Великі сподівання - Діккенс Чарлз

І хоч би там як, а почуваєш себе дуже непевно й незадоволено від того, що ці сподівання такі невиразні.

Сказавши це, я наче скинуа з душі великий тягар, що гнітив мене, власне, завжди, а особливо відучора.

— Але ж, Генделю,— відповів Герберт своїм, як звичайно, підбадьорливим тоном,— мені здається, що, піддавшись ніжній пристрасті, ти заглядаєш крізь лупу дарованому коневі у зуби. І що, зосередившись на цих оглядинах, ти зовсім випускаєш з поля зору те краще, що він має. Хіба ти не казав мені, що твій опікун, містер Джеггерс, з самого початку запевнив тебе, що ти вже тепер маєш дещо, окрім сподівань? І навіть якби він і не запевнив тебе в цьому — хоч це, погоджуюсь, було б значним мінусом,— чи ж можеш ти припустити, щоб такий досвідчений фахівець, як містер Джеггерс, погодився взяти на себе опіку над тобою, не маючи цілковитої певності в цій справі?

Я визнав, що його аргумент, безперечно, вагомий,— але визнав (як то часто роблять люди в аналогічних випадках), наче просто змушений був, тоді як насправді я й не збирався цієї істини заперечувати!

— Вагомий аргумент, я думаю,— підхопив Герберт,— спробуй-но придумати вагоміший! Що ж до решти, то доведеться почекати знаку від твого опікуна, а йому від його довірителя. Ти й не зоглядишся, як тобі мине двадцять один рік, і тоді, мабуть, дещо проясниться. А як і ні, то однаково ж буде ближче до прояснення, колись же до цього таки дійде!

— Ти з такою надією дивишся на світ! — вигукнув я, щиро захоплений його життєрадісністю.

— Доводиться,— сказав Герберт,— бо я тільки цим і багатий. Але між іншим зізнаюся, що слушність цього мого зауваження належить не мені, а моєму батькові. З приводу твоєї історії він лише одне сказав: "Справа це абсолютно певна, інакше містер Джеггерс за неї б і не брався". А тепер, перше ніж додати дещо про свого батька або його сина й відплатити довірою за довіру, я хочу на короткий час накликати на себе твоє невдоволення або навіть і обурення.

— Це тобі не вдасться,— заперечив я.

— То ще побачимо! — відказав він.— Раз, два, три — і пішли. Генделю, друже мій,— тон його був невимушений, але говорив він цілком поважно,— ось відколи ми сидимо тут і розмовляємо, поклавши ноги на ґратки, я все думаю, що оскільки твій опікун ніколи й не згадував про Естеллу, приділений тобі спадок, можливо, зовсім не залежить від твоїх з нею стосунків. Адже, якщо я правильно зрозумів тебе, він ніколи не згадував про неї, ні прямо, ні посередньо? Ніколи не натякав, наприклад, що твій доброчинець має якісь бодай віддалені плани щодо твого одруження?

— Ніколи.

— Май на увазі, Генделю, я зовсім не хочу дошкулити тобі, слово честі! Отож-бо — якщо вас двох ніщо не зв'язує, то чи не міг би ти відірватись від неї? Я ж казав, що накличу на себе твоє невдоволення.

Я одвернув голову вбік, бо раптом,— наче вітер з моря, що шугає над нашими болотами,— серце мені пронизало гостре почуття, схоже на те, яке упокорило мою душу того ранку, коли я полишав кузню, коли так урочисто знімався вгору туман і рука моя лягла на дорожнього стовпа з перстом. На хвилину між нами запала мовчанка.

— Атож. Але, любий Генделю,— повів далі Герберт, наче й не було ніякої паузи,— справа дуже серйозна, якщо це почуття міцно закоренилось у грудях хлопчика, такого романтичного натурою і з вини обставин. Подумай, яке вона дістала виховання, подумай про міс Гевішем. Подумай про те, яка у неї душа (ось тепер і обурюйся, і ненавидь мене). Це все може скінчитися дуже сумно.

— Я знаю, Герберте,— озвався я, і далі не обертаючи голови,— але нічого не можу вдіяти.

— Ти не можеш відірватись?

— Ні. Шкода й мови.

— І спробувати не можеш, Генделю?

— Ні. Шкода й мови.

— Ну що ж! — сказав Герберт, підвівся й стріпнувся, наче зі сну, і поворушив у каміні.— Тепер я знов спробую стати привітним.

Він обійшов кімнату, поправив фіранки, переставив крісла на місце, склав на купку розкидані книжки, заглянув у передпокій, чи нема листів у скриньці, замкнув двері, повернувся до свого крісла біля вогню й сів, обхопивши обіруч ліве коліно.

— Тепер, Генделю, я збираюся сказати кілька слів про свого батька і його сина. Як син свого батька, я, мабуть, ледве чи й потребую згадувати, що господар з нього не дуже зразковий.

— Але в домі всього вистачає, Герберте,— зауважив я йому на втіху.

— О, звичайно! Так, мабуть, і лахмітник каже, коли вдосталь назбирає мотлоху, і тандитник у своїй крамничці край міста. Однак якщо говорити поважно — бо це річ досить поважна,— то ти, Генделю, не гірш від мене знаєш, як воно насправді. Колись, гадаю, був такий час, коли батько ще не розчарувався в житті, але, в усякому разі, той час минув. Дозволь-но запитати у тебе: ти коли-небудь зауважував у ваших краях, що діти від невдалих, шлюбів завжди квапляться якнайскорше одружитись?

Це запитання видалось мені настільки дивним, що я замість відповіді й собі запитав:

— Невже й справді так?

— Не знаю,— відповів Герберт,— оце ж я й хотів би знати. Бо от у нашій родині саме так. Разючий приклад — моя бідна сестра Шарлотта, наступна за мною, що померла, не досягши й чотирнадцяти років. І з маленькою Джейн те саме. Їй так кортить швидше заміж, немов усе своє недовге життя вона нічого іншого не бачить, як саму, родинну благодать. Елік ще зовсім малюк, а й той уже наглянув собі відповідну кандидатуру десь у К'ю. Здається, геть усі брати, й сестри заручені, крім хіба немовляти.

— І ти теж? — спитав я.

— Я теж,— відповів Герберт,— тільки це таємниця.

Я запевнив його, що й словом не прохоплюся, і став просити, щоб він докладніше розповів мені про це. Він так тверезо й проникливо висловився про мою слабкість, що мені хотілося бодай трохи довідатись про його силу.

— А як же її хоча б звуть?— поцікавився я.

— Звуть Кларою,— відказав Герберт.

— І живе вона в Лондоні?

— Так. Слід ще те зауважити,— додав Герберт, який раптом спохмурнів і знітився, тільки-но ми торкнулися цієї цікавої теми,— що походження її зовсім не таке, як воліла б моя мати з її аристократичними забаганками. Батько Кларин постачав харчі на пасажирські судна. Був чимось на взірець інтенданта.

— А тепер він хто?— спитав я.

— Тепер він інвалід,— відповів Герберт.

— А живе?..

— На другому поверсі,— поспішив відповісти Герберт, хоч я убирався запитати зовсім про інше — про те, на які кошти він живе.— Я ніколи його не бачив, бо за весь час мого знайомства з Кларою він ні разу не виходив зi своєї кімнати. Але от чую його я постійно. Він зчиняє неймовірний гамір — верещить і лупить у підлогу якимось страхітливим знаряддям.

Глянувши на мене, Герберт весело засміявся і знов на часину зробився невимушеним, як звичайно.

— І ти не маєш надії його побачити?— спитав я.

— Чому ж не маю,— відказав Герберт.— Щоразу, почувши його, я сподіваюся, що він провалиться до нас крізь стелю. Хто ж його зна, чи довго ще балки витримають.

Він знову весело засміявся, потім знову трохи знітився і сказав, що тільки-но почне збивати капітал, так зразу ж і одружиться з цією юною особою. І додав, щоб цілком зрозумілою стала причина його зажури:

— Бо ж, ясна річ, не можна одружуватись, поки ти ще приглядаєшся!

Ми мовчки задивились на вогонь, і я, задумавшись про те, як часом важкувато буває збити цей самий капітал, механічно встромив руки в кишені. Намацавши там якийсь складений папірець, я витяг його і побачив, що то афішка, яку мені передав Джо,— реклама вистави за участю знаменитого провінційного актора-аматора, нового Росція.

— А щоб тобі! — вихопилось у мене вголос.— Та це ж сьогодні!

Моя знахідка враз розвіяла наші думки, і ми вирішили поспішити в театр. І ось після того, як я присягнув на всі можливі й неможливі способи допомагати й сприяти Гербертові у його любовних клопотах, а Герберт сказав мені, що його обраниця вже чула про мене від нього і що невдовзі він познайомить її зі мною, і коли наші взаємні сповіді були скріплені палким потиском рук, ми загасили свічки, підклали вугілля в камін, замкнули двері й подалися на пошуки містера Вопсла і Данії.

Розділ 31

Коли ми прибули до Данії, король і королева цієї країни вже правили раду, сидячи в кріслах, поставлених на кухонний стіл. Оточувала їх уся датська знать у складі: шляхетного молодика у замшевих чоботях якогось височенного предка, сивочолого пера з брудним обличчям, котрий, очевидно, тільки на схилі віку піднявся з простолюду, і датського рицарства в білих шовкових панчохах та з гребінцем у волоссі — особи недвозначно жіночої статі. Мій обдарований земляк, схрестивши руки на грудях, понуро стояв збоку, і я подумав, що його кучері та чоло могли б мати й природніший вигляд.

По ходу дії з'ясовувались деякі цікаві подробиці. Король-небіжчик не тільки слабував на нежить у годину скону, а й забрав її з собою в могилу і опісля приніс назад. Жезл монаршого привида був обмотаний якимось потойбічним манускриптом, до якого привид раз у раз вдавався по консультацію, а гублячи місце, страшенно панікував, зовсім як звичайний смертний. Саме через це, як мені здається, і пролунала порада йому з гальорки: "Глянь на звороті!" — яку він сприйняв, однак, дуже болісно. Крім того, цей величний привид, з'являючись на кону, щоразу вдавав, наче був відсутній хтозна-як довго і повернувся з крайсвіту, тоді як кожен бачив, що він виринув з отвору в стіні. Внаслідок цього у глядачів він викликав замість жаху тільки сміх. Королева Данії, пухкенька молодичка, хоч і мала, згідно з історичною правдою, різкий металевий голос, усе-таки, на думку публіки, занадто розчепурилася металом: широка мідна пластина, з'єднана з діадемою, підтримувала її підборіддя (наче вона терпіла від благородного зубного болю), мідний же обруч стягував їй стан, і такі самі браслети оздоблювали обидві руки, з огляду на що її на весь голос охрестили "литаврами". Шляхетний молодик у предківських чоботях надміру вже часто міняв свою поставу, мало не воднораз виступаючи і бувалим моряком, і мандрівним актором, і гробокопом, і священнослужителем, і тим незамінним авторитетом на придворних турнірах, котрий, маючи метке око й глибоке знання, визначає, чий удар вправніший. Кінець кінцем така непостійність усім набридла, і коли його викрили в образі священика, що відмовився служити відхідну, загальне обурення знайшло вияв у горіхах, які сипонули на сцену.