Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Чому, щоб вважатися пристойно одягненою, людина мусить пообдирати собі шию? Чому, одягаючи недільне вбрання, неодмінно треба очиститись стражданням? Потім ще Джо став так глибоко задумуватись, не доносячи при цьому виделки до рота; втуплював свої очі невідь-куди; раптом заходжувався якось чудно бухикати; і так далеко відсовувався від столу, і трусив на підлогу більше їжі, ніж з'їдав, вдаючи, ніби в нього нічого не падає,— що я був неймовірно радий, коли Герберт нарешті вирушив до своєї контори.
У мене не вистачило ні глузду, ні такту збагнути, що це ж я в усьому завинив, що якби я простіше повівся з Джо, то й він повівся б простіше зі мною. Мене брала така досада й злість на Джо, а тут він ще й долив масла у вогонь.
— Оскільки ми тепер лишилися самі, сер…— почав Джо.
— Джо! — невдоволено урвав я його.— Як у тебе язик повертається називати мене "сер"!
На хвильку в очах Джо промайнуло щось наче докір. Хоч яка недоладна була на ньому краватка і комірці не кращі, погляд його променився своєрідною гідністю.
— Оскільки ми тепер лишилися самі,— почав знову Джо,— і я не маю наміру й змоги надовго затримуватись, то я зараз кінчу — вірніше, почну,— про те, як це вийшло, що я сподобився нині такої честі. Бо коли б,— сказав Джо, лагодячись за своєю давньою, звичкою усе докладно роз'яснити,— коли б не моє бажання стати тобі в пригоді, я б не мав честі причаститися сніданком у джентльменській оселі.
Мені дуже не хотілося знову відчути на собі той його погляд, і я вже не став дорікати йому за такий тон.
— Отож, сер, це було так,— повів далі Джо.— Сидів я ввечері якось у "Веселих Моряках", Піпе,— (щоразу, коли в ньому брала гору симпатія, він називав мене Піпом, а коли переважала церемонність, волів величати "сером"),— аж це під'їжджає своїм візком Памблечук. Той самий,— мовив Джо, відбігаючи раптом на іншу тропу,— що часами така нехіть до нього, коли він на кожному перехресті почне торочити, що ви з ним з самого малку приятелювали і що він перший товариш усіх твоїх забав.
— Які вигадки! Не він, а ти, Джо!
— Я й вірю, Піпе,— сказав Джо, ледь стріпуючи головою,— хоча тепер це вже ні до чого, сер. Отож, Піпе, цей самий Памблечук, пустомолот неприторенний, підходить до мене в шинку (бо й чого ж робочому чоловікові для розваги не покурити люльки та не випити пива, сер,— хіба це що?) і каже: "Джозефе, з тобою хоче поговорити міс Гевішем".
— Міс Гевішем, Джо?
— "Вона,— отак він сказав, Памблечук,— з тобою хоче поговорити".
Джо змовк і перевів погляд на стелю.
— Ну? А далі що, Джо?
— А на другий день, сер,— мовив Джо, дивлячись на мене так, мов я був хтозна-як далеко,— я прибрався і пішов до міс Ге.
— Міс Ге, Джо? Міс Гевішем?
— Тож я й кажу, сер,— провадив Джо таким офіційним голосом, наче виголошував свій заповіт,— міс Ге, або інакшими словами — міс Гевішем. А сказала вона ось що: "Містере Гарджері, ви підтримуєте листування з містером Піпом?" А що я дістав листа від тебе, то й мав право сказати: "Підтримую". (Коли я ставав до вінця з вашою сестрою, сер, то сказав: "Обіцяюся підтримувати", а коли відповідав твоїй доброчинниці, Піпе, то сказав: "Підтримую".) Далі ж вона й каже: "Ну, то передайте йому, що приїхала Естелла і рада була б його бачити".
Підводячи погляд на Джо, я відчув, що весь зашарівся. Як би я хотів, щоб це бодай почасти було викликане думкою, що я, знаючи, з чим Джо приїхав, зустрів би його куди привітніше!
— Бідді,— мовив далі Джо,— коли я прийшов додому й попросив написати тобі, чогось почала огинатися. А тоді й каже: "Я знаю, що він був би дуже радий почути про це від вас самих. А тепер же якраз свята, і ви теж хотіли б з ним побачитись, то й з'їздіть". Оце вже я й кінчив, сер,— додав Джо, підводячись із крісла,— і бажаю тобі, Піпе, щоб ти завше був у доброму здоров'ї і при великих статках.
— То ти вже йдеш, Джо?
— Таки йду,— відповів він.
— Але ж на обід ти ще прийдеш, Джо?
— Ні, вже не прийду,— відповів він.
Наші погляди зустрілись, і коли він простяг мені руку, ніяких "серів" уже наче й не знала його благородна душа.
— Піпе, друзяко ти мій, життя така штука, що розлука за розлукою, і кому що судилося — кому метал кувати, кому ліс рубати, а кому й золото чи то мідь обробляти. Отож і розходяться люди, і нема на це ради. Коли й вийшло що сьогодні тут невлад, так це через мене. Наші з тобою дороги в Лондоні не сходяться, це не те, коли ми вдома, де всі нас знають і всі свої. І не те, що я гордій, а просто я хочу бути сам собою, тож ти мене більш ніколи не побачиш у цій одежі. Я в ній наче й на себе не схожий. Ото кузня, кухня та ще болота наші — там тільки я й схожий на людину. А ти краще запам'ятай мене у ковальському фартусі, з молотом у руці або навіть і з люлькою — тоді воно й приємніше згадається. І так само приємніше буде, коли ти, скажімо, захочеш на мене глянути, і приїдеш, і заглянеш у вікно кузні, і побачиш коваля Джо біля того самого ковадла, в тому самому пропаленому фартусі, при тій самій роботі. Я страх який тупайло, але, здається, кінець кінцем сказав щось до пуття. І хай господь тебе береже, дорогий Піпе, друзяко, хай господь тебе береже. Я не помилився, відчувши своєрідну гідність у простоті Джо. Недоладність його одежі зовсім цьому не вадила, як не завадила б і відсутність її, коли б ми стрілися з ним у раю. Він лагідно доторкнувся до мого чола і вийшов. Коли трохи згодом, отямившись, я вибіг услід за ним на вулицю, ніде вже не було й сліду його.
Розділ 28
Було ясно, що їхати мені треба наступного ж дня, і у першому спалахові каяття було так само ясно, що зупинитись я маю у Джо. Проте, коли я замовив місце на передку у завтрашній кареті і з'їздив попередити містера Покета, другий пункт уже не здавався мені таким незаперечним, і я став придумувати всякі причини й приводи, щоб заночувати у "Синьому Кабані". Бо у Джо я звалюсь як сніг на голову,— там же мене не ждуть, і постіль не встигнуть приготувати, і буде занадто далеко від міс Гевішем, а вона ж така примхлива, і це їй може не сподобатись. Нема облуди над самооблуду, а я ж якраз і силкувався сам себе одурити. Чудна-таки річ! Нічого дивного, коли я через незнання прийму від когось фальшиві півкрони; але як я міг монету свого власного карбу взяти за повноцінну?! Послужливий незнайомець, вдаючи, ніби щільніш скручує мої банкноти задля безпечності, насправді ховає їх собі в кишеню, а мені підсовує лушпу в папірці,— але чого варте це дешеве ошуканство проти того, коли я сам підсовую собі лушпу й сприймаю її за чисті гроші!
Зрештою, постановивши зупинитись таки у "Синьому Кабані", я став сушити голову тим, чи брати з собою Месника. Дуже кортіло мені побачити, як цей дорогий найманець хизуватиметься своїми чобітьми на подвір'ї "Синього Кабана", і вже зовсім важко було стриматися від спокуси так наче між іншим з'явитися з ним у кравцевому закладі й ошелешити нешанобливу душу Треббового хлопчака. Хоча, з другого боку, Треббів хлопчак міг би втертися Месникові в довіру й бозна-що йому наговорити або ж освистати його на всю Головну вулицю — то такий одчайдух і паливода, що на все здатен. А крім того, про нього могла б почути моя заступниця і не схвалити мого вибору. Кінець кінцем я вирішив обійтися без Месника.
Оскільки я взяв місце у денному диліжансі і пора стояла зимова, я знав, що останні дві-три години доведеться їхати в темряві. Від "Схрещених Ключів" ми від'їжджали о другій. На станцію я прибув хвилин за п'ятнадцять до відходу диліжанса в супроводі свого служника, якщо дозволено так назвати того, хто переважно слугував власному неробству.
У ті часи перевозити поштовими каретами в'язнів на кораблі було звичайною річчю. Мені часто розповідали, як їх возили, наче пасажирів, на відкритій площадці диліжанса, та я й сам не раз бачив, як вони сидять на лавках угорі, звісивши закуті ноги, тож і не здивувався, коли Герберт (він прийшов провести мене) сказав, що з нами їхатимуть два каторжники. Але у мене були свої, хоч і давні вже, причини щоразу завмирати серцем, тільки-но я почую слово "каторжник".
— Тобі це нічого, Генделю? — спитав Герберт.
— Та ні.
— А мені щось видалось, наче ти їх не любиш.
— Я й справді їх не люблю, та й ти, мабуть, теж. Але це нічого, хай собі їдуть.
— Дивись! Онде й вони,— сказав Герберт,— виходять з пивнички. Які неприємні й деградовані обличчя!
Вони, напевне, частували свого конвоїра — бо з ними був і третій, їхній супровідник,— і всі троє витирали долонями губи. Каторжників було скуто разом ручними кайданами, і на ногах вони мали залізні кільця з ланцюгами, так добре мені знайомі! Хоча й одежа їхня теж була мені добре знайома. Конвоїр мав на озброєнні два пістолети і ще під пахвою міцного кийка, але він був у найкращих стосунках з підопічними і, стоячи поряд них, поки запрягали коней, зберігав такий вигляд, немов арештанти були експонатами цікавої виставки, ще не відкритої для загального огляду, а він сам — її хазяїном. Один з каторжників був вищий і ширший у плечах, ніж другий, і йому, за якимись незбагненними приписами, чинними як у тюрмі, так і на волі, припав одяг меншого розміру. Його руки й ноги скидалися на здоровенні довгасті подушечки для шпильок, в арештантській робі він узагалі здавався потворним, але я з першого погляду впізнав це приплющене око. Воно належало чоловікові, що того давнього суботнього вечора сидів на лавці в "Трьох Веселих Моряках" і ціляв у мене з невидимої рушниці!
Що він мене поки що не впізнав, було очевидно. Він кинув на мене погляд, прицінився до мого ланцюжка від годинника, сплюнув і сказав щось товаришеві; тоді обоє засміялись і, забряжчавши спільними кайданами, одвернулися в інший бік. Великі цифри у них на спинах, як ото на дверях будинків, гидкі струпи на шкірі, як у бродячих собак, закуті ноги, сором'язливо оздоблені обмотками з хустинок, зацікавлені погляди й бридливість, що вони викликали у сторонніх,— усе це (як сказав Герберт) становило дуже неприємне й відворотне видовище.
Але це було ще не найгірше. Виявилося, що всі задні місця в кареті зайняла одна родина, яка вибиралася з Лондона, і двох в'язнів не було більш де посадити, як на передній лавці за кучером. Обурений цим холеричний добродій, якому припало четверте місце на цій лавці, зчинив одчайдушний лемент і розкричався, що це суперечить усім правилам, що саджати його поруч з такими мерзотниками — це бридота, й гидота, й зараза, й ганьба, й не знаю, що ще.
