки ми пролежали в тій паскудній хатині? – процідив він до Меґі.

Вона мимоволі поточилася назад.

– Ду у уже довго! – Перше слово Баста розтягнув і нахилив свою лисячу фізію до Меґі так низько, що в його очах вона побачила власне віддзеркалення. – Чи не так, Пласконосе?

– Кляті пацюки мало не пообгризали мені пальці на ногах! – пробурчав здоровило. – Ох, як же мені кортить скрутити цій відьмочці носа, щоб він сидів у неї на писку догори дриґом!

– Зробиш це, либонь, потім. – Баста увіпхнув Меґі до темної спальні. – Де батько? – гримнув він. – Оцей ось пуцьвірінок… – він відпустив горло Піппо й так грубо штурхонув хлопчика в спину, що той налетів на Меґі, – сказав нам, що він поїхав. Куди?

– Купити харчів. – Від страху Меґі ледве дихала. – Як ти нас знайшов? – прошепотіла вона.

І подумки сама собі відповіла: "Вогнерукий! Ну звісно. Хто ж іще? Але за що він зрадив нас цього разу?"

– Це Вогнерукий, – відповів Баста, немовби прочитавши її думки. – У цьому світі не так багато божевільних волоцюг, які плюються вогнем і тягають за собою приручену куницю, та ще й рогату. Отож нам досить було лише трохи порозпитувати людей, і як тільки ми напали на слід Вогнерукого, то взяли й слід твого батька. Ми навідалися б до вас уже давно, якби дорогою сюди оцей дурень… – він штурхонув ліктем Пласконосому в черево так, що той від болю аж хрокнув, – не загубив вас. Ми обшукали з десяток сіл, позбивали собі підбори, у нас уже язики отерпли розпитувати, поки нарешті приблукали сюди, і один дідок із тих, котрі цілими днями витріщаються на море, пригадав порубцьовану пику Вогнерукого. Де це він вештається? Теж пішов… – Баста скривив глузливу міну, – купувати харчі?

Меґі похитала головою.

– Його тут немає, – глухо відповіла вона. – Уже давно.

Отже, Вогнерукий їх усе ж таки не зраджував. Цього разу ні. І вислизнув у Басти з під носа. Меґі ледве стрималася, щоб не всміхнутись.

– Ви спалили книжки Елінор! – вигукнула вона, притискаючи до себе Піппо, який від страху не міг вимовити й слова. – Ви про це ще пошкодуєте!

– Та невже? – Баста зловтішно посміхнувся. – Це ж чому? А Кокерель дістав від цього ще й яку насолоду! А тепер годі розбалакувати, у нас обмаль часу. Оцей ось малюк… – (Піппо відсахнувся від вказівного пальця Басти, наче від ножа), – розповів нам дивовижні речі про одного дідуся, що нібито пише книжки, й про книжку, якою твій батько страшенно цікавився.

У Меґі підкотився клубок до горла. Ох, дурненький Піппо! Дурненький, язикатий маленький Піппо…

– Ти що, язика проковтнула? – гримнув на неї Баста. – Чи мені ще раз гарненько стиснути цьому малому його хирляву шию?!

Піппо заплакав, ткнувшись обличчям у светр Мо, в якому все ще була Меґі. Вона заспокійливо погладила його кучеряву голівку.

– Книжки, яку ти маєш на увазі, в його діда немає! – крикнула вона Басті. – Ви давно її вкрали!

Від ненависті голос її охрип, голова від думок ішла обертом. Їй хотілося копнути Басту ногою, загнати йому в черево його ж таки ножа – отого новенького блискучого ножа, що стримів у нього за паском.

– Украли? Це ж треба! – Баста ошкірив зуби і обернувся до Пласконоса: – Та краще ми переконаємося в цьому самі, чи не так?

Пласконіс неуважно кивнув головою і роззирнувся.

– Гей, ти чуєш?

З під ліжка почулося якесь шарудіння. Пласконіс став навколішки, відгорнув простирадло, що звисало з ліжка, й заходився штурхати цівкою рушниці під ліжком. Звідти, зашипівши, вискочила сіра кішка, й не встиг Пласконіс схопити її, як вона вп’ялася кігтями в його потворне обличчя. Він скрикнув від болю й підхопився на ноги.

– Я їй в’язи скручу! – загорлав він. – Я відірву їй голову!

Меґі хотіла була перепинити йому дорогу, коли він кинувся за кішкою, але Баста її випередив.

– Нічого ти їй не зробиш! – шикнув він на Пласконоса, тоді як сіра шмигнула під шафу. – Убивство кішки накликає біду! Скільки тобі казати?

– Усе це забобони! Недоумкуваті забобони! Я скрутив в’язи вже не одній такій бестії! – огризнувся Пласконіс, притискаючи долоню до закривавленої щоки. – А хіба через це я мав більше бід, ніж ти? Своїм базіканням ти часом хоч кого з розуму зведеш! То не наступай на тінь, бо накличеш біду, то не взувай спершу лівого чобота, бо теж накличеш біду… Чорт, від твоєї балаканини здохнути можна!

– Стули писка! – гримнув на нього Баста. – Якщо тут хтось забагато й патякає, то це ти! Веди дітей до дверей!

Піппо вчепився в Меґі, але Пласконіс потяг обох у коридор.

– Чого ревеш?! – гаркнув він на малого. – Зараз підемо в гості до твого діда!

Поки вони дибцяли за Плосконосом, Піппо ні на мить не відпускав руку Меґі. Він так міцно стискав її долоню, що його коротенькі нігтики глибоко повпиналися їй у шкіру. "І чому тільки Мо мене не послухав? – думала Меґі. – Краще було б поїхати додому…"

Злива не вщухала. Краплі котилися по обличчю й за комір Меґі. На вуличках не траплялося жодної душі – допомогти їм не було кому. Баста ступав відразу за нею, вона чула, як він стиха проклинав дощ. Коли вони прийшли до будинку Феноліо, черевики в Меґі промокли наскрізь, кучері в Піппо поприлипали до чола. "Може, Феноліо немає вдома!?" – з надією подумала дівчинка. І не встигла вона запитати себе, що в такому разі робитиме Баста, як пофарбовані в червоне двері відчинилися. Перед ними стояв Феноліо.

– Ви що, з глузду з’їхали?! – напустився він на дітей. – У таку негоду вештатися вулицями! Я вже зібрався був шукати вас. Заходьте, та швидше!

– А нам можна?

Баста з Пласконосом стояли під самими дверима, попритискавшись спинами до стіни, щоб Феноліо не відразу їх помітив. Але тепер Баста виріс із за спини Меґі й поклав руки їй на плечі. Феноліо сторопіло втупився в нього, а Пласконіс тим часом ступив наперед і поставив ногу в прочинені двері. Піппо спритно, мов білочка, прошмигнув повз нього й зник у будинку.

– Це хто? – Феноліо глянув на Меґі так докірливо, немовби вона привела сюди двох незнайомців з власної ініціативи. – Батькові друзі?

Меґі втерла мокре від дощу обличчя й відповіла старому таким самим докірливим поглядом.

– Ти, власне, маєш знати їх краще, ніж я, – сказала вона.

– Знати? – Феноліо втупився в неї, нічого не розуміючи. Потім знов придивився до Басти – і обличчя в старого скам’яніло. – Боже праведний! – пробурмотів він. – Не може бути!

Із за спини в нього визирнула Паула.

– А Піппо плаче! – сказала вона. – Сховався в миснику й плаче.

– Іди до нього, – промовив Феноліо, не зводячи очей з Басти. – Я зараз прийду.

– Басто, ми ще довго стовбичитимемо тут надворі? – невдоволено пробурчав Пласконіс. – Нам що, самим удиратися?

– Баста! – проказав Феноліо, не сходячи з порога.

– Атож, саме так мене й звати, старий! – Щоразу, коли Баста посміхався, його очі оберталися на дві щілини. – Ми прийшли, бо в тебе є те, що нас страшенно цікавить… Одна книжка.

Ще б пак! Меґі мало не розсміялася. Баста анічогісінько не розумів! Він не знав, хто такий Феноліо. Та й звідки йому було знати? Звідки він міг довідатися, що його придумав цей старий чоловік: створив із чорнил та паперу і його самого, і його обличчя, й ножа, і його злість.

– Годі розпатякувати! – гаркнув Пласконіс.