Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Бо скоро з'ясувалося, що кожен з нас молоко любив дужче, ніж воду, а печеню дужче, ніж хліб.
Після церемонії я отримав від усіх братерський поцілунок, кожен потиснув мені лапу й почав звертатися до мене на "ти". Потім ми сіли до простої, зате веселої вечері, а після неї відбулася добра пиятика. Муцій приготував чудовий котячий пунш. Коли б хтось із жадібних до веселих розваг молодих котів побажав дізнатись, як готують цей незрівнянний пунш, я, на жаль, не зміг би дати йому достатніх відомостей. Я знаю тільки, що вишуканий смак, а також непереборна міць того пуншу залежить від добрячої домішки оселедцевого розсолу.
Голосом, що загримів далеко над дахами, староста Пуф заспівав чудову пісню "Gaudeamus igitur!"(1) Мені було невимовно приємно відчувати, що я душею і тілом чудовий "juvenis"(2), і не хотілось думати ні про яку "tumulus"(3), бо нашому родові лиха доля рідко посилає тихий спочинок у [496] мирній землі. Ми співали й інших гарних пісень, таких, як, наприклад: "Нехай політики говорять" і т. д., поки, нарешті, староста Пуф стукнув могутньою лапою по столі й оголосив, що тепер годиться заспівати справжню щиро буршівсь-ку пісню висвячення, а саме: "Ессе quam bonum"(4), і відразу завів у супроводі хору: "Ессе..." і т. д. і т. д.
(1) Давня студентська пісня "Будем веселитись!" (Лат.)
(2) Юнак {лат.).
(3) Могилу (лат.).
(4) Дивись, як гарно (лат.).
Я ще ніколи не чув цієї пісні, композиція якої так глибоко продумана, а сама вона така гармонійна й мелодійна, що її справедливо можна назвати чарівною і таємничою, її творець, наскільки я знаю, невідомий, одні — і таких багато — приписують цю пісню великому Генделеві, інші, навпаки, вважають, що вона існувала задовго до часів Генделя, бо, згідно з "Віттенберзькою хронікою", її співали, коли принц Гамлет ще був тільки фуксом. Та байдуже, хто її написав, але це великий, безсмертний твір, а особливо вражає в ній те, що вкомпововані в хор сольні партії дають співакам необмежений простір для прекрасних, невичерпних імпровізацій. Кілька таких імпровізацій, почутих тієї ночі, я свято зберіг у своїй пам'яті.
Коли хор скінчив, плямистий чорно-білий кіт заспівав:
Шпіц дзявчить, як в шаньку град,
Пудель гавка грубо.
Перший має ситий зад,
Другий ситі губи.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді почав сірий:
Йде філістер, капелюх
Всім навстріч скидає,
А простий веселий зух
Клопоту не має.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді жовтий:
Риба плаває в ріці,
Птах літає в небі,
Нам би крила і плавці
Скуштувати треба. [497]
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді білий:
Муркай, пирхай і нявчи,
Дряпать лиш негоже.
Та зачепить хтось — провчи,
Чемність не поможе.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді приятель Муцій:
Хоче мавпа нас, котів,
Всіх під себе стригти.
Нападай з усіх кутів —
Страху в нас ні крихти!
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Я сидів біля Муція, отже, тепер була моя черга виступати з соло. Всі досі проспівані імпровізації так відрізнялися від тих віршів, які я писав раніше, що мене охопив страх і тривога: чи не порушу я звучання композиції всього твору? Тому й вийшло, що коли хор скінчив, я ще мовчав. Хтось уже підняв чарку й вигукнув: "Pro poena!"(1) коли я, величезним зусиллям волі поборовши свої вагання, набрався духу й заспівав:
Ширше груди, вгору хвіст!
Геть, лихі собаки!
Ми філістерам на злість
Бурші-розбишаки!
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Моя імпровізація викликала тривалі, нечувані оплески. Шляхетні юнаки з радощів кидались до мене, брали в лапи і пригортали до своїх схвильованих грудей. Отже, й тут у мені впізнали генія! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Потім на честь багатьох великих, славетних котів, насамперед тих, які, незважаючи на свою велич і славу, були далекі від філістерства, що вони довели словом і ділом, ми вигукнули полум'яне "ура!", після чого розійшлися. [498] Але пунш трохи затуманив мені голову, дахи немов хиталися перед моїми очима, і я насилу утримував рівновагу, користаючись хвостом, як акробати жердиною. Відданий Муцій, помітивши мій стан, допоміг мені і крізь слухове віконце щасливо довів додому.
(1) Провинну! (Лат.).
Голова в мене крутилася, як ніколи досі, я довго не міг
(А. м.) знав не гірше за прозірливу пані Бенцон, та що я саме сьогодні, якраз тепер отримаю від тебе, вірний друже, звістку, моє серце не передчувало. — Так сказав, приємно вражений, майстер Абрагам, коли впізнав руку Крейслера на отриманому листі. Він, не розпечатавши листа, замкнув його в шухляду письмового столу й подався в парк.
Майстер Абрагам уже багато років мав звичку по кілька годин або й по кілька днів не розпечатувати отриманих листів. "Якщо лист нецікавий, — казав він, — то байдуже, коли його прочитаєш, тепер чи згодом; якщо в ньому погана звістка, то я виграю ще кілька радісних чи принаймні спокійних годин; а якщо звістка приємна, то розважна людина може трохи й почекати, щоб раптова радість не забила їй памороки". Цю майстрову звичку, певна річ, треба засудити, бо людина, яка відкладає нечитаними листи, зовсім нездатна бути купцем чи писати політичні або літературні огляди; з цього також дуже добре видно, скільки всілякого лиха чигає на того, хто не здатен бути ні купцем, ні газетярем. А що стосується біографа, який пише ці рядки, то він анітрохи не вірить у стоїчну байдужість майстра Абрагама, а пояснює цю його звичку швидше нерішучістю чи навіть страхом перед таємницею, схованою в листі. Адже це велика, зовсім не схожа ні на яку іншу втіха — отримувати листи, тому нам приємні й особи, що з їхніх рук ми отримуємо цю втіху, а саме листоноші, як зауважив уже десь один дотеп— —ний письменник. Це, сказати б, такий собі милий самообман. Біограф пригадує, що коли він, ще бувши студентом, з тугою в серці довго й надаремне очікував листа від однієї любої йому особи, то слізно благав листоношу, щоб той якнайшвидше приніс йому листа з рідного міста, і за те обіцяв дати йому добру винагороду. Листоноша з хитрою міною взявся зробити все, що треба, й через кілька днів, коли справді надійшов лист, переможно вручив його, ніби тільки від нього залежало, дотримає він слова чи ні, і спокійно сховав до кишені гроші на пиво. Проте біограф, може, теж надто схильний до самообману, не знає, чи й ти, любий читачу, розпечатуєш листи з таким почуттям, як він, — з великою радістю, [499] але водночас і з дивним острахом, від якого в тебе аж серце колотиться, хоч навряд чи в листі є щось дуже важливе для тебе. Може, це те саме почуття, яке стискає нам груди, коли ми заглядаємо в пітьму свого майбутнього, і якраз тому, що досить легенько натиснути пальцями, щоб таємне стало відомим, та мить, коли ми розпечатуємо листа, і сповнює нас такою тривогою. І справді, скільки прекрасних надій поламано разом з тією фатальною печаткою, скільки чудових образів, які ми виплекали в своїй душі і які були втіленням наших палких бажань, обернулися в ніщо! Той аркуш паперу став ніби магічним закляттям, що висушило квітучий сад, де ми мріяли гуляти, і життя постало перед нами негостинною, понурою пустелею. Та коли й нам здається, що не завадить трохи набратися духу, перше ніж довірити таємницю, сховану в листі, легенькому натискові пальців, то, мабуть, можна виправдати й звичку майстра Абрагама, яку ми засуджували: зрештою, цю звичку засвоїв і сам біограф від тієї фатальної пори, коли майже кожен лист, що його він отримував, скидався на скриньку Пандори, з якої, тільки-но їі відчиниш, вилітали на світ божий тисячі нещасть і неприємностей. Хоч майстер Абрагам замкнув капельмейстерів лист у шухляду свого бюрка, чи письмового столу, і подався гуляти в парк, ласкавий читач усе-таки негайно взнає до слова, що в ньому було. Йоганнес Крейслер писав:
"Любий майстре!
"La fin couronne les oeuvres"(1_, — міг би я вигукнути, як лорд Кліффорд у Шекспіровому "Генріхові VI", коли висо-коблагородний герцог Йоркський завдав йому смертельного удару. Бо мій капелюх — Бог свідок! — тяжко поранений упав у кущі, і я за ним навзнак, мов той, про якого після бою кажуть: "Він поліп" або "Його скосила куля". Але такі небораки рідко підводяться, а ваш Йоганнес, любий майстре, схопився, та ще й дуже швидко. Про свого тяжко пораненого товариша, який, щоправда, впав не поряд зі мною, а полетів через мою голову чи, радше, з моєї голови, я не міг подбати, бо мав інший клопіт — зробивши добрячий стрибок убік (я вживаю це слово не в філософському і не в балетному його значенні, а тільки в гімнастичному), я ухилився від дула пістолета, якого хтось не далі як за три кроки націлив просто в мене. Але я зробив щось іще більше: раптово перейшов від [500] оборони до нападу, кинувся на напасника і без зайвих церемоній устромив у нього свою шпагу. Ви завжди дорікали мені, майстре, за те, що я незугарний в історичному жанрі й незда-тен нічого розповісти без зайвих фраз та відступів. Що ви тепер скажете про цей стислий опис моєї італійської пригоди в зіггартсгофському парку, яким великодушний князь так лагідно порядкує, що терпить у ньому навіть бандитів, мабуть, задля приємної різноманітності?
(1) Кінець діло хвалить (франц.).
Вважайте все досі сказане, любий майстре, за попередній короткий виклад історичної хроніки, яку я, коли не стане на заваді моя нетерплячка і пан пріор, хочу написати для вас замість звичайного листа. Про саму пригоду в лісі майже нема чого додати. Звичайно, коли гримнув постріл, я відразу збагнув, що ним винагороджували мене, бо, падаючи, відчув пекучий біль з лівого боку голови, яку конректор у Генієнесмюлі слушно називав "упертою". І справді, мій відважний череп виявив упертий опір гидотному олову, тому сліду від рани майже не помітно. Але повідомте мене, любий майстре, повідомте мене відразу, як отримаєте листа, або сьогодні ввечері чи хоча б завтра вранці, в кого я вгородив шпагу? Мені було б дуже приємно почути, що я пролив не звичайну людську кров, а бодай трішки князівської, принаймні сподіваюся, що так воно й було. Отже, майстре, випадок довів мене до вчинку, який пророкував мені злий дух у рибальській хатині! Може, маленька шпага тієї хвилини, коли я вжив її для оборони від убивці, обернулася в страшний меч Немезіди, що карає криваві злочини? Напишіть мені про все, майстре, а насамперед про те, що то за зброя, яку ви дали мені в руки, що то за портрет? Хоч ні, ні, не кажіть мені про це нічого.
