Прерія - Купер Джеймс Фенімор

Як почуєш голос старого Гектора, — знай, що то сигнал. Перший раз гавкне — готуйся; вдруге — вибирайся з гурту ближче до краю; а втретє — скачи щодуху. Зрозумів?

— Зрозумів, добре зрозумів! — відповів Мідлтон, тремтячи від нестримного бажання якнайшвидше здійснити цей план, і притис до серця маленьку ручку, що обіймала його ззаду за стан. — Добре зрозумів. Поспішаймо, поспішаймо!

— Так, кінь не з лінивих, — вів далі трапер по-дакотському, ніби про це вони й розмовляли, і, обережно пробираючись крізь темну юрбу вершників, під'їхав до Пола. Так само обережно він розповів тому про свій задум. Гарячий та безстрашний бортник був у захваті й тут-таки оголосив, що ладен хоч зараз зітнутися з усією дикунською зграєю, якщо це потрібно для здійснення плану. Від'їхавши й від цієї пари, старий став очима шукати природознавця.

Лікар, поки була бодай найменша можливість одержати кулю від Ішмаела, докладав усіх зусиль, аби триматися з Азінусом посередині гурту сіу. Коли ж ця загроза поменшала — чи, точніше кажучи, щезла зовсім, — до нього повернулася мужність, але хоробрість його скакуна пішла на спад. Саме через цю обопільну і вельми суттєву зміну настрою вершник і осел опинилися тепер, так би мовити, в ар'єргарді. Ось туди й спрямував трапер свого коня, не викликавши підозри з боку своїх підступних супутників.

— Друже, — сказав старий, коли вирішив, що можна почати розмову, — ти хочеш пробути серед дикунів років отак з десять, ходити з поголеною головою, з розмальованим видом, маючи двійко жінок, та ще й п'ятеро чи шестеро дітлахів-метисів, які називатимуть тебе татком?

— Ні в якому разі! — злякано вигукнув природолюб. — Я взагалі упереджено ставлюсь до подружнього життя, а тим паче до схрещення різновидів, бо це лише псує красу природи і порушує її гармонію. До того ж ця новація вносить небажану плутанину в наукову класифікацію.

— Так, так, цілком зрозуміло, що тобі таке життя не до вподоби; але якщо ці сіу затягнуть тебе до свого селища, саме така буде твоя доля. Це так певно, як і те, що сонце сходить і сідає з божої волі.

— Одружити мене! — відгукнувся доктор Баттіус. — Та ще й на жінці, яка не прикрашена вабливістю свого виду! За який злочин мені така покара? Одружити чоловіка проти його волі… Це ж порушення законів природи!

— Еге, тепер, коли ти заговорив про природу, я починаю вірити, що в твоїй голові ще збереглося трохи розуму, — відказав старий, і в куточках його запалих очей зібралися лукаві зморщечки, які свідчили, що йому не бракувало почуття гумору. — Ці тетони можуть виявити до тебе особливу прихильність і дати тобі в жони п'ятьох або й шістьох жінок. Я колись знав вождів, у яких було хтозна-скільки дружин.

— Але чому вони задумали таку помсту? — запитав учений, і чуб його став дибки, ніби кожна волосина була обурена. — Що я їм зробив поганого?

— Це не помста, а така особлива прихильність. Коли вони дізнаються, що ти — великий лікар, то приймуть тебе до свого племені, і котрийсь могутній вождь дасть тобі своє ім'я, а може, й дочку або ж одну чи двох своїх жінок із тих, що давно живуть у його домі й чесноти яких він знає з власного досвіду.

— Хай мене захистить творець і правитель природної гармонії! — вигукнув Оубед. — Мені не треба й однієї дружини, не кажучи вже про двох чи трьох особин цього класу! Ні, я радше спробую втекти, аніж дозволю, щоб мене силоміць оженили!

— Слушно, слушно. Та коли вже ти почав мову про втечу, то чом би не зробити цього зараз же?

Природознавець злякано озирнувся, наче збирався негайно здійснити цей відчайдушний замір; але кількість темних вершників, що оточували його зусібіч, ніби потроїлась, а присмерк, який дедалі щільніше сповивав прерію, здався йому світлішим за ясний полудень.

— Це було б передчасно і не зовсім розумно, — відповів він. — Облиште мене, шановний мисливцю, я мушу порадитися сам із собою, і коли належним чином класифікую свої плани, то повідомлю вас про свою ухвалу.

— Ухвалу! — повторив старий, трохи зневажливо похитавши головою, і, попустивши повід, змішався з юрбою індіанців. — Ухвала! Це слово часто вживається в поселеннях і трапляється й на пограниччі… Чи знає мій брат, на якому звірі їде цей блідолиций? — заговорив він по-дакотському до похмурого воїна, і показав рукою на природознавця і сумирного Азінуса.

Тетон якусь хвилю розглядав осла, але нічим не виказав того подиву, який охопив його з товаришами, коли вони вперше уздріли цю чудернацьку чотириногу тварину. Трапер знав, що сусідні з Мексікою племена бачили вже ослів, але на північ від річки Платту ці тварини зустрічаються досить рідко. Тим-то він одразу розпізнав на мідному обличчі дикуна німотне, глибоко приховане зачудування, і негайно скористався з цього.

— Може, мій брат думає, що цей вершник — воїн блідолицих? — запитав він, коли вирішив, що індіанець добре розгледів мирне обличчя природознавця.

Навіть при слабкому зоряному світлі видно було, як презирливо скривився тетон.

— Хіба дакота дурень? — відказав він.

— Дакоти — мудрий народ, і очі в них завжди розплющені; тож мене вельми дивує, що вони ніколи не бачили славетного чаклуна Великих Ножів!

— Уег! — вигукнув його супутник, і щирий подив майнув на його суворому темному обличчі, наче блискавка, що освітлює темряву ночі.

— Дакота знає, що в мене язик не роздвоєний. Хай він ширше розплющить очі. Хіба він не бачить славетного чаклуна?

Не треба було й світла, щоб дикун пригадав усі подробиці справді незвичайного одягу й спорядження доктора Баттіуса. Як і решта воїнів, тетон з властивою індіанцям стриманістю не дозволив собі розглядати чужинців з пустої цікавості — бо ж не личить мужчині, — а проте жодна характерна риса їхньої зовнішності не випала з його уваги. Воїн запам'ятав поставу, одяг, обличчя, ба навіть колір очей та волосся кожного з Великих Ножів, з якими так дивно й несподівано зустрівся, і тепер він розмірковував над тим, що спонукало цих, таких несхожих між собою людей шукати пристановища в пустелі з її суворими жителями. Він уже встиг оцінити міць кожного і належним чином порівняв сили білолицих з їхніми можливими намірами. Вони, звичайно, не воїни, бо Великі Ножі, як і сіу, залишають своїх жінок удома, коли виходять на криваву стежку. Те саме міркування не дозволяло припустити, що вони мисливці чи торговці — тобто ті блідолиці, яких інколи можна було зустріти в дакотських селищах. Він чув про велику раду, на якій менагаші, тобто Довгі Ножі, та вашеомантікви, тобто іспанці, разом курили люльки, і там смагляволиці продали Довгим Ножам якісь свої незбагненні "права" на неосяжні землі, де його народ вільно кочував, відколи світ світом. Він не міг осягти своїм простим розумом, як це один народ може отак заволодіти землями іншого народу. То й не дивно, що після натяку старого воїн, який щиро вірив у всякі чари, уявив собі, ніби Довгі Ножі послали в прерію "великого чаклуна", аби той силою свого мистецтва допоміг здійснитися цим загадковим правам. Отож він, відчувши своє невігластво та безпомічність і забувши про всяку стриманість і гідність постави, обернувся до старого і простер руки, ніби показуючи, що цілком віддається на його милість.

— Хай мій батько погляне на мене, — заговорив тетон. — Я звичайний собі житель прерії, моє тіло голе, руки мої порожні, шкіра — червона. Я вбивав пауні, і конз, і, омаг, і оседжів і навіть Довгих Ножів. Я мужчина серед воїнів, але серед чаклунів я — жінка. Хай мій батько говорить: вуха тетона відкриті. Він дослухатиметься, як олень дослухається до ходи пуми.

— Мудрі й незбагненні шляхи того, хто один лише відрізняє добро від зла! — вигукнув по-англійському трапер. — Декому він дає хитрість, інших обдаровує мужністю! А все-таки сумно, коли такий шляхетний воїн, що бився у багатьох кривавих битвах, схиляється перед забобонами й вимолює, наче жебрак, кістку, яку ти хотів кинути собаці. Та бог простить мені, що я користаюся з темноти цього дикуна. Він знає — я роблю це не для того, щоб поглумитися з нього, і не для пустої забави, а щоб порятувати людські життя і, розбивши підступи нечестивих, віддати справедливість покривдженим!.. Тетоне, — сказав він, знов перейшовши на дакотську мову, — скажи мені: хіба це не дивовижний чаклун? Якщо дакоти мудрі, то вони ані дихатимуть тим повітрям, яким дихає він, ані торкатимуться його одягу. Вони знають, що Ваконшече, злий дух, любить своїх дітей і каратиме кожного, хто їх зобидить.

Старий промовив ці слова зловісним і повчальним тоном і зразу ж від'їхав, ніби сказав усе, що хотів. Наслідки були саме такі, яких він сподівався. Воїн, до якого він звернувся, тут-таки переповів новину всім індіанцям, що були в ар'єргарді, і за хвилину природознавець став центром загальної цікавості й поваги. Трапер знав, що тубільці часто вшановують злого духа, аби умилостивити його, і тепер з виглядом людини, котру це зовсім не обходить, чекав, як спрацює його хитрість. Незабаром він угледів, як індіанці один по одному, нахльостуючи своїх коней, чвалом поскакали вперед, до основної частини загону, і нарешті біля Оубеда залишився тільки Уюча. На заваді успішному втіленню хитромудрого траперового плану була тепер лише безмежна тупість того ницого дикуна, що й досі в дурному захваті дивився на гаданого чаклуна.

Старий бачив цього індіанця наскрізь, тож він досить легко здихався і його. Скачучи поруч із ним, він виразно прошепотів:

— Уюча пив сьогодні молоко Довгих Ножів?

— Гу! — вигукнув дикун, враз повернувшись думками з небес на землю.

— А то великий вождь мого народу, той, що скаче попереду, має корову, в якої вим'я ніколи не порожніє. Отож він — я певен цього — невдовзі скаже: "А чи не пересохла горлянка в котрогось із моїх червоношкірих братів?"

Ледве він вимовив ці слова, як Уюча і собі підстьобнув коня й незабаром змішався з темним гуртом, що їхав ярдів за сорок попереду. Трапер, знаючи, як швидко й несподівано змінюється у дикунів настрій, не став марнувати часу і негайно скористався з цієї сприятливої нагоди. Він послабив повід свого нетерплячого скакуна і за хвильку знов опинився поруч в Оубедом.

— Бачиш он ту мерехтливу зірку над прерією на вишині, може, чотирьох рушниць, — ген там, на півночі?

— Так.