Мобі Дік - Мелвілл Герман

Федаллах, що сидів на носі, на місці гарпунника, скинув свою чорну куртку, і тепер над планширом вельбота й над хвилястою лінією морського обрію чітко вимальовувався його оголений торс. А на кормі човна стояв Ахав; одвівши назад одну руку, як роблять фехтувальники задля рівноваги, він упевнено орудував стерновим веслом — незгірше, ніж робив це тисячу разів перед тим, як Білий Кит скалічив його. І враз Ахавова відведена назад рука різко сіпнулась і застигла, а п’ять весел одночасно задерлись угору. Вельбот і його команда знерухоміли. Всі три човни позаду теж відразу спинилися. Кити один по одному зникли в блакитній безодні, і здалеку навіть не видно було, в який бік вони пірнули; тільки Ахав, що підплив найближче, зміг визначити той напрям.

— Кожен пильнуй свого весла! — крикнув Старбак! — А ти, Квіквегу, встань!

Моторно вихопившись на трикутний підвищений помостик на носі вельбота, дикун став там, випростаний, і втупив жадібні очі в той бік, де востаннє бачили здобич. Так само й на кормі човна був трикутний помостик урівень з планширом, і на той помостик став сам Старбак; спокійно й спритно балансуючи на хитливому кінці суденця, він пильно, безмовно вдивлявся у величезне, блакитне око моря.

Неподалік від нього Фласків вельбот теж застиг непорушно, а його старшина сміливо заліз на вершечок "бовдура" — міцного оцупка, що, сторчма укріплений на кілі вельбота, підносився футів на два над кормовою банкою. Об той "бовдур" обмотують гарпунну линву, щоб сповільнити біг її. Вершок його не ширший від долоні; і Фласк, стоячи на такому постаменті, наче балансував на клотику грот-щогли затонулого корабля, з якого вже тільки й видно було, що той клотик. Малий Льодолам був куценький, проте водночас малий Льодолам був сповнений великого, високого честолюбства, так що отой "бовдурний" спостережний пост аж ніяк не задовольняв Льодолама.

— Я не бачу далі третьої хвилі! Поставте-но котрий весло сторчма, а я видерусь на нього.

На ті слова Дагу, тримаючись обома руками за борти, спритно пробрався на корму, а тоді, випроставшись, запропонував Фласкові свої могутні плечі замість п’єдесталу.

— Чим не марс, га, сер? Залізете?

— Залізу, залізу — і дуже тобі дякую, ти славний чолов’яга, тільки якби ти підріс іще на півсотні футів.

Тоді велетень негр твердо впер широко розставлені ноги в борти вельбота, трохи нахилився, підставив долоню Фласкові замість підніжки, поклав його руку на свою чорну кучеряву голову і, попросивши, щоб Фласк підплигнув, одним вправним рухом підсадив маленького юнака живим і цілим собі на плечі. Фласк став там, а Дагу підняв руку вгору, щоб він міг на неї опиратись.

Новачка на морі завжди дуже дивує та чудесна, несвідома спритність, із якою китобій примудряється стояти прямо в човні, навіть коли того човна хитають і жбурляють найшаленіші, найбезладніші, найпримхливіші хвилі. А ще дивніше бачити, як він під таку хитавицю втримується, стоячи на вершечку "бовдура". Та ще дивовижніше видовище являв собою маленький Фласк на плечах у велетня Дагу. Адже, щоб триматися з такою спокійною, байдужною, вільною, бездумною варварською величчю, царствений негр мусив у такт кожній хвилі погойдувати своєю стрункою постаттю. І на його широких плечах лляночубий Фласк скидався на лапату сніжинку. Носій мав благородніший вигляд, ніж його ноша. Правда, жвавий, метушливий, галасливий Фласк час від часу нетерпляче тупав ногою, але величний негрів торс від того навіть не здригався. Отак, бачив я колись, Пристрасть і Марнолюбство гнівно тупали ногою по живій великодушній землі, проте від того нічогісінько не змінювалося в земних справах і в чергуванні пір року.

Тим часом Стаб, другий помічник, анітрохи не дбав про таку далекосяжну пильність. Адже кити могли, своїм звичаєм, поринути надовго, а не просто шугнути на кілька хвилин у глибину, сполохавшись; а коли це так, то Стаб, як завжди в таких випадках, міг під час нудного чекання розважитись люлечкою. Він і вийняв її з-за стрічки на капелюсі, де вона завжди стриміла замість пір’їни. Натоптав люльку тютюном, придавив його великим пальцем, та ледве встиг тернути сірником об шерехату, наче шліфувальний папір, долоню, як Тештіго, його гарпунник, чиї очі були втуплені в навітряний бік, мов дві нерухомі зірки, раптом блискавично впав на свою банку і зарепетував у несамовитому поспіху:

— За весла! Он вони! Он там!

Неморяк напевне не зміг би розгледіти там навіть оселедця, не то що кита — тільки спінену зеленаво-біласту латку на воді та ріденькі хмарки пари, що здіймались над тією латкою і відлітали за вітром, наче дрібні бризочки над пінявими гребенями бурунів. А повітря навкруги враз затремтіло, завібрувало, ніби над розжареними залізними плитами. Отож під тими повітряними завихреннями і під тонкою верствою води пливли кити. Здавалося, помічені раніше від інших ознак хмарки пари, які вони видихали, були гінцями, летючими вістунами, що сповіщали про їхнє прибуття.

Усі чотири вельботи рвонулися до тієї латки спіненої води та до хмарки над нею. Та наздогнати її було нелегко: вона мчала далі й далі, немовби піна на поверхні бистрого гірського потоку.

— Наляж, наляж, хлоп’ята, — шепотів своїм веслярам Старбак ледве чутно, проте до краю напруженим тоном, а гострий, невідчепний погляд його очей, спрямований уперед, нагадував дві магнітні стрілки двох непохибних суднових компасів. Він не говорив багато до своєї команди, та й команда не озивалася до нього. Тільки зрідка мовчанку на вельботі розтинав його дивний шепіт, то різкий, наказовий, то лагідний, ніби прохання.

Який несхожий на нього був галасливий малий Льодолам!

— Кричіть, кажіть що-небудь, братва! Ревіть і гребіть, громобої! Висадьте, висадьте човен на їхні чорні спини, хлоп’ята, і я вам відпишу весь свій грунт на Віньярді разом з жінкою й дітьми! Доженімо їх, доженімо! Господи, та я ж зараз скажуся, з глузду з’їду! Ой, ой, онде вода побіліла, бачите?

Репетуючи отак, він зірвав з голови капелюха й почав топтати його ногами, а потім, підхопивши, швиргонув далеко в море. І врешті заходився стрибати та брикатись на кормі вельбота, ніби чимось наполоханий дикий лошак у преріях.

— Ви тільки погляньте на нього, — філософічно процідив Стаб, що спокійно, затискаючи в зубах так і не запалену люльну, вів свого вельбота трохи позаду Фласкового. — Його ж прямо трясця б’є, цього Фласка. Б’є? Так, так, б’є його, битиме й він їх. Ану жвавіше, жвавіше, молодці. На вечерю буде пудинг, самі знаєте, то гребіть жвавіше! Гребіть, діточки, гребіть, немовляточка мої, гребіть!

Та куди в біса ви квапитеся? Гребіть спокійно, спокійно й рівно, хлопці. Тільки гребіть та й гребіть, і більш нічого. Легше, легше. Ножі закусіть, а хребти поломіть! Легше, кажу, легше! Щоб вам аж кишки рвалися.

Але про те, що казав незбагненний Ахав своїй тигрово-жовтій команді, краще тут змовчати, бо ми живемо в країні, осяяній благословенним світлом Євангелія. Тільки безбожні акули в тих буйних морях можуть слухати слова, які викрикував Ахав, коли з потемнілим, наче хмара в тайфун, чолом, із червоними очима вбивці, з піною на губах рвався за своєю здобиччю.

А човни летіли й летіли вперед. Безугавні Фласкові вигуки про "того кита", як він називав уявне страховище, чий хвіст нібито весь час мелькав перед носом човна й дражнив Льодолама, були такі живі й яскраві, аж то той, то той з веслярів мимоволі озирався з острахом через плече. А це вже було проти всіх правил; адже весляр повинен дивитися просто перед себе, ніби йому в потилицю кілок забито: звичай заповідає, щоб у цю критичну хвилину погоні весляр забув про все, крім своїх вух та рук.

То було захопливе й страшне видовище! Величезні хвилі могутнього моря, сплески глухого реву, з яким вони котилися під вісьмома бортами, ніби гігантські кулі по безкрайому кегельбану; коротка мить жаху, коли вельбот зависав на гострому, мов лезо ножа, хребті котроїсь крутішої хвилі, який ніби погрожував розтяти його надвоє; тоді раптове падіння в глибокі водяні долини та яруги; відчайдушні зусилля веслярів, щоб вихопитись на хребет дальшої водяної гори, і ковзання стрімголов, наче на санях, униз по другому її схилові — все це разом з покриками старшин та гарпунників, уривчастим хеканням веслярів, чудесним видивом білого, мов слонова кістка, "Пеквода", що мчав під розгорненими вітрилами вслід за човнами, ніби ошаліла квочка за своїм пискливим виводком, — усе це проймало дрожем захвату. Ні зелений новобранець, що просто з обіймів дружини крокує в гарячковий клекіт свого першого бою, ні дух мерця, що зустрічає на тому світі першу не знану йому примару, — ніхто не зазнає дивніших і сильніших почуттів, ніж той, хто вперше мчить у погоні за кашалотом до отого зачарованого спіненого кола.

А латка білої сколоченої води, яку лишали за собою кити, видніла все виразніше, бо темні тіні, що їх кидали на море хмари, поволі густішали. Струмені пари над тою латкою вже не зливались, а розходились праворуч і ліворуч — очевидно, табун китів під водою розсипався в різні боки. Тепер і човни розійшлися ширше; Старбак погнався за трьома китами, які прудко пливли в завітряний бік. Ми підняли вітрило, і вітер, що помалу дужчав, підхопив нас. Вельбот шалено розтинав воду, і веслярі завітряного борту ледве встигали махати веслами, — їх просто рвало з кочетів.

Незабаром ми попали в широке пасмо туману, який усе густішав, і нам уже не видно було ні корабля, ні човнів.

— Наляжте, хлопці,— прошепотів Старбак, підтягуючи до себе на корму полотнище вітрила. — Ми ще встигнемо вбити кита, поки налетить шквал. Он, он знов біла вода! Зовсім близько! Ну-бо, рвонімо!

Невдовзі два покрики, один за одним, праворуч і ліворуч від нас, сповістили, що й інші човни наздогнали свою здобич. Та тільки-но ми їх почули, як Старбак пронизливо шепнув: "Устань!" — і Квіквег з гарпуном у руці схопився на рівні ноги.

Хоча жоден з веслярів не був звернений лицем до смертельної небезпеки, яка загрожувала вже так зблизька, проте всі не спускали очей з напруженого обличчя старшого помічника на кормі вельбота і тепер зрозуміли по його виразу, що грізна мить надійшла. Та й чутно стало гучний плюскіт, ніби півсотні слонів товклися в якомусь багнищі.