Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Якусь мить, здавалося, незгасима ненависть узяла гору; але ось вона поступилася почуттю благороднішому, що більше личило знаному сміливцеві. Зберігаючи цей вираз, вождь розгорнув поли легенької розмальованої накидки з оленячої шкіри й, показавши рубець від багнета на своїх грудях, відповів:
— Оце я одержав, зійшовшись лицем до лиця із супротивником!
— Цього досить. Мій брат хоробрий вождь і, звісно, мудрий. Хай він придивиться: хіба це воїн блідолицих? Хіба такий був той, хто поранив великого дакоту?
Маторі перевів очі туди, куди простяг руку старий, і зупинив свій погляд на зніченій постаті Інес. Тетон дивився довго, уважно й захоплено. Погляд його, як то недавно було з юним пауні, відбивав швидше глибоку повагу простого смертного до неземного створіння, аніж звичайне замилування чоловіка жіночою красою. Аж ось він стрепенувся й, ніби докоряючи собі за те, що забувся, спрямував зір на Еллен, і очі його в захваті затрималися на хвильку на її доступнішій його розумінню вроді; потім він по черзі оглянув їхніх супутників.
— Мій брат бачить, що мій язик не роздвоєний, — вів далі трапер. З проникливістю, якою мало поступався перед індіанцем, він завважив почуття, що відбивалися на обличчі вождя. — Великі Ножі не посилають на війну своїх жінок. Я певен, що дакоти куритимуть люльку миру з пришельцями.
— Маторі — великий вождь! Він каже Великим Ножам — ласкаво просимо, — мовив тетон, поклавши руку на груди з виглядом такої гідної гречності, що йому міг би позаздрити і котрийсь аристократ. — Стріли моїх юнаків лежать у сагайдаках.
Трапер зробив Мідлтонові знак підійти, і незабаром обидва гурти змішалися в один, причому чоловіки дружньо віталися відповідно до звичаїв воїнів прерій. Але, навіть виказуючи гостинність, дакота ні на мить не спускав з ока той гурт білих людей, що виднів віддалік, ніби все ще підозрював якусь пастку або чекав додаткових пояснень. Старий теж усвідомлював, що мусить розтлумачити все індіанцеві й закріпити той невеликий і досить непевний успіх, якого йому пощастило досягти. Скватерів загін не рушав з того місця, де зупинився, — трапер, уважно вглядаючись, ніби хотів розпізнати, що то за люди, збагнув: Ішмаел, не гаючись, готується до нападу. Досвідчений старий не був певен щодо наслідків сутички між десятком хоробрих жителів пограниччя і майже беззбройними дикунами, хай тих і підтримали б їхні білі спільники. Отже, хоч сам він (якби йшлося тільки про його небезпеку) був і не від того, щоб вступити в бій, але, подумавши, дійшов висновку, що літній людині, та ще й мирного ремесла, пристойніше запобігти бійці, ніж устрявати в неї. Цієї ж думки — з цілком зрозумілих причин — дотримувалися і Пол з Мідлтоном, бо вони повинні були піклуватися не лише про себе, а й ще про два, набагато дорогоцінніші для них життя. Отож усі троє почали радитись, як би уникнути жахливих наслідків, що їх неминуче викликав би перший-ліпший прояв ворожості з боку переселенців. Старий, пам'ятаючи про індіанців, які з невсипущою увагою стежили за виразом їхніх облич, удавав, ніби намагається з'ясувати, чому ці подорожні зайшли так далеко в прерію.
— Я знаю, що дакоти мудрий і великий народ, — почав нарешті трапер, знову звертаючись до Маторі. — Але хіба вождеві невідомо, що серед його одноплеменців трапляються й негідники?
Маторі гордо оглянув свій загін і на якусь хвилю знехотя затримав погляд на Уючі.
— Володар Життя створив вождів, і воїнів, і жінок, — відповів він, вважаючи, що таким чином охопив усі ступені людських якостей, від найвищої до найнижчої.
— Отож він створив і деяких поганих блідолицих, як оце ті, кого мій брат бачить удалині.
— То що, вони виходять на свої лихі діла пішки? — запитав тетон, і очі його спалахнули диким вогнем, який свідчив про те, що йому добре відомо, чому переселенці змушені були вдатися до такого скромного засобу пересування.
— Вони втратили своїх коней. Але в них залишився порох, і свинець, і ковдри.
— Вони носять свої багатства з собою, як жалюгідні конай? Чи, може, вони хоробрі й залишають їх з жінками, як це роблять справжні мужчини, що шукають, де знайти втрачене?
— Мій брат бачить он ту синю пляму, на краю прерії? Дивись, її торкнулись останні сьогоднішні промені сонця.
— Маторі не кріт.
— То бескид: на ньому майно Довгих Ножів.
На темному обличчі тетона, який дослухався до слів старого, майнув вираз дикої радості; повернувшись до трапера, він, здавалося, намагався прочитати в його душі, чи той каже правду. Потім він перевів погляд на Ішмаелів загін і порахував, скільки в ньому людей.
— Не вистачає одного воїна, — сказав він.
— Мій брат бачить канюків? Там його могила. А бачив мій брат кров на землі? То його кров.
— Досить! Маторі — мудрий вождь. Хай твої жінки сідають на коней дакот; ми все побачимо самі, наші очі широко розплющені!
Трапер не став марнувати слів на пояснення. Добре знаючи, які швидкі й небагатослівні індіанці в своїй мові, він негайно повідомив своїх товаришів про наслідки переговорів. Пол миттю скочив на коня, а Еллен влаштувалась у нього за спиною. Мідлтон трохи забарився, намагаючись якнайзручніше посадовити Інес. Поки він клопотався коло неї, з другого боку підійшов Маторі: він віддав для Інес свого власного коня й тепер, очевидно, намірявся звично сісти на нього. Молодий офіцер схопив повід, і чоловіки обмінялися гнівними й гордовитими поглядами.
— На цього коня не сяде ніхто, крім мене, — суворо сказав по-англійському Мідлтон.
— Маторі — великий вождь! — відказав індіанець; але ні той, ні другий не зрозумів слів свого суперника.
— Дакота може спізнитися, — прошепотів на вухо вождеві старий, що ні на крок не відходив від нього. — Дивись, Великі Ножі злякалися, вони зараз утечуть.
Вождь дакот зразу ж відступився і скочив на іншого коня, наказавши комусь із молодих воїнів, щоб дали коня і траперові. Ті воїни, що віддали коней блідолицим, влаштувалися за спинами своїх товаришів. Доктор Баттіус сів на свого Азінуса, і загін, незважаючи на певні затримки, зібрався в путь удвічі швидше, ніж ми розповідали про це.
Переконавшись, що всі готові, Маторі дав сигнал вирушати. Кілька воїнів, що мали кращих коней — серед них і сам Маторі, — з грізним виглядом поскакали вперед, начебто збираючись напасти на чужинців. Скватер, який і справді почав був відступати, негайно повернувся лицем до ворога. Однак хитрі індіанці, тримаючись на безпечній відстані, щоб їх не могли поцілити з рушниць, пішли в обхід і зробили півколо, а їхні супротивники напружено чекали нападу. Пересвідчившись, що вони досягли мети, тетони зняли страшенний лемент і помчали вервечкою до далекого бескиду — так прямо і чи не так само швидко, як летить пущена з лука стріла.
РОЗДІЛ XXI
Не барись поміж богів, іди.
Шекспір
Не встиг Маторі виявити своїх справжніх намірів, як переселенці випалили всі разом, довівши, що розгадали їх. Однак рушничний вогонь не завдав індіанцям шкоди, бо відстань була велика, а коні їхні бігли шпарко. Вождь дакот, показуючи, що він анітрохи не боїться пришельців, відповів на той випал бойовим кличем і, розмахуючи карабіном над головою, зробив коло по рівнині в супроводі своїх кращих воїнів, ніби глузуючи з безсилих потуг ворога. Решта загону скакала далі, а цей невеличкий гурт наближених, виказавши на свій дикунський манір зневагу до блідолицих, повернувся й зайняв місце позаду: все було зроблено так вправно й спритно, що, очевидно, той маневр вживали досить часто.
Випали швидко лунали один за одним, поки розлючений скватер змушений був з досадою визнати, що такими слабкими засобами ворогові нічого не заподієш. Відмовившись від цих марних зусиль, він кинувся в погоню, час від часу пострілюючи, щоб залога на бескиді, яку він цього разу передбачливо залишив під командуванням безстрашної Естер, була насторожі. Погоня тривала кілька хвилин, але вершники, ясна річ, набагато випередили своїх переслідувачів, хоч ті й бігли з неймовірною швидкістю.
В міру того, як синя цятка дедалі виразніше вимальовувалась на тлі неба, наче острів, що виринає з морської безодні, дикуни дедалі радісніше лементували. Але вечірній присмерк уже огортав крайнебо на сході, і перш ніж тетони подолали половину відстані до бескиду, його неясні обриси розтали в імлі. Але Маторі, який знову вів перед, аніскільки не бентежила ця обстановка — вона швидше сприяла його планам, ніж руйнувала їх. Він скакав собі далі з певністю доброго гончака, що йде по правильному сліду; тетон лише трохи стримував свого скакуна, бо інші коні під його воїнами добряче-таки пристали. Саме тоді старий під'їхав до Мідлтона і сказав йому по-англійському:
— Зараз вони почнуть грабувати, а я в такому ділі їм не спільник.
— То що нам робити? Адже потрапити до рук негідників, що нас переслідують, — то загибель!
— Хай їм грець, тим негідникам, байдуже, червоношкірі вони чи білі. Дивися вперед, хлопче, ніби ти балакаєш про наших знахарів чи, приміром, вихваляєш тетонських коней. Ці крадії страх як люблять, коли хвалять їхніх коней, — ну чисто як оті дурні матусі в поселеннях, що аж тануть, слухаючи похвали своїм свавільним діткам. Отак! Поплескай конячку по шиї, а тепер пограйся отими дрібничками, що їх червоношкірі повплітали в гриву; дивись на одне, а думай про інше. Слухай-но: коли взятися за діло з розумом, ми чкурнемо від цих тетонів, хай-но лише споночіє.
— Добре придумано! — вигукнув Мідлтон, що не забув, як захоплено Маторі милувався красою Інес і як зухвало намагався той перебрати на себе обов'язки її захисника.
— Боже, боже, якою слабкою стає людина, коли її природну кмітливість притлумлює книжна премудрість чи жіноча зніженість! Ото ще раз так здригнись, і ці чорти коло нас зразу ж — от ніби ми шепнули їм просто на вухо — зметикують: ми щось замишляємо проти них. Гай-гай, я знаю цих дияволів: вони дивляться, наче сумирні оленята, а самі, як один, пильнують за кожним нашим порухом. Значить, те, що ми задумали, треба робити з розумом, щоб перехитрити їх. Отак, правильно: поплескуй конячку по холці та усміхайся, ніби ти її хвалиш, а вуха нашорошуй, аби добре чув мене. Вважай, не гарячи коня, — я хоч і не дуже знаюся на конях, але розум підказує, що в такому трудному ділі потрібні свіжі сили, а на стомлених ногах далеко не поскачеш.
