Мобі Дік - Мелвілл Герман
Це якраз один із тих прикрих випадків, коли правду доводиться обстоювати так само завзято, як і неправду. Адже більшість жителів суходолу настільки необізнані з деякими найзвичайнісінькими найнаочнішими чудесами нашого світу, що без певних пояснень, які стосуються найпростіших фактів морського промислу (фактів як з минулого, так і сучасних), вони можуть вирішити, ніби розповідь про Мобі Діка — це потворна вигадка або, що було б іще гірше й відворотніше, — гидка й незносна алегорія.
Перше: хоча більшість людей мають бодай якісь невиразні, уривчасті здогади щодо небезпечності великого морського промислу, та в них нема твердого й наочного уявлення про ці небезпеки і про те, як часто доводиться китобоєві наражатись на них. Одна з причин цього, можливо, полягає в тому, що навряд чи з півсотні нещасливих випадків у китобійному флоті, часом трагічних, хоч один стає відомий широкій публіці на батьківщині, а коли й стає, то ненадовго, бо зразу забувається. Чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи, котрого в цю мить, може, зашморгнуло гарпунною линвою десь біля узбережжя Нової Гвінеї, і левіафан, пірнаючи в глибину, затягує і його за собою на дно морське, — чи ви гадаєте, що ім’я того бідолахи буде надруковане в газетному "поминальнику", який ви читатимете завтра за сніданком? Ні, бо пошта доходить сюди з Нової Гвінеї вкрай нерегулярно. Справді, чи доходили до вас коли-небудь якісь свіжі вісті з Нової Гвінеї — чи то прямим, а чи непрямим шляхом? А я вам кажу, що під час одного тільки плавання в Тихому океані ми зустріли тридцятеро різних суден, на кожному з яких хтось загинув під час полювання, а на декотрих загинув і не один. А троє суден утратили по цілій команді вельбота. Ради бога, будьте ощадніші зі свічками та лампами, бо за кожен спалений вами галон лою пролито принаймні одну краплю людської крові!
Друге: люди, що живуть на суходолі, мають дуже невиразне уявлення про те, яка величезна й могутня тварина кит. Я навіть пересвідчився, що, слухаючи мої розповіді про деякі конкретні приклади цієї величини та могутності, люди багатозначно хвалили мій хист розважати їх байками; а я, їй же богу, не більше хотів розважати когось байками, ніж пророк Мойсей, коли писав про кари єгипетські.
Але, на щастя, я можу підкріпити свою тезу цілком сторонніми свідченнями. А теза ця полягає ось у чоіму: інколи кашалот має досить сили, кмітливості й злості, щоб умисно пошкодити, розбити й потопити велике судно, і навіть більше: кашалоти часом робили таке.
Ось вам перший випадок: 1820 року корабель "Ессекс" із Нентакіту під командою капітана Полларда крейсував у Тихому океані. Одного дня з корабля побачили фонтани, спустили вельботи й погналися за табуном кашалотів. Незабаром китобої вже загарпунили кількох тварин; коли це один дуже великий кит відокремився від табуна, обминув вельботи й поплив просто на корабель. З розгону вдаривши лобом у його корпус, він так провалив підводний борт, що "менш як за десять хвилин" корабель набрав води й перекинувся. Більше ніхто не побачив і скіпки з нього. А частина команди, переживши тяжкі випроби, дісталася до берега в човнах. Вернувшися нарешті додому, капітан Поллард іще раз вирушив до Тихого океану на іншому судні, але боги знову покарали його, кинувши на невідомі рифи, в невідомі буруни. Він удруге втратив корабель і відтоді зрікся моря, щоб уже ніколи більше не спокушати долі. Тепер капітан Поллард живе на Нентакіті. Я сам зустрічався з Оуеном Чейсом, що був старшим помічником капітана на "Ессексі", коли сталася трагедія; я читав його просту й правдиву розповідь про неї, я розмовляв з його сином, — і все це за кілька миль від місця катастрофи[72].
А ось другий випадок: 1807 року корабель "Юніон", теж із Нентакіту, був потоплений поблизу Азорських островів за подібних обставин; але з безпосередніми подробицями катастрофи мені не довелось познайомитися, хоч уривчасті згадки про неї я не раз чув від китобоїв.
І третій: років вісімнадцять чи двадцять тому комодорові Дж., що тоді командував американським військовим шлюпом, трапилось обідати в товаристві кількох капітанів-китобоїв на борту одного нентакітського корабля, що стояв у гавані Оаху на Сандвічевих островах. Зайшла розмова про китів, і комодор дозволив собі висловитися скептично щодо тієї дивовижної сили, яку приписували цим істотам його співрозмовники. Він, наприклад, категорично відмовився повірити, ніби кит може, ударивши в корпус його шлюпа, спричинити хоч найменшу течу. Та на цьому діло не скінчилося. Через кілька днів комодор підняв вітрила і повів свій непереможний шлюп на Вальпараїсо. Проте дорогою його зупинив показненький кашалот і попросив у нього кілька хвилин на одну конфіденційну справу. Ця справа полягала в тому, що він дав шлюпові добрячого стусана, і довелося поставити матросів до всіх помп, аби якось довести судно до найближчого порту і там стати в док на ремонт. Я не забобонний, але вважаю, що, комодорова зустріч з тим китом не обійшлася без втручання вищих сил. Хіба ж Савл із Тарса [73] був навернений до істинної віри не таким самим переляком? Запевняю вас: кашалот пустих жартів не любить.
А тепер я відішлю вас до "Подорожей" російського мандрівника й ученого Лангсдорфа, де ви знайдете одну невеличку згадку на цю тему, особливо цікаву для автора цих рядків. Лангсдорф, треба вам знати, брав участь у знаменитій дослідній експедиції російського адмірала Крузенштерна, що відбулась на початку нашого сторіччя. Ось як починає Лангсдорф свій сімнадцятий розділ:
"Тринадцятого травня наше судно було готове до відплиття, і наступного дня ми вже перебували в чистому морі, прямуючи на Охотськ. Погода стояла ясна й тиха, але така нестерпно холодна, що нам довелось надягти хутряний одяг. Кілька днів вітру не було: аж дев’ятнадцятого числа налетів досить сильний норд-вест. Майже на поверхні води лежав величезний кит, туша якого була більша від самого нашого судна, але ніхто з нас не помітив його, аж поки ми, йдучи під усіма вітрилами, підпливли майже впритул до нього, так що не було ніякої змоги ухилитись від зіткнення. Ми опинились у грізній небезпеці, коли ця гігантська тварина, вигнувши спину, підняла судно з води не менш як на три фути. Щогли захитались, вітрила зовсім опали, а ми — ті, хто був унизу, — вмить повискакували на палубу, подумавши, що судно налетіло на підводну скелю, проте побачили тільки, як страховище пливе геть із надзвичайно поважним і гідним виглядом. Капітан Д’Вольф зразу послав людей до помп, аби пересвідчитися, чи судно не зазнало ушкоджень від зіткнення, але, на щастя, виявилося, що ніяких ушкоджень нема".
Так ось: капітан Д’Вольф, названий тут командиром згаданого судна, — новоанглієць, що, проживши сповнене незвичайних пригод життя корабельного капітана, тепер живе в селищі Дорчестер поблизу Бостона. Я маю честь доводитись йому небожем. І я сам розпитував його про це місце в книжці Лангсдорфа. Він підтвердив усе до слова. Судно, звичайно, було не дуже велике: російський вітрильник, збудований на сибірському узбережжі. Дядько його купив, продавши там корабель, на якому приплив з дому.
Ще в одній старовинній книжці правдивих, сповнених мужнього духу розповідей про всякі дива — в подорожніх нотатках Лайонела Вейфера, одного з супутників старого Демп’єра[74] — я теж натрапив на згадку, дуже подібну до щойно процитованої з книжки Лангсдорфа, і не можу втриматись, щоб не навести і її на підкріплення своїх тверджень, коли таке підкріплення ще потрібне.
Лайонел, очевидно, плив до "Джон-Фердінандо", як він називає нинішні острови Хуан-Фернандес. "Дорогою туди, — пише він, — близько четвертої години ранку, коли ми були на якихось півтораста ліг від Американського континенту, щось ударило в корабель зі страшною силою, і всі наші люди так перелякалися, що не могли добрати, де вони і що їм думати. Кожен уже готувався до смерті.
І справді, удар той був такий раптовий і сильний, що ми не мали сумніву: судно напоролось на скелю. Та коли трохи оговталися, то кинули лот, але дна не дістали. (…) Поштовх був такий різкий, що гармати аж підскочили на станках, а декілька матросів попадали з койок. Капітана Девіса, що лежав підклавши під голову пістолет, викинуло з каюти!" Далі Лайонел пояснює той поштовх землетрусом і намагається обгрунтувати своє припущення, відзначаючи, що десь близько того часу великий землетрус насправді наробив страшних спустошень у іспанських колоніях. Та я не дуже здивувався б, якби врешті виявилося, що в тій досвітній темряві непомічений кит, виринаючи на поверхню, буцнув у днище корабля.
Я міг би навести ще не один відомий мені з тих чи інших джерел приклад величезної сили й люті, які часом виявляє кашалот. Не в одному випадку, як відомо, він не тільки відганяв назад до корабля вельботи, що нападали на нього, а й гнався за самим кораблем, не зважаючи на всі списи, які кидали в нього з палуби. Команда англійського корабля "П’юзі-Гол" могла б дещо розказати з цього приводу; що ж до кашалотової сили, то я можу згадати випадки, коли в тиху погоду линви від гарпунів, усаджених у кашалота, китобої перекидали з вельботів на судно й закріплювали там, і тоді кит тяг за собою по воді цілий великий корабель, як коняка воза. І знов же, дуже часто спостерігали, що, коли загарпуненому кашалотові дати отямитись від першого переляку, він здебільшого виявляє не сліпу лють, а ознаки свідомого й упертого прагнення поквитатися зі своїми кривдниками; досить промовисто демонструє його натуру й те, що він, коли на нього нападають, часто роззявляє свою жахливу пащу й кілька хвилин не стуляє її. Та я мушу вдовольнитись на закінчення ще тільки одним, зате дуже знаменним і ваговитим останнім прикладом, з якого ви побачите, що найдивовижніші з подій, змальованих у цій книжці, підтверджуються не тільки очевидними сучасними фактами; ні, ці чудеса (як і всі чудеса) є просто повторенням того, що діялось і в сиву давнину; отож у мільйонний раз ми можемо сказати вслід за Соломоном: "Немає нічого нового під сонцем!"
У шостому сторіччі християнської ери, в ті дні, коли Юстініан був імператором, а Велізарій полководцем, у Константинополі жив один урядовець-християнин на ім’я Прокопій.
