Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Міс Гевішем ось-ось уже чекатиме вас на тому самому посту, хоч мені здається, ці забавки пора б уже відкинути, як і решту давніх витребеньок. Обійдімо ще раз садок — і в дім. Ходімо! Сьогодні ви не проливатимете сліз через мою жорстокість, сьогодні ви будете супроводити мене, як паж.
Її розкішна сукня волочилася шлейфом по землі. Однією рукою вона ледь піднесла крайчик сукні, а другою легенько сперлась на моє плече, і так ми ще разів два-три обійшли занехаяний садок, що для мене розбуяв рясним цвітом. Навіть якби зелено-бурі бур'яни попід муром стали найкоштовнішими в світі квітами, то й тоді моя пам'ять не змогла б дбайливіше їх леліяти.
Поміж нами не було різниці в літах, що могла б розділити нас,— ми були приблизно однакового віку, хоч вона, безперечно, здавалася старшою роками; але неприступність, яка проглядала в усій її вроді й манерах,— ось що мучило мене навіть у хвилину найбільшого захоплення, незважаючи на всю певність, що наша доброчинниця призначила нас одне для одного. Безталанний був я хлопчина!
Нарешті ми вернулися в дім, і тут я з подивом довідався, що до міс Гевішем заходив у справах мій опікун і що він вернеться обідати. А в залі з напівзігнилим столом уже запалили свічки в тих самих старих сучкуватих канделябрах, і міс Гевішем у кріслі чекала на мене.
Тільки ми рушили з кріслом навкруг столу з залишками весільного бенкету, як я відчув, що наче вернувся в минувшину. Але в цій жалобній залі, під пильно втупленим поглядом живої небіжчиці в кріслі, Естелла здавалася ще гарнішою й осяйнішою, і чари її ще дужче, ніж будь-коли, повивали мою душу.
Час поволі збігав, наближалась пора нашого раннього обіду, і Естелла вийшла опорядитися. Коли я зупинив крісло біля середини довгого столу, міс Гевішем простягла зморшкувату руку й опустила на пожовклу скатертину. Естелла з порога озирнулась через плече, і міс Гевішем послала їй поцілунок рукою, вклавши в цей жест стільки хижого запалу, аж мені зробилося страшно.
Коли ми залишилися вдвох, міс Гевішем обернулась до мене й сказала пошепки:
— То як вона,— вродлива, граціозна, струнка? Ти в захопленні від неї?
— Від неї всі в захопленні, міс Гевішем.
Стара жінка обвила мене рукою за шию й притягла мою голову ближче до крісла.
— Кохай її, кохай, кохай! Як вона до тебе ставиться?
Але не встиг я відповісти (якщо я взагалі міг дати якусь відповідь на таке запитання), як міс Гевішем повторила:
— Кохай її, кохай, кохай! Коли вона прихильна до тебе — кохай її! І коли вона ранить тебе — кохай її! І коли вона шматує тобі серце — а що старші ми стаємо, то це болючіше,— все одно кохай її, кохай, кохай!
Така пристрасна напруга чулася в цих її словах, як ще ніколи не бувало. Я відчував, як у цьому надпориві, напнулися м'язи на її схудлій руці, що обвила мою шию.
— Послухай мене, Піпе! Я взяла до себе Естеллу, щоб її кохали. Я її виховала й виростила, щоб її кохали. Я зробила її такою, якою вона стала, щоб її могли кохати. Кохай її!
Вона так часто твердила це слово, що й не можна було піддати сумніву його значення, але якби замість "кохай" вона раз у раз повторювала б "ненавидь, муч, помстися, погуби",— в її устах це звучало б таким самим прокляттям.
— Я тобі скажу,— провадила вона тим своїм хапливим пристрасним шепотом,— що таке справжнє кохання. Це сліпа відданість, безоглядна покора, цілковите самозабуття, коли віриш і надієшся наперекір собі й усьому світові, коли всю душу й серце віддаєш мучителеві… як я зробила!
У цю мить несамовитий зойк вирвався з її уст, і я ледве встиг підхопити її, як вона шарпнулася з крісла в тій своїй сукні-савані й різонула рукою повітря, наче ладна була з не меншою силою врізатися головою в стіну й забити себе на смерть.
Усе це тривало лічені секунди. Посадивши її назад у крісло, я відчув знайомий мені дух пахучого мила і, коли обернувся, побачив у кімнаті свого опікуна.
Він завжди мав при собі (я цього ще, здається, не згадував) розкішну шовкову хустинку чималого розміру, яка дуже ставала йому в пригоді під час виконання професійних обов'язків. Мені доводилось бачити, якого жаху він наганяв на позивача чи там свідка на допиті, коли статечно розгортав цю хустинку з наміром висякати носа, а потім зупинявсь напівдорозі, немов був певний, що не встигне цього зробити, як чоловік уже викриє себе,— після чого бідолашному позивачеві чи свідкові нічого й не лишалося, як зізнаватись. Ось і цієї хвилини він саме тримав у обох руках свою проречисту хустинку й дивився на нас. Зустрівши мій погляд, він на мить застиг у цій позі, неначе промовивши: "Он як? Дивно, дивно!" — і потім вельми ефектно вжив хустинку за її прямим призначенням.
Міс Гевішем помітила його в ту саму секунду, що й я. Вона відчувала острах перед ним (як і кожен інший), але силою волі спробувала себе заспокоїти й зауважила йому, Що він пунктуальний, як завжди.
— Пунктуальний, як завжди,— повторив він, підходячи ближче до нас.— (Добрий день, Піпе. Вас покатати, міс Гевішем? Один разок?) — Так оце ви тут, Піпе?
Я сказав йому, коли приїхав, і пояснив, що міс Гевішем запросила мене в гості побачитися з Естеллою. На що він зауважив: "Ах, ця гарненька молода леді!" — і став однією рукою штовхати поперед себе крісло міс Гевішем, другу встромивши в кишеню штанів, наче там беріг купу секретів.
— І дуже часто ви, Піпе, бачились раніше з міс Естеллою?— спитав він, зупинившись.
— Чи дуже часто?
— Так, скільки разів? Десять тисяч?
— Ні, звичайно, менше.
— Вдвічі?
— Джеггерсе,— втрутилась міс Гевішем мені на полегкість,— дайте спокій Піпові, краще йдіть обоє обідати.
Він скорився, і ми напомацки побралися вниз темними сходами. Ми ще були в дорозі до флігеля, що стояв по другий бік брукованого дворика у глибині садиби, коли містер Джеггерс поцікавився, чи часто я бачив, як міс Гевішем їсть та п'є, запропонувавши мені своїм звичаєм широкий вибір — від ста разів до одного.
Я подумав і відповів:
— Жодного разу не бачив.
— І не побачите, Піпе,— зауважив він, хмуро посміхнувшись.— Вона відтоді, як живе таким життям, ніколи не дозволяє, щоб її бачили за їжею. Ночами вона снує туди-сюди, і що натрапить, те і їсть.
— А можна, сер, запитати у вас одну річ? — звернувся я.
— Чому ж, можна, хоч я можу й ухилитись від відповіді. Запитуйте.
— Прізвище Естелли — Гевішем, чи…?
Але докінчити я не мав чим.
— Чи яке?— спитав він.
— Її прізвище — Гевішем?
— Гевішем.
Нарешті ми підійшли до обіднього столу, де на нас чекали вона, Естелла, і Сара Покет. Містер Джеггерс сів на чільне місце, Естелла навпроти нього, а я поруч зі своєю зелено-жовтою приятелькою. Обід був чудовий, і прислуговувала нам покоївка, якої я ніколи раніш тут не бачив, хоча, цілком можливо, що вона служила в цьому таємничому домі ще до того, як я вперше ступив сюди ногою. Після обіду перед моїм опікуном поставили пляшку добірного портвейну (тутешні винні запаси явно були йому добре знайомі), і обидві леді вийшли.
Того дня у домі міс Гевішем мій опікун тримався з такою демонстративною скритністю, що перевершив навіть самого себе. Він і очі весь час відводив убік, і скільки ми були за столом, заледве раз глянув на Естеллу. Коли вона озивалась до нього, він вислуховував, а тоді відповідав, але все не дивлячись на неї. Вона ж натомість частенько на нього поглядала — з допитливістю й цікавістю, а то й недовірою, чого він ніби й не помічав. Протягом усього обіду він, звертаючись до мене, раз за разом переводив мову на мої сподівання, від чого Сара Покет на втіху йому дедалі дужче зеленіла й жовкла. Але й це у нього виходило якось так непомітно, наче він просто спонукував мене розбазікуватися, а я у своїй наївності й піддавався на ці спонуки.
Коли ж ми залишилися вдвох, його стало просто розпирати від цих потаємних відомостей, і я відчув, що більше не витримаю. Не маючи іншої жертви напохваті, він почав піддавати перехресному допитові своє вино. Він то підновив його проти світла, то смакував трохи, переганяючи туди-сюди в роті, тоді надпивав, знов дивився на світло, нюхав, куштував, випивав до дна, знов наливав, знов підозріло його оглядав — аж я зрештою так рознервувався, мовби чув на власні вуха, як вино нашіптує йому щось проти мене. Разів три-чотири я пробував завести розмову, але він перехоплював мій погляд і, піднісши чарку вгору, брався смакувати вино, чим доводив до мого відома, що однаково не зможе нічого мені відповісти, бо у нього інший клопіт.
Міс Покет, здається, була тієї думки, що в моїй присутності їй загрожує небезпека зсунутися з глузду, а то ще й зірвати з голови чіпця — бридкого, просто жах, щось на кшталт муслинової швабри,— і натрусити на підлогу свого волосся, походженням з усією очевидністю не її власного. Тим-то вона вже й не показувалась у кімнаті міс Гевішем, і ми вчотирьох засіли за віст. Поки нас не було, міс Гевішем спало на думку прикрасити Естеллині кучері, шию й руки найкращими коштовностями зі свого туалетного столика, і я помітив, що навіть мій опікун бликнув на Естеллу з-під густих брів і трохи ще й звів їх, коли її врода постала перед ним в усій цій різнобарвній іскристій оздобі.
Я не розводитимусь про те, як він упевнено повитягував у нас усі наші козирі й потім ходив з якихось миршавих шісток, перед якими никли наші пишні королі й дами, або про те, як виразно я бачив з його поглядів, що ми для нього банальні й нецікаві загадки, давно вже розгадані. Мене діймало інше: несумісність холоднечі, якою віяло від нього, і моїх ревних почуттів до Естелли. І не в тому була річ, що я й не уявляв, чи зміг би заговорити з ним про неї або почути, як він порипує чобітьми перед нею чи мив руки після її відвідин. Ні, не це! Але дивитись на неї захопленим поглядом, коли він був поряд, горіти коханням до неї в його присутності — ось що було нестерпною мукою.
Ми грали до дев'ятої години, а тоді домовились, що коли Естелла їхатиме до Лондона, мені дадуть звістку і я зустріну її на поштовій станції. Після цього я попрощався з нею, доторкнувся до її руки й вийшов.
Мій опікун на ніч улаштувався в "Кабані", у суміжній зі мною кімнаті. Аж до глибокої ночі звучали в моїх вухах слова міс Гевішем: "Кохай її, кохай, кохай!" Змінивши їх на свій лад, я без кінця твердив у подушку: "Я кохаю її, кохаю, кохаю!" Потім хвиля вдячності піднялася в моїй душі за те, що її суджено мені, колись простому підмайстрові коваля.
