Дженні Герхардт - Драйзер Теодор
Лестер здав справи по чікагському складу й, не поспішаючи, з великим задоволенням, склав собі маршрут, весь час консультуючись із Дженні. Взявши все потрібне для дороги, вони відплили пароплавом з Нью-Йорка до Ліверпуля, провели кілька тижнів в Англії, поїхали до Єгипту. їх шлях назад лежав через Грецію й Італію в Австрію і далі, через Швейцарію,—до Парижч й Берліна. Нові враження розважали Лестера, і все ж його не залишало неприємне почуття, що він марно витрачає час. Мандруючи, не створиш великого ділового підприємства, а поправляти здоров'я йому не треба...
Зате Дженні була в захопленні від усього, що бачила, і просто тішилася цим новим життям. У Луксорі й Кар-накі, про існування яких вона раніше й не підозрювала, їй відкрилася стародавня культура, гелетенська, багатогранна й закінчена. Мільйони людей жили й помирали тут, вірячи в інших богів, в інші форми правління, інші правила життя. Дженні вперше усвідомила, яка велика земля. Думаючи про Грецію, яка одійшла в минуле, про загиблу Римську імперію, про Єгипет, який поринув у забуття, вона зрозуміла, які мізерні й дрібні наші турботи й думки. Лютеранське благочестя батька вже не здавалося їй таким значним, а суспільний устрій Колумбуса в штаті Огайо — непорушним. Мати завжди надавала великого значення тому, що скажуть люди, що подумають сусіди, а тут Дженні бачила незліченну кількість могил, у яких заспокоїлися люди, і погані й хороші. Лестер пояснював їй, що різниця в моральних критеріях викликається іноді кліматом, іноді релігією, іноді — появою якої-небудь виключної особи, подібної до Магомета. Лестер любив відзначати, як мало важать умовності в масштабах цього світу, такого неосяжного в порівнянні з тим маленьким світом, до якого вони звикли, і Дженні по-своєму розуміла його. Взяти хоч би її минуле. Припустимо, вона зробила щось недобре; для якоїсь купки людей це, можливо, важить і багато, але в плані всієї історії людства, всіх рушійних сил, що керують світом, — яке це має значення? Мине небагато часу, і всі помруть, і вона, і Лестер, і ці люди. Нічого немає реального й одвічного, крім доброти, сердечної, людської доброти. Все інше минуще, як сон.
Розділ ХЬV
Трапилось так, що за кордоном — спочатку в Лондоні, а потім у Каїрі — Лестер знову зустрів ту єдину жінку, якщо не рахувати Дженні, яка йому колись справді подобалась. Він не зустрічався з Летті Пейс дуже давно, вона біля чотирьох років була дружиною Мальколма Джералда, а потім уже два роки—чарівною вдовичкою. Мальколм Джералд, банкір і біржовик з Цінціннаті, залишив своїй дружині велику спадщину. У неї була дитина, дівчинка, яку доглядала досвідчена няня, а сама вона жила завжди оточена поклонниками — цвітом усіх столиць цивілізованого світу. Летті Джералд була обдарована жінка, вродлива, елегантна, з вишуканими манерами, вона писала вірші, дуже багато читала, вивчала мистецтво і від усієї душі захоплювалась Лестером Кейном.
Свого часу вона по-справжньому кохала його, бо, пильно придивляючись до людей, не знайшла нікого, хто був би кращий від Лестера. Він здавався їй врівноваженим, таким спокійним. Він не терпів лукавства. Його не вабила фривольна легкість світських розмов, він вважав за краще говорити про прості й конкретні речі. Скільки разів їм траплялося, непомітно пішовши з бального залу, розмовляти де-небудь на балконі, дивлячись на димок його сигари. Лестер розмовляв з нею на філософські теми, сперечався про книги, розказував про політичне становище і про суспільні умови в інших містах,— одно слово, ставився до неї, як до розумної людської істоти, і вона довго, уперто сподівалася, що він їй освідчиться. Скільки разів, дивлячись на його велику голову, на коротко підстрижене каштанове волосся, вона ледве стримувалась, щоб не погладити його. Його переїзд до Чікаго був для неї жорстоким ударом,— тоді вона нічого не знала про Дженні, але інстинктивно відчула, що Лестер для неї втрачений.
А в цей час Мальколм Джералд, один з найвірніших і пристрасних її поклонників, в двадцятий чи тридцятий раз освідчився їй, і вона погодилась. Вона не кохала його, але треба ж було за кого-небудь вийти заміж. Йому йшов сорок п'ятий рік, і він прожив з нею всього чотири роки, протягом яких остаточно переконався, що його дружина — чарівна й дуже поблажлива жінка, яка вміє широко дивитися на життя. А потім він помер від запалення легенів, і м-с Джералд залишилася багатою вдовою. Дуже чарівна, досвідчена в світських справах, вона мала одну-єдину турботу — як витратити свої гроші.
Проте вона не виявляла здатності кидати гроші на вітер. З юнацьких літ ідеалом мужчини став для неї Лестер. Мізерні графи, лорди, барони, яких вона зустрічала в світі (а з роками в неї налагодились досить широкі знайомства і зв'язки), анітрохи не цікавили її. їй до смерті обрид зовнішній лоск титулованих персон, що охотяться за доларами, з якими вона зустрічалась за кордоном. Вона добре розбиралася в людях, багато спостерігала, вміла схопити і соціальний, і психологічний бік того, що бачила, і, природно, не мала ілюзій щодо цих панів і втіленої в них "цивілізації".
— Я могла б бути щаслива навіть в убогій халупі з однією людиною, яку я колись знала в Цінціннаті,— сказала вона одного разу своїй титулованій приятельці, уродженій американці.— Це була велика людина, людина ясного розуму й чистої душі. Коли б він освідчивсь мені, я б вийшла за нього, хоч би мені довелося самії? заробляти гроші.
— А він був дуже бідний? —г запитала приятелька.
— Зовсім ні. Він був досить багатий. Але для мене це не відігравало ніякої ролі. Мені потрібний був він сам.
— Згодом це все ж відіграло б певну роль.
— Ну, не скажіть,— заперечила м-с Джералд.— Я ж знаю, я ждала його багато років.
Лестер зберіг про колишню Летті Пейс найприємніші згадки. Колись вона йому дуже подобалась. Чому він не одружився з нею? Багато разів він запитував себе про це. Вона була б для нього найкращою дружиною, батько схвалив би цей шлюб, всі були б задоволені. А він зволікав і °волікав, потім з'явилася Дженні, а там він перестав думати про Летті. Тепер вони знову зустрілися після шестирічної перерви. Він знав, що вона вийшла заміж. До неї дійшли невиразні чутки про ного зв'язок і про те, що нарешті він одружився із своєю коханкою і живе на Північній околиці. Про його фінансове скрутне становище вона нічого не знала. Вперше вони зустрілися червневого вечора у готелі "Карлтон". Вікна були розчинені, в ароматі квітів, що лився з саду, була радість нового життя, яка охоплює весь світ з поверненням весни. У першу хвилину Летті розгубилась, у неї перехопило дух. Але вона швидко опанувала себе й невимушено простягла руку.
— Боже мій, та це Лестер Кейн! — вигукнула вона.— Ну, здрастуйте, як я рада вас бачити! А це місіс Кейн? Щаслива з вами познайомитись. Так приємно зустріти старого друга, немов молодість повернулася. Ви мені пробачте, місіс Кейн, але я, справді ж, страшенно рада бачити вашого чоловіка. Навіть соромно сказати, скільки років ми з вами не бачились, Лестер! Я, як згадаю, відчуваю себе зовсім старою. Ні, ви подумайте, більш як шість років минуло! Я за цей час і заміж вийшла, і дочка в мене народилася, і бідний містер Джералд помер, і, господи, чого тільки не трапилось!
— Дивлячись на вас, цього не скажеш,— відповів Лестер з посмішкою.
Він зрадів цій зустрічі,— колись вони були добрими друзями. Він і зараз їй подобався,— це зразу було помітно, та й вона йому подобалась.
Дженні привітно посміхалася, дивлячись на стару приятельку Лестера. Ця жінка з чудовими оголеними руками, в сукні блілорожевого шовку з розкішним треном з мережива і червоною трояндою біля пояса здавалася їй зразком довершеності. Вона, так само як і Лестер, любила дивитися на вродливих жінок, часом сама показувала йому на них і ласкаво піддражнювала його, кажучи про їхні чари.
— Ти б пішов познайомився з нею, Лестер, а то сидиш весь час зі мною,— говорила вона, помітивши особливо цікаву або ефектну жінку.
— Нічого, мені й тут добре,— жартував він, дивлячись їй у вічі, або зітхав: — Роки мої не ті, а то б я почав за нею упадати.
— Біжи, біжи, — під'юджувала вона. — Я тебе почекаю.
— А що б ти сказала, якби я й справді побіг?
— Нічого б не сказала. Може, ти повернувся б до мене.
— І тобі однаково?
—' Ти чудово знаєш, що не однаково. Але перешкоджати тобі я б не стала. Я зовсім не вважаю, що повинна 'бути для тебе єдиною жінкою, якщо тільки ти сам цього не хочеш.
— Звідки в тебе такі думки, Дженні? — запитав він одного разу, вражений широтою її поглядів.
— Далебі, не знаю. А що?
— В них стільки терпимості й милосердя. Не багато хто погодилися б з тобою.
— На мою думку, Лестер, не можна бути егоїстом. Я сама не знаю, чому мені так здається. Деякі жінки думають інакше, але якщо чоловік і жінка не хочуть жити разом, навіщо примушувати одному одного,— ти зі мною не згоден? І навіть якщо чоловік піде ненадовго, а потім все-таки повернеться,— це не так уже страшно.
Лестер посміхнувся; але він не міг не поважати її за такі людяні почуття.
Того вечора, побачивши, що Летті так зраділа Лестеру, Дженні одразу зрозуміла, що їм захочеться поговорити про багато речей, і вона залишилася вірною собі.
— Ви мені пробачте, я вас ненадовго залишу,— сказала вона з посмішкою.— Мені треба навести трохи лад у нас в номері. Я швидко повернуся.
Вона пішла й просиділа в себе, скільки вважала можливим, а в Лестера й Летті зразу зав'язалася жвава розмова. Він розповів їй про себе, опустивши деякі подробиці, а вона описала йому своє життя за останні роки.
— Тепер, коли ви одружені й неприступні,— сказала вона сміливо,— я вам признаюся: я завжди мріяла, що саме ви освідчитесь мені,— але цього так і не сталося.
— Може, я не насмілився,— сказав він, дивлячись в її чудові чорні очі й запитуючи себе, знає вона чи не знає, що він не одружений.
Йому здавалося, що вона стала ще кращою,— сама довершеність, елегантна, впевнена в собі, дотепна, ідеал світської жінки, яка вміє підійти до кожного і кожного причарувати.
— Облиште! Я знаю, чим були зайняті ваші думки. Ваша завітна думка тільки що сиділа за цим столом.
— Не поспішайте з висновками, дорога. Які в мене були думки, цього ви не можете знати.
